Бранець своєї землі - Сторінка 13

Скинувши Водоп'янова в сніг, звалився поряд і заснув. Прокинувся в темряві, віддер примерзлу одежу, глянув на росіянина, чи ще живий, накинув мокрий мішок і знову заснув.

Вони ще не скорилися смерті, хоч тінь її вже стояла над ними.

Удосвіта, попоївши сирої тюленини і викинувши решту, Руперт знову поволік сани. Спинився тільки, коли попереду з'явилась вода, така широка, що краю їй не було,— Ройс навіть не відав, ранок це чи вже вечір.

— Ще одна! — махнув безнадійно рукою.— Ще одна, клята!

То був кінець. Вони вже навіть не могли розмовляти. Ройс змішав рештки концентрату з шоколадом і дав Олексієві, та той тільки пожував і виплюнув. Руперт навіть не вилаявся. Він зачерпнув води, змішав останні крихти й примусив його ковтнути. Олексій підкорився, а потім зне-можений впав на спину. їжі більше не було.

— іще одна! — сумно похитав головою Ройс

Та того дня він подолав ще три. Побачив тюленя, вистрелив, але не влучив. Мало не заплакав спересердя, коли згодом з'явився другий. Руперт бахнув у нього і кинувся у воду. Вхопив здобич, витягнув на кригу, а потім роздягнувся й заповз у мішок, ждучи, щоб просох одяг.

їхнє існування тепер вимірювалось не днями, а хвилинами, від одного подиху до наступного. Руперт прокинувся од яскравого сонця і тихо ждав кінця, дивуючись, чому той не настає, адже він уже змирився з думкою про смерть.

За звичкою пошукав очима Водоп'янова та пригадав, де він залишив його вчора. Він не бачив росіянина, але це його не тривожило. Свідомість більше не карбувала того, що минуло. Може, росіянин кудись щез? Думати було боляче, проте він сів і озирнувся — Водоп'янов лежав просто на кризі, метрів за п'ятдесят, на самому краєчку ополонки.

Що він там робить? Руперт дивився на нього й ніяк не розумів, чому росіянин там опинився; нарешті збагнув, що він заповз туди, аби...

— Олексію! — закричав він.

Та було пізно. Той перекинувся й шубовснув у воду.

Серце Руперта стислося од болю. Він зірвався на ноги й кинувся бігти, спотикаючись на ходу. Набухла одежа тримала Водоп'янова на поверхні. Руперт вхопив його за куртку, але не втримався і теж опинився у воді.

— Тримайся! — гукнув він, випустивши потопельника.

Водоп'янов здивовано озирнувся і знову пірнув, та Руперт устиг зловити його. Навряд чи й витяг би, коли б не намацав ногою крижану приступку. Він виволік товариша на лід і, геть знесилений, впав на нього.

— Навіщо ти це зробив? Навіщо? — спитав, зазираючи йому в обличчя.

Та той і сам не відав навіщо. Самопожертва здавалася йому єдиним виходом, і Водоп'янов вирішив звільнити Руперта од себе.

Вони лежали лицем до лиця, змучені, мокрі й брудні, з скуйовдженими бородами й чупринами, з потрісканими й опухлими губами, немічні й нещасні, але в очах їх світилася щира приязнь, і Руперт з докором сказав:

— Мені не можна без тебе...— Він передихнув.— Не роби цього більше. Лиш задля тебе я тримаюсь. Міг би й сам давно зрозуміти...

— Зі мною тобі не дійти... Руперт ніяк не міг віддихатись.

— Якщо ти не витримаєш, мені край! Лиш задля тебе я мучуся, зрозумій!

Та хто відає: то були сльози чи просто брудні патьоки на обличчі Олексія? Що вони означали? Біль, відчай, гірку образу на своє безсилля чи співчуття до Руперта, якого він наражав на муки і смерть?

