Бранець своєї землі - Сторінка 27

Він приїхав сюди не за тим, щоб його дивували — навіть на користь Дж. Б. Лілла,— хоч і почував, що піддається спокусі.

— Тоді ходімо далі,— знову взяв його Олексій під руку. Руперт поморщився: надто вже міцною була хватка

цього росіянина.

* * *

Не встигли вони отямитись від усього, що бачили вчора, як уранці Олексій знову приїхав до них у "Метрополь", де довелось ждати цілу годину, поки подадуть рідко зварені яйця. Олексій тим часом розважав Джо своїми згадками про їхнє перебування на кризі, де він безперечно б загинув, якби Руперт не виявився таким хоробрим і наполегливим.

— Як гарно жити на світі! — вигукнув він, ждучи підтвердження Руперта.— Варт було все це вистраждати, чи не так? Чудово, що всі ми зараз тут, у Москві!

Джо майже не слухала: вона сердилась, що так довго не дають снідання, і ляснула Тесе, коли та запхинькала. Мала не плакала, але з докором глянула на батька. Руперт лагідно похитав головою й мовив: "Нічого". Вчора Тесе жалілася, що в неї болить живіт, та він завжди болів, коли їй хотілося привернути до себе увагу.

Не помічаючи їхнього настрою, Олексій заявив:

— Сьогодні, Руперте, вам вручать Зірку. О дванадцятій мусимо бути в Кремлі.

— А де ваша дружина? — запитав Руперт. боячись, щоб Джо не розвередувалась.

— Вона в інституті. А тітка готує нам святковий обід. Замочимо вашу Зірку.

— А що робити з дітьми? — спитала Джо: їй будь-що хотілося викрутитись.

— Візьмемо їх з собою,— заспокоїв Олексій.

* * *

Опівдні Руперту вручили Золоту Зірку у блідо-голубій залі Кремля. Голова Президії Верховної Ради, імені якого він не знав, сказав йому по-російськи, що він сміливець і що Радянська країна шанує мужніх людей.

— Людям властиво здійснювати героїчні вчинки,— мовив він, приколюючи Зірку до вилоги його сірого піджака.— І не лише задля своїх ближніх, а й для всього людства.

Він усміхнувся, глянув на Руперта своїми карими очима й потиснув руку.

Потім вони пройшли довгим коридором і опинилися па заллятому сонцем майдані, де виблискували золоті бані кремлівських церков.

* * *

Водоп'янови мешкали біля колишнього аеропорту, і міністерська машина зупинилася в дворі, посипаному піском, де кілька чоловіків змагалися в доміно на довгому столі під великим навісом. Пустився дощ, і вони хутко затарабанили фішками, а коли задощило ще дужче, кинулися тікати.

— Ну й боягузи! — вигукнув Олексій.

Вони приєдалися на сходах до нього й Руперта.

— Льотчики! — гордо відрекомендував їх Олексій. І вказав Рупертові на опецькуватого сивого чоловіка.— Ось він облетів уздовж і впоперек Антарктику. Стрічався там з англійцями. Ми з ним великі друзі.

Руперт розумів, що потрапив у коло арктичних льотчиків, де Олексія знають і люблять. Хтось тиснув йому руку, хтось жартував, і всі дивилися на гостя з щирою гостинністю й пошаною, як люди, що знають ціну мужності.

Піднявшись сходами, зайшли до невеличкої квартири і всілися в кімнатці, яка була одночасно вітальнею, кабінетом і спальнею. Ніна, зодягнена в шовкову коричневу сукню, вітала їх так само радо, як і льотчиків. У незвичному для англійців одягу вона здавалася тендітною, хоч у ній відчувався владний характер, який ніби позбавляй її жіночності. Трималася вона трохи насторожено. Це бентежило Руперта, він пожалів Ніну і вирішив попередити Джо, щоб та її навмисне не дратувала.

Ніна сказала, що запросила свого десятилітнього небожа Сергійка погратися з Тесе і Роландом.

— Сергійку! — покликала вона.

