Бранець своєї землі - Сторінка 19

Підходить?

— Не зовсім,— похмуро мовив Хансен.— Нас може заспокоїти лише ваша відмова од будь-яких стосунків з росіянами. Гадаю, ще це пізно...

— Що?

— Ну, тоді ми тільки зоставимо вас під підозрою. Я зроблю все, що залежить од мене, але краще поверніть їм нагороду.

— Пізно. Я вже погодився взяти її.

— Отож-бо...

— Ви так вважаєте? — Руперт раптом зрозумів, що Хансен по-справжньому тривожиться за нього і хоче йому допомогти. Хіба ж можна сміятися з такої послужливої людини? — Але ж я не хочу бути таким невдячним,— сказав він.

— У подібних справах невдячність нікого не образить.

— Та це ж негідно буде з мого боку!

Хансен збентежився, хоч це й не значило, що він його зрозумів. Проте пообіцяв, хоч і без надії, зробити все можливе. Не він же вирішує такі справи.

— Авжеж,— мовив Руперт, і вони закрокували назад. Хансен мовчав,— Ви не турбуйтесь, я все розумію.

Руперт не знав, яке буде рішення і що від нього вимагалося, проте, коли американець пішов, подумав: "Ну й зануди ж вони!" Потім забув про все і з запалом сів до роботи.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Через тиждень Руперту обмежили допуск до таємних матеріалів. А він ще тільки освоювався з роботою. До того ж усе, що робив тут, у цій крихітній кімнатці на березі, здавалося чимось нереальним. Йому бракувало давнього товариша, Джека Пірпона, з яким працював чотири роки. Але зараз Джек перебував па півдні, в Антарктиці, і хтось інший мусив зайнятися його даними з острова Мельвіль. Руперта посилали туди для вивчення нижніх повітряних течій і запуску балонів для фіксування радарами й стеження за верхніми шарами атмосфери, де течії були зовсім слабкі, а то й зовсім непомітні. Чи існує волога на висоті 80 тисяч футів? Яким чином утворюється погода, звідки беруться опади?

Дзвінок Філліпс-Джонса порушив його роздуми.

— Прошу вас зайти до мене,— наказав шеф.— Справа дуже важлива.

Руперт на диво охоче відклав роботу і закрокував берегом; через Мілтон-лейн, повз Темпль вийшов до своєї установи на Кінгсуей, де в нього спитали перепустку. В ліфті подумав, чому це шеф так холодно й суворо говорив з ним? Шкода! Адже Руперту зовсім не хотілося сваритись, коли ото звернувся до Уонскома. Хто ж іще міг йому допомогти? Філліпс-Джонс поводився так, ніби й не знає Руперта, і останній розумів чому: йому не потрібні багаті й здібні любителі, а добре навчені й натреновані спеціалісти, дипломовані математики й фізики, які б наполегливо довели, що нові методи вивчення атмосфери (за кілька років) виключно базуватимуться на числах і розрахунках. І хоч Філліпс-Джонс сам не був математиком, він намагався революціонізувати цю справу.

Руперта примусили довго ждати, а коли впустили, Філліпс-Джонс простягнув йому депешу з міністерства, на якій червоним олівцем було позначено: "Терміново. Цілком таємно".

—— Вам краще самому це прочитати,— звернувся шеф.

Руперт прочитав наказ заступника міністра про те, що він мусить піддатися перевірці на право допуску до таємної роботи і на цей час звільняється.

— Ви ж знаєте,— пояснив Філліпс-Джонс,— все, що ми тут робимо, вважається таємним.

— Ну й що? — здивувавсь Руперт. Філліпс-Джонс тримався сухо й офіційно.

— Не знаю! — вигукнув він.— Я розмовляв із заступником міністра, він теж нічого не розуміє. Проте американців бентежать ваші стосунки з росіянами.

— Американців? До чого тут вони? Не будете ж ви чинити так через те, що їм зайшла в голову якась дурниця?