* * *

Вони рухались далі, і Руперт не знав, що вони — на суші. А коли зрештою догадався, то не робив з цього галасу, бо треба було спершу довідатись, де вони — на острові Бордена чи острові Патрика? Людей ні там ні там не було, і він не зупинявся, а дійшовши до велетенської ковбані, знову звернув на кригу. Стояв ясний арктичний день, і над островом чітко вимальовувались чорні цятки горбів. Ройс тягнув свій вантаж по мокрому снігу, не помічаючи, як коливається крига, та не відчуваючи опору саней.

Він рухався напівсвідомо й механічно, і все навколо ввижалось йому наче вві сні.

Почувши гавкіт, навіть не зрозумів, у чім справа. Не відав, чи живий ще Водоп'янов, а дибав усе вперед та вперед.

І ось знову гавкіт. Він зупинився, та очі сліпив блискучий лід, голова наморочилась до знесилля, і бідолаха уже не знав, на якому він світі.

Собаки тим часом не вгавали.

Це трохи збудило його, в свідомості сяйнула думка: "Треба зробити постріл!" — "Дарма,— хтось ніби підказував йому,— коли там і є хто, то сприйме цей постріл за гуркіт криги". Та розум наполягав: "Треба стріляти кілька разів".

Рушниця була за плечима. Він зняв її і натиснув на курок. Не заряджена! Де ж це патрони? Помацав кишеню — там теж нема. Кинувся до саней і одшукав під ногами Водоп'янова коробку, загорнуту в масляну шмату. Зарядив і дав два постріли.

— Дарма,— сказав уголос— Треба спершу роздивитися, де сани.

Він вовтузився, мов дитина. Забувши скинути лямки, рвонувся вперед і впав на спину. Підвівся, наліг з усієї сили і, зрушивши сани, подибав назад до острова, звідки долинав собачий гавкіт. А може, то лисиці? Чи ще якийсь звір, що так лунко і жваво вигавкує?

Ні, таки собаки! Він досяг берега і витягнув сани, та, потрапивши на гальку, вони загрузли. Він обернувся й побачив щось сіре й миготливе, але очі, вражені сніговою сліпотою, ніяк не могли роздивитися.

Що це? Знову ведмідь, який тепер неодмінно їх загризе?

Ні, то ціла дюжина постатей, і йдуть вони не з острова, а з моря. Він знову потягнув сани і, коли зрозумів, що то люди з собаками, не зупинився, а потяг далі. Вони щось кричали йому, махаючи руками.

— Так, так,— мурмотів він сам до себе.

Потім зупинився і ждав, не вірячи очам; окинув поглядом крижаний простір, далекий обрій з низкою горбів і знову глянув на людей та собак, що наближались.

Все ще не вірячи, знову наліг на посторонки, нагнув голову й потяг. Дійсність повернулася до нього лише тоді, коли чиясь рука вхопила його за плече, а лункі голоси забриніли над самим вухом. Він підвів очі й побачив якісь незвичайні вилицюваті й лискучі лиця.

— Що ж,— мовив тихо.— Далі я все одно не зміг би йти. Він придивився до них і зрозумів, що то ескімоси. "Нема

нічого поганого в тому, що тебе рятують ескімоси",— подумав.

— Особливо тепер,— мовив він уголос,— це вже немає жодного значення.— Та коли ті схотіли посадити його в свої сани, запротестував: — Ні, ні. Я можу йти...

Та люди знали, що роблять, і ось він уже сидить, мляво посміхаючись, поки вони готують другі сани, здивовано й з цікавістю зиркаючи на нього.

— Авжеж,— потвердив він.

Та що було далі, вже не побачив.

Частина друга

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Руперт почував на собі увагу публіки, і це дратувало його. Він так лютував, що навіть Джо, яка насолоджувалась радістю його повернення, була здивована.

— Але ж ти звершив подвиг,— повторювала вона. А за нею всі.

— Ні,— одказував він.

Все було таке стомлююче і жахливе, що йому навіть згадувати не хотілось.