Зайшов гарненький білявий хлопчик з такою ж прозорою шкірою, як у Ніни; щоки його були ніби з морозу, очі, вилиці, підборіддя — все таке російське, до того ж він, теж по-російськи, тримався з усіма, як рівня.

— Машо! — звеліла Ніна.— Принесіть, будь ласка, вино.

Вона хотіла відрекомендувати тітку Олексія, але той, обійнявши стареньку, пригорнув її до себе й пояснив:

— Колись я тікав од неї, а вона мене стьобала... Він переклав сказане, і тітка посміхнулась.

— Навіщо так жартувати? Вони ще й справді повірять! Старенька метнулась до кухні, а він кричав їй услід:

— Але ж це правда. Сама знаєш!..

Олексій ледве зійшов сходами нагору, а тепер так само важко пересувався по кімнаті, розливаючи вино й горілку. Тесе тулилась на канапі до Джо й Анджеліни, а Роланд пішов із Сергійком на балкон, де вони фотографували один одного. Маша принесла гарячі пиріжки. Джо запропонували па вибір мускат, портвейн чи лимонад.

— Ні, ні, я не хочу горілки,— мовила вона.

Олексій цокнувся з Рупертом, і всі вихилили пекучу білу рідину та крекнули: "К-х-е!"

— Ще по одній? —— Ні, досить.

Олексій все одно налив, але Тесе шепнула матері, що хоче до вбиральні. Джо захвилювалась: вона не знала, чи є у них вбиральня...

Вона тихенько спитала:

— Може, підождеш?

Тесе заперечно хитнула голівкою, і Джо благально глянула на Руперта. Ніна помітила це й зрозуміла.

— Тесе, ходімо зі мною,— і вопи вкупі з Апджеліною вийшли з кімнати.

— Вам подобається Росія, Руперте? — спитав Олексій, ніби вони щойно зустрілись.

— Так,— відказав той.— Дуже цікаво...

— Ви ще багато дечого побачите. Все, що захочете.

Зазирнула тітка і щось сказала йому іго-російськи. Олексій підвівся й застогнав. Зціпивши зуби, він ухопився за край стола.

— Тобі б краще посидіти,— звернулась Ніна.— Та не пий більше. Прошу тебе.

— Ет! — одмахнувся Олексій.

♦ * *

Вони сиділи за невеликим столом, уставленим пиріжками, фруктами, вином, тортами, всілякими приправами, банками з ікрою, тацями з рибою й холодним м'ясом, помідорами й огірками, червоним перцем та вінегретом. Руперта вразила така сила наїдків. Тітка обвела рукою стіл.

— Празволяйтеся, дорогі гості,— запросила вона. Руперт полюбляв ікру і тому не заперечував, коли вона

поклала йому па тарілку дві великі ложки, проте від третьої одмовився. Джо до хотіла ікри, але Ніна поклала і їй, та ще сьомги й холодної осетрини з хріном. Олексій поналивав чарки й виголосив тост.

— Любі друзі! Сьогодні у мене щасливий день. Мені завжди хотілося бачити Руперта у себе вдома, аби подякувати йому за те, що врятував мені життя. Чи не так, Ніно?

— Так,— серйозно відповіла вона.— Так.

— Ви мені друг на віки вічні, що б там не трапилось. Я п'ю за вас, вашу чудову родину й нашу віддану дружбу.

Він пошкутильгав до місця, де сидів Руперт, обійняв його, цокнувся і випив, гулко крякнувши.

— Закусуйте,— командував він.— Ніно, поклади й Тесе сьомги. Місіс Ройс, беріть ще ікри.

Всі пожвавішали. Джо розчервонілася й стала на диво люб'язною до Ніни, від чого та ще дужче наїжачилась.

Руперт і Олексій обмінювались тостами. Руперт навіть підвівся й подякував Олексію, його дружині й тітці за гостинність та запропонував випити.

— За дружбу! — вигукнув Олексій.

— Так, — мовив Руперт, почуваючи, як у нього зашуміло в голові.— За дружбу!

