Бранець своєї землі - Сторінка 26

Матроси хвацько трималися, як усі матроси світу, та командний склад не був схожий на англійський. Капітан і його помічника поводили себе аж надто просто, навіть недбало, а стюардеси опікували пасажирів, ніби родичів.

Джо зарані знала, що все буде не так.

— Яке тут усе застаріле! — обурювалась вона, побачивши над койками оксамитові завіски. їм надали три суміжні каюти, і всі ставилися до Руперта з особливою увагою її цікавістю. Вони взяли з собою Анджеліну, без якої Джо не могла, і та спала з дітьми. У Джо й Руперта була своя каюта, а крім того мали ще й третю — про запас.

— Може, містеру Ройсу схочеться перепочити,— пояснив помічник капітана.

"Як вони не схожі на французьких, італійських, американських чи англійських моряків",— думала Джо, і хоч було напрочуд тихо й спокійно, і навіть здавалося, що корабель рухається сам собою, вона ніяк не могла заспокоїтись.

— Ти краще поглянь, який це чудовий корабель,— втішав її Руперт.— Збудували його в Голландії, а вони добре його доглядають.

— Ні, тут чогось не вистачає...— бурчала Джо.

Вони поминули Копенгаген у неділю; зелені вежі, червоні дахи, невеличкі яхти, бензосховища "Бссо" здавалися такими європейськими, що Джо мало не заплакала, прощаючись з ними. Вночі повз них пропливали червоні вогні балтійських кораблів: радянських траулерів, маленьких лісовозів з тупою кормою, турбоелектрохода, точнісінько такого, як їхній. Море було тихе, свинцеве, північне. Та коли Джо побачила ленінградський порт — чистенький і все ж якийсь непривітний, з давно нефарбованими будинками,— вона вчепилася в рукав Руперта.

— Яке тут усе похмуре.

Російські жінки па палубі махали хусточками й перегукувалися з тими, хто ждав їх на березі; їхні радісні дзвінкі голоси ніби висловлювали щастя повернення з чужого світу. Нарешті вони вдома! Джо дивилася вниз і, незважаючи на веселу музику, була переконана, що їй тут не сподобається.

— Це чомусь нагадує мені війну,— зауважила вона.

* * *

Олексій Водоп'янов з дружиною і ще четверо чоловіків у довгих сірих дощовиках зустріли їх у Москві, на Ленінградському вокзалі. Руперт переконався, що всі його сподівання підтвердились і одночасно заперечувались. Краще було ставитися до всього, як повчав Лілл. Та він одразу відчув симпатію до цієї країни.

Руперт дуже зрадів, побачивши Олексія. Той гучно вітав його, важко шкутильгаючи на все ще неслухняних ногах. Олексій обійняв друга, тулячись до лиця своїми шорсткими щоками і заливаючись сміхом, мовби це був найщасливіший день у його житті. Руперт легенько відсторонився. Але той знову схопив його в обійми, вигукуючи:

— Руперте. Ех, Руперте!..

— Драстуйте, Олексію,— вимовив, нарешті, Руперт. Вони роздивлялися один одного, і Руперт дивувався, що

Олексій такий кремезний і присадкуватий. Потім згадав, що ні разу не бачив його на ногах. Широке обличчя, густа кучма неслухняного чорного волосся, могутні обійми свідчили, що Олексій поправився — життя і щирість так і буяли в ньому. На відлозі піджака сяяли дві Золоті Зірки, і Руперт здивувався, що їх дві.

Забувши про всіх, Олексій радо дивився Рупертові в очі І ждав од нього такого ж щирого вияву почуттів на підтвердження їхньої дружби. Та Руперт згадав, що треба ж перезнайомитись: Джо, діти, Анджеліна, дружина Олексія і його друзі мовчки стояли довкола.

— Джо,— мовив Руперт, беручи за руку дружину,— це Олексій Водоп'янов.