— Вони мають підстави...

— Які? Вважають, що мене завербував Водоп'янов? Дурні, та й годі.

Філліпс-Джонс ждав цього, тому продумав усе заздалегідь.

— Американці, як вам відомо, пильно стежать за нашою роботою. Власне, вони мають право на це, бо ми користуємось їхніми базами й обладнанням.

— Дурниці! Острів Мельвіль належить Канаді, Гренландія — Данії, а північна крига — нікому. Ми користуємось лише їхніми радарами та релейними станціями в Туле. Навіщо ж таке говорити?

Філліпс-Джонсу довелося оборонятися, і тому він ще дужче розходився. Відмова в допускові значила цілковиту заборону користуватися будь-якими матеріалами. Оскіль-

ки ж виправдати це було важко, він заявив, що мусить виконати вказівку міністерства.

. — Виходить, я мушу кинути роботу, бо якась-там ідіотська розвідка США взялася мене перевіряти?

— Вас перевіряє не американська розвідка, а наша.

— Тоді це просто смішно, і я прошу звільнити мене від цього.

— Вказівка міністерства для нас — закон.

— Тоді ви такий же наївний, як і вони,— не втримався Руперт,— і хай мені грець, коли я з цим рахуватимусь.

У Філліпс-Джонса були крихітні рученята, одною з них він нервово поправляв окуляри в золотій оправі, боязко стежачи за Рупертом.

— Боюсь, що доведеться рахуватися, хоч би тимчасово...

— Це ще не доказ. Я просто не можу погодитись з таким глупством.

— Пробачте, але ви мусите. Я можу випросити для вас тимчасову перепустку.

— А я цієї не віддам, як би ви не просили,— спокійно заявив Руперт.

— Будьте ж розсудливим, бо інакше я накажу вартовим затримати вас,— вже ледве стримував себе шеф.

— Невже? — здивувався Руперт.

Та Філліпс-Джонс непохитно стояв на своєму. Служака мусив будь-що перемогти. Ройсові легко тримати себе так незалежно, й той навіть трохи схилявся перед ним, проте мусив якось укоськати, щоб задовольнити вимогу своїх керівників.

— Це дуже серйозно, Ройсе,— мовив він.— І чим скорше ви зрозумієте, тим ліпше.

Сперечатися з ним далі було марно. Сердиті очі й міцно стиснуті губи викликали в Руперта напад шаленого гніву й огиди. Він вийняв перепустку, шпурнув на стіл і закрокував до дверей.

* * *

Руперт ще довго не міг заспокоїтись. Розмова з шефом вразила той нерв, який багато літ мучив його. Робота була стимулом, гарантом проти повернення до бездіяльного життя та безглуздого шукання якоїсь мети. Досвід батька завжди нагадував йому це, і зараз, у свої сорок років, він дуже боявся впасти на той же шлях. Та не менше лякала його необхідність міняти професію. Джо сердилась і обурювалась не менш, ніж він:

— Це ж чорт зна що таке! Чому ти не підеш до американців та не заявиш їм, що вони поводять себе, як діти?

— А що це дасть? У всьому винен наш дурнуватий Філ-ліпс-Джонс. Йому ж відомо, що це вигадки.

І він знову звернувся до Уонскома. Той не надавав цьому якогось значення. Чергова дурість контррозвідки! Йдеться, можливо, про звичайну перевірку, які вони влаштовують час від часу.

— Все це пропагандистські брехні,— заявив він,— або ж звичайна перевірка, про всяк випадок. Вони тільки й марять шпигунами,— закінчив з гідністю й перевагою військового моряка і порадив плюнути на Філліпс-Джонса та підшукати собі роботу в іншому відділі.

— Моє покликання саме в цьому,— одказав Руперт.— І я не можу гаяти часу, поки вони награються в розвідників. У мене зараз стільки роботи!

— Тоді доведеться ждати...

— Чого?