Джо відчула, що зовсім впилася, і вирішила пити тільки помаранчевий сік.

— У нас е яблучний,— холодно мовила Ніна і налила їй з великої карафи.

Випили ще по дві. Анджеліна раптом підвелася й пішла до кухні. Всі чули, як вона говорила з Машею по-іта-лійськи, а та відповідала по-російськн. Ніна покликала її й звеліла сісти за стіл.

— Навіщо, синьйоро? Я хочу попрацювати.

— Але ж ви в гостях.

— Це вони в гостях,— вказала Анджеліна на Джо і Руперта.

— Хай,— мовив Руперт.— Вона звикла... Анджеліна знову пішла до кухні та повернулась з величезною тацею пиріжків.

Руперт помітив, як Роланд із Сергійком щось жваво обговорюють. Якою мовою? Він стежив за ними з цікавістю. Ніна, котра пила лише яблучний сік, серйозно сперечалась з Тесе, а потім (ніби для того, щоб уникнути розмови з Джо) взялась показувати, як розбирати мат-рьошку.

— Вам подобаються росіяни, Р*уперте? — почув він голос Олексія.

— Так.

— Тоді вип'ємо.

Руперт здогадувався, чого жде од нього Олексій. Але він не може цього зробити! Олексій сподівався, що він підведеться й виголосить здравицю на честь Радянського Союзу. Та хіба ж може він вважати себе другом цієї країни? Це була б одверта брехня! Він друг Олексія і охоче пив за нього, його родину, товаришів, за їх гостинність, проте не бажав пити за те, що було йому зовсім чуже.

— За Лондон! — виголосив Олексій останній тост.

— Гаразд! — погодився Руперт, проте не запропонував випити за Москву, і раптом помітив, як Ніна уважно дивиться на нього своїми спокійними карими очима — одверто і трохи сумовито. Він зрозумів, що чимось розчарував її. Невже всі росіянки схожі на неї? Рівні з чоловіками і так нагадують їх? Він навіть почервонів. "Мабуть, я пуританин душею",— подумав, розглядаючи її та намагаючись одшукати хоч щось жіноче. Обличчя в неї було доволі гарне, та все псував одвертий і надто впевнений погляд. Жінка мусить бути насамперед жінкою,— вирішив він. Як Джо! Очі її завжди повинні обіцяти якусь незвідану таємницю.

— За дітей вашої і моєї країни! — виголосив Олексій.

— Так, за дітей! — визивно озвався Руперт і випив до дна.

Олексій не витримав. Він тільки здвигнув плечима і гулко розреготався.

— Ви справжній англієць, Руперте. Як тоді, на кризі. Нітрохи не відтанув,— посміхнувся він до Джо.— Та все одно ми — друзі навіки.— Хитаючись на кволих ногах, він підійшов до Руперта, обійняв його та погладив Роланда по голові.— Я люблю англійців. Спокійних і холоднокровних...— І, знову засміявшись, повернувся на своє місце й ще раз виголосив тост за дітей, але з тихим сумом, ніби в його надійному світі раптом з'явилася тріщинка. Так і закінчився обід. Руперт уперто відмовлявся визнати щирий і цілеспрямований, але чужий йому світ Олексія.

"Ні! Все це не для мене",— подумав він, коли поверталися в готель.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Там на них чекав молодий англієць.

— Я приятель Пола Пула,— заявив він Рупертові.—Чи не могли б ви трохи прогулятися зі мною?

— Зараз?

— Еге ж. Справа невідкладна...

Руперт ніс на руках Тесс — у неї болів живіт; він поставив її на підлогу й сердито глянув на молодика. Той чимось нагадував студента — патлате волосся, окуляри, твидовий піджак. Таких можна зустріти на кожному кроці в англійських університетах.

— І чому ваша братія так полюбляє прогуляпки? — запитав Руперт.

— Що ви маєте на увазі?

— Яка різниця? Ходімо.

— А тут десь є поблизу скверик?..

— Зпову скверик! — простогнав Руперт і розсміявся, бо молодик зовсім отетерів.— Скверик, то й скверик.