Олексій важко ступив уперед. Руперт помітив, що Джо відсахнулася, ніби боячись потрапити в його ведмежі обійми, але той тільки простягнув руку.

— Драстуйте.— вигукнув він.— А це ваші дітки, Руперте? — І, повернувшись до дружини, покликав: — Піно!

Руперт лише зараз помітив тоненьку й гарну, але, як йому чомусь здалося, надто сувору й по-старосвітському зодягнену молоду жіночку, котра дивилася на нього з такою цікавістю, що він знітився. Вона рішуче, не по-жіночому подала свою руку, і на обличчі у неї не з'явилося й тіні кокетування.

— Щаслива бачити вас,— мовила вона.

Потім незграбно поцілувала дітей та простягнула Джо величезний букет хризантем.

— Ну,— вигукнув Олексій і повернувся, ніби щойно лише згадав про свої обов'язки,— а це мої друзі. Сашко! — покликав він, і наперед вийшов високий. Олексій щось сказав йому по-російськи і, обійнявши, додав: — Це мій давній друг, пілот Олександр Сергійович Некрасов. Борис! — покликав він знову і теж обійняв: — А це Борис Леонтійович Горський — льотчик з іншої частини. А ось не теж мій давній товариш, знаменитий в Арктиці, бо побував на крижині з самим Шмідтом,— та й де тільки його не носило! — Борис Аполлонович Оржинків-ський...

Руперт тиснув руки, ніяковіючи, що на нього всі дивляться. Знявши капелюхи, росіяни вклонилися Джо, і Руперт наказав синові, ніби той чимось провинився:

— Роланде, привітайся!

— От і все,— мовив Олексій.— Ходімо!..

— А речі?..— почав Руперт.

— Не турбуйтеся,— вказав Водоп'янов на худорлявого чоловіка з цигаркою в зубах.— Він усе полагодить.

Водоп'янов повільно рушив на своїх ще непевних ногах, міцно тримаючи під руку Ройса; другою рукою він ухопився чи то за одного з Борисів, чи за Сашка.

— Як ви почуваєте себе, Олексію? — запитав Руперт.

— Я приїхав аж з Чорного моря, щоб вас зустріти,— повідомив той.

— Невже?

— А тепер ми будемо там укупі,— радів Олексій.

— Чудово,— промимрив Руперт.

Вони пройшли ще кілька кроків, і Олексій геть змокрів від напруги, а на широких вилицях заходили жовна. Мусили зупинитись. Руперт помітив, що стискав в руці пучок маргариток, але звідки вопи взялися, пе пам'ятав. Він глянув на інших. Квіти були у Джо, Апд'.келінгі й дітей, навіть Ніна тримала букет рожевих гвоздик; вона вела за руку Роланда, а Тесе чіплялася за Анджеліну.

— Олексію! — затурбувалась Ніна.— Краще підождати. Хай подадуть машину сюди.

— Ні,— заперечив він.— Ходімо!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Руперт щодня сперечався з Джо про Москву, яка не сподобалась їм обом, проте кожному по-своєму. їхнє перше враження од Росії було зовсім іншим, аніж сподівався Руперт. Він навіть почував якесь непевне роздратування і щось схоже на бажання якнайшвидше звідси втекти. Джо, яка одразу настроїла себе на ворожий лад, твердила, що все бачене перевершило її найгірші сподівання.

Вони пробули в Москві дві доби. Готель "Метрополь" виявився точнісінько таким, як його зображував Пол; тут і досі панував дух старої Росії. Похмурий і обшарпаний, він здавався уламком минулого.

Та Руперт приїхав сюди не заради Москви й Олексія.

Той радо повідомив, що буватиме з ним щодня. Так, очевидно, було заведено в росіян. Коли Руперт спробував заперечити, Олексій подумав, що він боїться його стомити.

— Ні, ні, Руперте, я вас не залишу.

