Бранець своєї землі - Сторінка 20

До того ж те, в чому звинувачували Руперта, було дурницею, і Ферфексу зоставалося лише мобілізувати весь арсенал професійної підозріливості, аби вловити хоча б тінь сумніву на обличчі опонента. Руперт хутко здолав його, і він признався, що для перевірки не було жодного приводу, окрім вимоги американців перевіряти кожного, хто спілкувався з росіянами. Руперт запитав, чи справді вони вірять, що Водоп'янов міг завербувати його?

— Таке цілком можливе,— сумно відповів той. Руперт знову висміяв це і висловив гадку, що не може

Ферфекс бути таким дурним.

— Ви ж англієць, а не янкі,— підкреслив він.— До того ж як у таких умовах він міг би завербувати мене? Одне-однісіньке, чого він прагнув,— це вижити!

Ферфекс пояснив, що американці просто бояться будь-яких контактів з росіянами.

— По суті все тепер залежить од вашого шефа,— закінчив він.

— Уонскома?

— Ні, од Філліпс-Джонса. Хіба не він керує вашим сектором чи відділенням. Я завжди все плутаю...— щиро признався він Рупертові.

— То все це витівки Філліпс-Джонса?

— Атож. Коли він заспокоїться, то ми — теж. Він мусить подати наші висновки міністру із своїм присудом.

— Хай би Уонском, він — вищий за посадою.

— Ні, сектором відає Філліпс-Джонс і мусить стежити за збереженням таємниць.

— Отак?

— Еге ж,— незворушно кинув Ферфекс. Його втаємничене серце не забилося, проте очі шукали співчуття. Хіба ж усі вони не солдати й не люди? Чи задоволений він?

Руперт не глянув на нього й не зрозумів, що бути таємним гвинтиком із втаємниченим серцем не так-то легко.

Він просто залишив його в оббитій фанерою кімнатці, за стареньким дубовим столом, з його уявою про всіх людей, що вони, мовляв, тільки й здатні порушувати закони.

* * *

Руперт був певний, що все скінчилося, проте Філліпс-Джонс вислухав його з подивом. Як йому вдалося розшукати Ферфекса? Хто йому сказав? І за яким правом він вирішив безпосередньо звертатися до нього? Руперту все це було дивно. Він відвідав його, і край. Та Філліпс-Джонс вважав це нечуваним, щоб людина під підозрою отак поводила себе! Яким чином йому вдалося відшукати працівника військової розвідки?

— Хіба не все одно? — розсердився Руперт.

— Та це ж бунт! — вигукнув Філліпс-Джоне— Ви втрачаєте почуття міри! Яке ви мали право?

Йому навіть відібрало мову, а Руперт не розумів, чого так казитися. Вони начебто розмовляли різними мовами. Те, що Рупертові здавалося цілком звичайним (звернення до тієї чи іншої особи без будь-яких посередників і зволікань), Філліпс-Джоне вважав крамолою. І як тільки він міг так вчинити? Що ж тут такого, думав Руперт, він просто хотів захистити себе.

— У всякому разі,— процідив той,— ми ще подивимось...

— Але ж Ферфекс казав, що все залежить виключно од вас. Не будете ж ви зволікати...

— Боюсь, що доведеться,— скривився той.

— Он як! Чого ж вам іще хочеться?

— Ви просто нічого не розумієте, Ройсе, і тому вам марно пояснювати, на чому базується вся наша робота.

Руперт тяжко зітхнув.

— Почнемо з того, що вся вона має таємний характер...

— Навіщо стільки повторювати?

— Буду повторювати, поки не зрозумієте. Невже не ясно, що навіть найменша підозра дає нам право звільнити того чи іншого працівника?

— Підозра, в чому?

— Яка різниця...

— Ні, ви скажіть, у чому мене підозрюють?

— Ні в чому, звичайно, але...

— Військова розвідка сказала своє слово. Отож мусите й ви,— ввічливо переконував його Руперт.

