Бранець своєї землі - Сторінка 7

їй не хотілося бути при цьому. Бідна Джо! Хоч вона й не без засобів, скоріш навпаки: розбагатіє після смерті чоловіка; але дивитися на її страждання, коли Мур принесе оту звістку...

* * *

Підполковник Мур приїхав, як він сам казав, не втішати Джо, а сповістити їй правду. Він теж мав сім'ю — двох хлопчиків і дочку, трохи старшу за Тесе, з якою він одразу ж познайомився. "Люба моя",— звертався він до неї. То був сивий привітний чоловік, котрий признався, що мало знав Ройса; він одверто розглядав Джо, щоб довідатись, яка дружина в того дивака. І бачив перед собою спокійну, витриману жінку, яка не дуже й спішила почути його новину, бо наперед знала, що нічого втішного не почує.

"Вона мені все одно не повірить",— думав Мур, дивлячись в її схвильовані очі й бліде насторожене обличчя. — Правду кажучи, ми майже нічого не знаємо...

— О, не кажіть цього! — перебила Джо.— Так таки й не знаєте? Я вже стільки разів це чула...

Мур лагідно всміхнувся.

— Добре. Не буду казати.

Він щойно прилетів з Туле в Гренландії і, як йому вдавалося, розумів, що трапилось.

— Тоді кажіть, не мучте,— нетерпляче попросила Джо.

— Очевидячки, в той день зірвалась шалона магнітна буря, а в них на борту був лише короткохвильовий передавач. Розумієте, саме ці хвилі тоді не працюють. Просто фатальний збіг обставин. Ми кілька годин не мали з ними зв'язку. Та американські радари "бачили" їх, аж поки вони чомусь не пішли на посадку... Ось що почув я в Туле...

— А як це розуміти? — запитала вона.— Він живий?

— У них, можливо, щось трапилось або вони помітили щось на крижині,— терпляче пояснив він.

Джо дратувало його тугодумство, і в той же час вона була дуже налякана.

Підполковник устав, щоб трохи розім'ятися.

— Розумієте, місіс Ройс, ці радари — гарна штука, але не зовсім. Вони ще не досконалі. Радари засвідчили, що літак якийсь час знижувавсь. Тобто летів так низько, що за ним важко було стежити. Може, вони навіть сіли...

— Куди? На кригу? Підполковник здвигнув плечима.

— Так. А може, в них щось зіпсувалося, і вони потім полагодили. Важко сказати.

— То як же все це розуміти? — роздратовано повторила Джо.— Я просто нічого не второпаю. Чому Руперта не виявили серед уламків, коли його друзі розбилися в Туле? Де він? Ось що я хочу знати.

"З нею треба бути обережним",— напучував себе Мур. І знову сказав з властивою йому чемністю:

— Ця Арктика сповнена стількох таємниць,— викладав він по клаптику свої відомості, і Джо ледве стримувала роздратування.— Ось у чому труднощі. Американці приховують, росіяни — теж, та й ми не хочемо пасти задніх. Не знаю, що вам розказував Руперт, коли одлітав на острів Мельвіль, бо й сам він навряд чи знав щось напевне. Його робота стосувалась особливостей погоди — тобто повітряних мас у верхніх шарах атмосфери, це для нас дуже важливо. Бо це вирішує проблему радіоактивних опадів...

— А що мені до того? — вигукнула Джо.

— Справа не лише в цьому. Підводні човни й літаки з обох боків невпинно обстежують полярні зони з військовою метою. Американці, як ви, очевидно, знаєте, мають там свою найбільшу військову базу в Туле і широченну мережу радарних станцій...

Джо вже нічого й не чекала і підозріло стежила за ним. Чому він одверто не каже?

— Ви маєте на увазі, що Руперт займався чимось незвичайним? Ви це хотіли мені сказати?

Той знову посміхнувся.

— Та ні, не таким-то й незвичайним, місіс Ройс. Розумієте, вони, мабуть, помітили щось підозріле. Ось що нас турбує...

— А мене турбує доля мого чоловіка! — нагадала вона.— Що трапилося з ним?