— Не знаю, Руперте. їй-право, не знаю,— признався той.

Ніхто не відав, звідки саме надійшла вказівка перевірити Руперта. Заступник міністра показав йому листа з військового міністерства, що був копією того, який одержав Філ-ліпс-Джонс. Друзі з того ж міністерства казали, що недовіра до всіх зараз у великій пошані: на будь-кого, хто спілкується з росіянами, дивляться, як на чорта. Проте вважали, що це необхідно, бо тільки так можна задобрити американців. А ті страх як налякані своєю поразкою в Кореї. До того ж уся робота Руперта пов'язана з діяльністю їхньої розвідки...

— Не треба було брати російську нагороду,— сказала Джо. Вона не гудила його, а просто хотіла знайти якесь пояснення всьому, що відбувалося. Злість проти американців поєднувалась у неї з незадоволенням Рупертом, котрий завів стосунки з росіянами.— Навіщо тобі це? — не вгавала вона.— Хто вони для тебе, ці росіяни?

— Ніхто,— погоджувався він.

— Тоді навіщо...

Йому важко було сперечатися з нею і навіть з самим собою. Тому вирішив махнути на все рукою, щоб не опинитися в становищі, ще гіршому, ніж на крижині. Там йому

загрожувала фізична смерть, а тут — моральна. Адже нищилися усі підвалини його життя.

Ні, він не дозволить їм вивести себе з рівноваги. Самодисципліна, якою керувався завжди, допоможе йому й зараз.

Проте він нізащо не хотів їм піддаватись, бо знав, що вся ця підла гра з брудними натяками й погрозами мас лише одну мету — здолати його, примусити чинити так, як хочуть вони, за ласкавий дозвіл повернутися в установу. Отже, вирішив будь-що триматися. Правда, не минуло й тижня, як Водоп'янова випустили і навіть дозволили повернутися на батьківщину.

— Отже, Олексій вільний і їде додому! — радів Руперт. Та це лише під'юдило Джо: вона не розуміла, чому він

так опирається, чому не поверне росіянам нагороду.

— Ні! — вигукнув Руперт.— Якщо росіяни зробили мене героєм, то я ним і буду.

— Ти як дитя,— не вгавала Джо.— Гірше, ніж дитя. Навіщо тобі всі ці неприємності?

Вона не розуміла, що коли в ньому стикалися гідпість і жадоба діяльності, гордість перемагала. Так було й зараз. Йому вже пізно міняти вдачу.

* * *

Але на цьому не скінчилося. Уонском заїхав до нього, погрався з Тесе, закурив люльку, випив трохи віскі й заявив:

— Коли вони вже заповзялися, то повік не довірятимуть. Розвідка — смердюче болото.

Він щиро обурювався, як і інші друзі. Отож порадив звернутися до одного типа в Хорнчерчі, що вів його справу.

— Це несусвітний дурень, проте тобі належало б піти до нього та поговорити начистоту.

Руперту ні з ким не хотілося говорити, але ж не можна було терпіти непевності, особливо тепер, коли Олексій повернувся додому. Тому він сів на автобус, доїхав до Хорнчерча і розшукав "несусвітного дурня", котрий сидів у своїй конторі на підвіконні, читаючи "Тайме". Волосся в цього "секретчика" було руде, хвилясте, а очі кололи тебе наче голки.

Руперт назвав себе і заговорив:

— Мені невідоме ваше ім'я, проте... "Йолоп" не витримав:

— Як ви розшукали мене? Хто вам сказав?..

— Завжди хтось відає про те або інше...

— Але ж сюди забороняється входити!

— Можливо. Та коли я вже тут... Мені сказали, що це вам я мушу сповідатися, отож дозвольте.

Тому нічого більше не залишалося. Він назвав Руперто-ві своє ім'я — Ферфекс — і запропонував сідати. Потім узявся розглядати його і вмить заспокоївся, вважаючи себе знавцем людської натури.