— Боюсь, що не зможу...

— Чому, хай йому біс?

— Поки що не можу,— уперто стояв на своєму Філліпо-Джовс

Чого він добивається? Зберегти честь свого відділу чи показати себе аж надто пильним? А може, хоче навчити Руперта (згідно з своєю тупою уявою про обов'язок), як треба берегти військову таємницю? Руперт розумів усі намагання цього служаки, але ж ніякого розголошення таємниць не відбулося. Він знову зажадав од нього певної відповіді, та Філліпс-Джонс роздратовано повторив:

— Поки що не можу. Руперт утратив самоконтроль.

— У чім же тоді справа? Якщо це не стосується військових таємниць, то що ви ще хочете од мене?

— Ви поводите себе надто ризиковано. Ви не могли втриматися, щоб не подати допомогу тому росіянинові, але ж слід було тримати себе достойно хоч потім. Не можна бути таким незалежним, коли ви хочете працювати в такому відділі.

— Ви маєте на увазі оту російську нагороду? — розреготався Руперт.

Філліпс-Джонс аж скипів.

— Справа не лише в цьому. Ви поводите себе так, наче ви тут хазяїн, а не я. Не думайте, що ми пропадемо без вас...

— Не розумію.

— Тоді слухайте. Ви працюєте тут лише завдяки своєму становищу та підтримці впливових друзів. Ви не так-то вже й потрібні нам, Ройсе. Всі ми маємо солідну підготовку. Окрім вас, тут немає жодного без диплома.

— Я щось роблю не так?

— Не зовсім так, як треба. Навички у вас є, а от узагальнювати не вмієте.

— Яке це має відношення до комедії з допуском? — запитав Руперт, щоб повернутися до головного.

— Безпосереднє. Для нас усе важливо: як ви себе поводите, як потрапили в нашу установу, як працюєте! А ви аж надто незалежно себе тримаєте.

— Ви все перебільшуєте. Філліпс-Джонс не витримав.

— Бачите. Ви тільки те й робите, що вказуєте мені. Годі! Ваше становище не має тут жодного значення! Ви не зможете тут далі працювати. Краще б зайнялися чимось іншим — передбаченням погоди або ще чимось. Де ваша неосвіченість і надмірна активність нікому б не заважали...

— Навіщо говорити таке?

— Бо з мене годі. Все, що зи робите...

— Ви не маєте права гудити мою працюі

— Маю, бо ви мені не підходите.

— Неправда! — вибухнув Руперт.

— Ви гадаєте? Ви ніколи й не годилися для неї.

— Чому ж ви досі мовчали?

— Тому, що покривав вас, як і всі. У вас же скрізь друзі й покровителі... От коли ви зможете вести теоретичну роботу і коли ваші друзі перестануть втручатися в мої справи та вічно прохати за вас, тоді будете обзивати мене, як хочете, а зараз...

Руперт аж підскочив, так обурило його те, що всі його досягнення, його заповітну мрію так ганебно затоптували в багно. Проте він стримав себе.

— Ви не маєте права так говоритиі Я багато зробив у Арктиці. Проте мені байдуже, що ви там базікаєте...

— Я вважаю вашу роботу незадовільною! — вигукнув шеф.

— Тоді нам більше нема про що говорити,— холодно мовив Руперт.— Вважайте мене звільненим.

Філліпс-Джонс глянув на нього такими гострими і водночас холодними очима, що Рупертові аж кольнуло в серці. Він подумав, чому цей тип так ненавидить його? Хіба він справді так погано себе поводив, так залежав від друзів, так зневажав авторитети, такий нездатний був до роботи? "Ні",— вирішив він. І був певен цього. А Філліпс-Джонс був певен і не певен, радий і не радий, святкував свою перемогу і чомусь не мав од цього насолоди.