— Ми теж уболіваємо, місіс Ройс. Але ж справа не лише в тому.

— Все інше мені байдуже...

— І все ж,— поспішив він, бачачи, що вона сердиться,— американці вирішили, як тільки розпогодиться, послати на пошуки літак. Ось що я хотів вам повідомити.

Та Джо раптом ніби вогнем обпекло: вона зрозуміла, що він хоче вернути їй втрачену надію.

— Послати літак? Куди? Отже, вони знають, де він...

— Та ні ж бо! В тому-то й справа,— сказав Мур. При всій своїй чемності, він розраховував поступово переконати її, що не слід покладати великих надій.— Зимою важко шукати в Арктиці. Погода завжди несприятлива, і бачити що-небудь просто неможливо. Але я виявив дивні речі: ні рятівного спорядження, ні парашутів серед уламків "дакоти" не було. Це й дає надію...

Джо ледве не кинулась на нього.

— Надію!.. Яку надію?

— Може, він плигнув з парашутом?

— На кригу?

— А чом би й ні! Проте я не хочу давати вам якусь певну надію. Все це лише припущення.

— Чого б раптом йому плигати? Мур похитав головою.

— Це нам зовсім невідомо, і саме це ми мусимо з'ясувати.

— Якщо його не виявлено серед уламків, де ж тоді він?!

— Можливо, десь на кризі,— сказав Мур,— Та це малоймовірно, місіс Ройс. І все ж ми пошлемо туди літак.

Нерви її більше не витримували. Дивно навіть, як вона не збожеволіла того дня.

— То мені знову доведеться ждати?..— слізно спитала вона.

— Боюсь, що так. Адже погода...

— О, я вже знаю про ту вашу кляту арктичну погоду! — вигукнула Джо.— Вона там завжди погана.

— А до того ж іще лід,— мовив підполковник.— Він постійно ламається й дрейфує. Нелегко буде встановити...

Тут Джо й вибухнула:

— А чом же вони раніше не шукали? Кілька тижнів тому...

— Бо треба було спершу все зважити й обміркувати. Повірте мені...

Вона сиділа, тупо дивлячись у вогонь, і подумки питала себе: "Невже Руперта вже нема? Як же це може бути?"

Якщо він загинув — а вона, здається, починала вірити цьому,— то все стає безвихідним і незрозумілим; ні, вже легше було вважати його живим. Чого його понесло в ту Арктику? Навіщо він вигадав оті свої божевільні принципи — трудитися, давати користь людям? Хіба головна користь не в тому, щоб жити?

— Коли почнете шукати? — запитала вона.

— Все залежить од погоди,— повторив Мур.

Він був пригнічений тим, що так роздратував її. Проте вона не збиралась плакати перед ним. Навпаки, зціпила зуби, стала підкреслено чемною і тільки й ждала, щоб він пішов. Мур інтуїтивно вгадав, що ліпше мовчати, і поспішив відкланятися, поки її не прорвало.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Вітер ущух; довга густа тиша запала навколо. Стеля геть змокріла, і по підлозі затарабанили великі краплі. Руперт поринув у важкий сон, а Водоп'янов намагався хоч що-небудь зварити.

— Ліхтар знову погас,— заявив він, коли Руперт заворушився. Бо дотягнутися до каністри з гасом сам не міг.

Примус, що його якимось чудом зумів розпалити, блимав у темряві, і Руперту здавалось, що він вилазить на світ божий з глибоченного колодязя. Адже він проспав цілих два дні.

— Хоч би знову не заснути,— знеможено кинув він у холодну темряву. Спочатку подумав, що вчадів, та потім згадав, що в кабіні аж надто дме, стільки в ній дір та щілин, і тому вирішив, що, мабуть, простудився, бо кожен рух завдавав йому великої муки, а з кожним подихом до горла підкочувався нудний клубок.

— Не дозволяйте сну знемагати себе,— пролунав у жовтій тиші голос Водоп'янова.— Адже вам не так уже й погано. Вам ліпше, Руперте! — підбадьорював той.