Руперт відчув, що товариство Олексія гнітить його не менш, ніж Джо. їх утомлювала його невичерпна життєрадісність. Він шкутильгав на своїх прямих ногах, і дві Золоті Зірки мелодійно бряжчали на його грудях. Варт їм було опинитися на чорній бруківці, що лискучим морем оточувала безбережну площу, яка обіймала цегляні стіни Кремля і збігала позад казкової церкви до річки, як Водоп'янова одразу оточували люди, котрі добре знали його і Руперта.

— Англійський герой,— казали вони.

— Руперт Ройс,— докидали інші.— Англійський льотчик, який врятував Водоп'янова на полюсі.

— Бачите,— сміявся Олексій.— Ви справжній російський герой. Тут вас кожен знає.

Водоп'янов з охотою відповідав, коли до нього зверталися, й радів, що може втягнути до розмови Ройса. Люди плескали його по плечу, тис ли руку й вигукували:

— Бажаємо щастя, товаришу Ройс!

— Дозвольте потиснути руку нашому другові, справжньому англійському джентльмену!

Якийсь час Руперт здригався од наближення кожної нової людини, і хоч тримав себе досить чемно та відповідав на рукостискання і вияв дружніх почуттів, під кінець дня признався Джо:

— Мені, мабуть, доведеться тут важко. Надто серйозно ставляться вони до героїв.

Джо погодилась, що тут просто жахливо. Вона побула день з Ніною Водоп'яновою, і та починала дратувати її. Між ними вже відбулися сутички: Ніна з щирим серцем намагалася зацікавити її Москвою, яка не справила на Джо жодного враження. Вона неодмінно хотіла повести її до картинної галереї, музею чи на сільськогосподарську виставку.

— Ненавиджу музеї,— заявила Джо.

— Та ж нашу Третяковку знав весь світ.

— Ніколи й не чула.

Ніна була здивована й трохи пригнічена. Коли вийшли на перехрестя головної вулиці, вона попередила Джо, що треба чекати зеленого світла.

— Навіщо це мені кажете? — обурилась та.— Чи, може, гадаєте, що в нас немає світлофорів?

— Я просто не знала, чи у вас такі вимоги, як у нас... Потім вони сперечалися про те, як зодягнеш перехожі,

двірнички, що підмітали вулиці ("Але ж вони на роботі,— заперечувала Ніна.— А вдома у них є доволі гарного одягу"); про автомати з газованою водою, де була одна склянка на всіх,— цього вже Ніна не захищала. Вона взагалі не могла більше спокійно відповідати на зауваження Джо, до того вони здавалися їй суб'єктивними. Проте все це ображало Ніну, і вона дедалі дужче замикалася в собі. Під кінець дня Ніна більше не висловлювала своїх захоплень Москвою, людьми і радянським державним ладом. Джо дратувала її.

— Справа не лише в тім, що всі ці люди якісь сірі,— говорила Джо Рупертові, стомлено роздягаючись.— їхня сірість страшенно одноманітна. Не дивно, що ми так ненавидимо комунізм. Цікаво, як тут було до революції? Не думаю, що гірше. А ти помітив, як усі жінки кудись поспішають?..

Він бачив те, що й вона, проте його дратував не зовнішній вигляд москвичів, а надмірна розкиданість цього велетенського міста. Тут були цілі зелені масиви, принадні, обсаджені деревами проспекти й бульвари, широкі, схожі на гірські долини, вулиці, монументальні, але привітні будинки. Він розумів, що вимагати затишку від такого міста було б нерозумно. І робив висновок, що масивність будинків спричинялась різким кліматом і характером цього північного народу. Зате університет, який дуже сподобався йому, свідчив про новий напрямок архітектури, що втілював найкращі досягнення і мрії цих людей.

— Подобається? — з гордістю запитав Олексій, коли вони розглядали величні вежі.

— Чудово,— відповів Руперт.

— Тридцять тисяч студентів!

— Уявляю.

— Може, зайдемо, подивимось?

— Ні, ні,— одмовився Руперт.

Він нагадав собі, що приїхав оглядати руїни грецьких полісів, а не нову споруду університету.