— Немає жодної необхідності звільняти вас,— озвався він, прибравши начальницького вигляду, і водночас сумніваючись, чи правильно робить.

— У мене немає іншого виходу,— спокійно мовив Руперт.— Навіщо вам прикидатись?

— Гаразд, не будемо. Та коли перестанете спілкуватися з росіянами, все можна переграти.

— Я не спілкуюся з ними.

— А ота їхня нагорода?..

Руперт не міг зрозуміти, чому вона так допікає йому. Сердиться, що він може чинити, як заманеться, і на це всі дивляться крізь пальці? Проте не захотів поступатися перед ним і вийшов, не сказавши й слова. Хоч не так-то легко було відмовлятися од мрії всього життя!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Різдво не було для Руперта якимось особливим святом. Коли ще жив його легковажний батечко, вони зрідка відзначали його в якомусь великому лондонському готелі. Мати святкувала куди веселіш, на французький або італійський манір, а Джо навчила його англійських звичаїв, що їх вона суворо дотримувалась.

Вона досі вважала себе християнкою, хоч і поганого, і водила дітей на різдвяну відправу до церкви св. Іоанна, а він супроводив їх, хоч і без будь-якої охоти: Джо вимагала од нього хоч раз у рік подавати дітям гарний приклад.

Руперт, як і його матінка, був швидше забобонним, аніж віруючим, проте він не любив релігійних суперечок. Джейн Харрісон і Фрейзер навчили його розуміти поганські й античні ритуали, походження свят тощо, і хоч він завжди ставився до всього з якоюсь раціоналістською недовірою, на дітей намагався не впливати.

І ось він сидить між Тесе і Роландом. Дівчинка злякано роздивляється навколо, міцно тримаючись за його руку, а Роланд ставиться до всього поважно й спокійно. Але про що він так напружено думає? Руперт перестав слухати пастора і взявся стежити за сином. Хлопець у всьому скидався на нього: такий же білявий, з такими же рисами обличчя. Проте натура в нього досить загадкова. Руперт не бачив у синові себе, хоч Джо повторювала це тисячу разів. Тесе — ото справді Джо.

Вона сиділа поряд, така лагідна і гарненька, й спочатку з недовірою ставилась до церковного ритуалу, та поволеньки ручка її розтислась, і мала поринула в те, що відбувалося навколо: в урочисту церемонію, в дзижчання органа й вакхічний хор,— і брала все це на віру, без будь-якої критики, а школяр Роланд ставився вельми скептично, і Руперт відчував, яка в ньому точиться боротьба.

— Навіщо ти стільки кидаєш у карнавку? — поспитав він пошепки.

— Я ж кидаю за всіх.

— А що він робить з такою силою грошей?

— Живе на них або бідним роздає,— одказав Руперт.— Принаймні, я так думаю.

— І так і тримає їх чи здає в банк?..

Роланд був ніби зачарований блиском монет — Руперт розумів, що його бентежить. Син його дуже ощадливий. Він кидав свої щотижневі півкрони в копилку і витрачав лише тоді, коли набиралося десять шилінгів,— купував собі конструктора, батарейки до ліхтаря або книгу. Руцерт хвалив його за це, бо знав, як добре жити, коли привчаєш себе до певного бюджету. Життя стає упевненим і спокійним. А коли тринькаєш гроші, все існування набирає тривкого й тимчасового характеру, чого ніяк не може засвоїти Джо. Вона виросла в селянській родині, де рахували кожен цент. І тепер їй хотілося надолужити — отож часто тринькала гроші та все думала, що на її рахунку в банку більше, ніж насправді. І тоді спалахували суперечки й треба було перевіряти чекові корінці. Чому вона не записує витрат? Це єдине, в чому не можна на неї покластися — вона так легковажить грішми.

Руперт уявив собі, як після відправи пастор рахуватиме гроші і бідкатиметься перед жінкою:

— Не так-то й густо, моя люба.

Служба скінчилася, і вони попрямували до виходу.