Руперта хилило на сон, йому знову хотілося поринути в пустку, в холодний мовчазний світ, з якого він щойно видерся. Він бачив Водоп'янова — тьмяну, розпливчасту тінь ца примарній койці і, уявивши собі все це збоку, гірко посміхнувся: двоє людей замуровані у фюзеляжі, а там, за тоненькою перегородкою, пролягає холодний світ, одвічне небуття, ніщо; сто кроків — і вони навіки потонуть у мороці ночі, у сірому безгомінні, що тягнеться аж ген-ген, до мертвого горизонту.

— Вам треба встати,— казав йому Водоп'янов.

— Авжеж,-— мляво відповів той.

Од самої думки, що доведеться вилазити з брудного, але теплого мішка, його кинуло в дрож. Та й чи зможе він підвестися? Ні, ні, він мусить одягтися, принести снігу, налити гасу в примус і ліхтар.

Минуло кілька хвилин.

— Ви мусите встати,— знову вигукнув Водоп'янов.— Ну ж бо, Руперте. Підводьтесь. Вам небезпечно спати.

Руперт устав. Його сердило умовляння Водоп'янова.

— Гаразд, гаразд,— буркнув він.

— От і добре,— зрадів Олексій.

Руперт виповз, нап'яв попрілу білизну, брудну сорочку, куртку, шкарпетки й чоботи; він почував себе зовсім слабим, до того ж без жодної надії на чиюсь допомогу. Наливши гасу в ліхтар і примус, запалив світло, узяв бляшанку для снігу й вийшов. Ноги ледве тримали його.

— Руперте! — почув він і одрубав:

— Та замовкніть ви нарешті!

— Вставайте! — наполягав Водоп'янов.— Не сидіть там. Гей, Руперте, вставайте!

У цьому голосі не було страху, Ройс розумів: Водоп'янов хоче врятувати його. Він природжений рятівник, цей росіянин, і Руперта розсмішив такий безглуздий збіг обставин. Слабке й безпомічне намагання сміятися на порожній шлунок і за повної відсутності сил (лише солодка знемога розливається по всьому тілу) нітрохи не бентежило ваго. Було навіть приємно почувати свою одмежованість "►д буття.

— Не бійтесь,— озвався він.— Зі мною все гаразд. Не бійтесь.

Він спробував копнути сніг, але не зміг. Надто ослаб. До того ж сніг перетворився на кригу. Щоразу намагався од-ламати хоч шмат, та дарма; у нього пропала охота сміятися. Він раптом захлипав од безсилля, марно намагаючись колупнути лопатою, і ось натрапив на крихкий сніг — в тому місці, де була щілина.

— Слаша богу,— зрадів, і по щоках потекли сльози. Вхід геть засипало, та Ройса це не лякало, хоч потім

доведеться добре помучитись, доки розчистиш таку гору. Віл набрав повен бачок снігу й повернуйся досередини.

— Нас геть засипало,— почав, і раптом попливли кола перед очима, він ліг на свій мішок, глибоко дихаючи, щоб одігнати нудоту, та боячись втратити свідомість, як людина, котру ось-ось має затоптати натовп. Саме такий страх наринув на нього, та Ройс одігнав його, почувши уривок фрази:

— ...ліхтар. Ви вчаділи"..

— Що? — перепитав віж.

— Вчаділи. Вас хитає, як після отруєння чадом. Вам погано? Нудно?

— Знесиливсь...—простогнав Руперт.— Я дуже знесиливсь.

— Це чад,— наполягав Олексій, прохаючи його встати.

— Дурниці,— мляво огризнувся Ройс.— Звідки йому взятися?

— Встаньте, прошу вас...

Та Ройс не міг підвестися. Сперечатися теж не міг. Все це надто складно. А може, то й справді чад? Дурниці. Крізь щілини дме. І чому тоді не вчадів Водоп'янов?

— Я ближче до виходу,— пояснив Олексій,— Я ліпше...— Він не міг підшукати відповідне англійське слово і почав знову: — Дужче вмію опиратися.