— Справді,— казали вони,— ви ж ризикували власним життям, рятуючи його.

— Нічим я не ризикував. Літак мусив повернутися. Звідки мені було знати, що я зостанусь там на кілька місяців.

Але для них усе було аж надто незвичайне, щоб отак просто судити.

* * *

А що ж таки було?

Його підібрали звіролови з арктичного судна, що належало мисливській компанії в Ісаксені, Переслідуючи здобич, вони потрапили в полярну зону. Звідти одвезли його на острів Мельвіль, куди англійці надіслали літак, щоб приставити Руперта (і те, що лишилось од Водоп'янова) на американську станцію в Туле. Спочатку Ройс тримався на ногах і навіть весело жартував — так підбадьорив його несподіваний порятунок, але що дужче цікавилися ним та кричали про подвиг, то більше він занепадав, бо пережите давалося взнаки. В Туле, де американці тримали його й важко хворого Водоп'янова в шпиталі з кондиціонованим повітрям, він уже не вставав з постелі. І це гнітило його. Біла стерильна палата нагадувала йому крижану пустелю, з якої він щойно вибрався. Незважаючи на увагу й чудовий догляд, він прохав щонайшвидше одіслати його додому.

І все ж радість повернення до життя бавила його, як дитину; метушня людей, які приходили до нього, була чомусь така приємна, що він навіть дозволяв няні читати з американських журналів про всі події у світі за сім місяців його відсутності. Він міг би читати й сам, але лікарі твердили, що це дає особливий ефект, ось чому біля нього

постійно бубоніли з американською вимовою про герць Рокфеллера з Гарріманом за крісло губернатора штату Нью-Йорк, про надзвичайний з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, чемно, але сухо повідомляли про поїздку Макміляана до Москви й про те, як Кастро переміг на Кубі.

— Тоді я небагато пропустив, еге ж? Світ лишився тим самим, із тими самими проблемами й труднощами.

Він говорив по радіотелефону з Джо — їх кволі голоси ледве пробивалися крізь шипіння й тріск апаратури.

— Якщо ти здоровий, то приїзди! — благала Джо.

Легко сказати! Йому давно вже остогид цей американський шпиталь, де вдень і вночі кололи його різними препаратами. Антибіотики, вітаміни й таке інше. Він відмовлявся, кажучи, що вже здоровий. Вони сміялися! Тоді він зажадав од англійського льотчика, що прийшов навідати його, одіслати його до Англії першим же літаком.

В Сюрреї його знову поклали до шпиталю, поки не зможе самостійно ходити. Джо, очі якої так і сяяли од щастя, була страшенно зажурена, побачивши його. Він ждав цього. Адже вона хотіла зустріти колишнього Руперта, повного сил, енергії і здоров'я. Він ніжно поцілував її і заявив, що хоче додому. Бо почував себе добре. Йому просто потрібна домашня їжа і чисте повітря.

Лікар і Джо намагалися вмовити його, але Руперт і слухати не хотів. Він лежатиме в рідному Хемпстеді, а не в цій стерильній пастці. Вони з дружиною так мріяли про зустріч, і він певен, що домашній спокій та затишок швидко відновлять йому сили й допоможуть забути все пережите.

Військовий лікар, невисокий, гострий на око, вирішив бути прихильним до нього.

— Гаразд,— мовив він.— їдьте додому. Проте пам'ятайте й про лікування, бо зостанетеся без зубів та без ніг, не кажучи вже про шлунок і легені...

— Авжеж,— вигукнув Руперт.— Дайте мені тільки свободу, і всі мої хвороби де й подінуться.

floro одвезли в санітарній машині, але од хвіртки пішов сам. Тепер він уже знав ціну газетним фотографам і писакам, тому не хотів навіть бачити їх. Бо вперто не визнавав жодного героїзму в своєму вчинкові і нітився та нервував, коли навколо нього зчиняли галас.

Діти теж дивилися, як на чужого.