Бранець своєї землі - Сторінка 37

З верхівки, де тепер височить Пам'ятник радянським звитяжцям, розкривалась панорама казкової долини і гір, що стіною прикривали Балаклаву, яка (за вагомим висловом Федора) була закрита для туристів. На півночі виднілися Інкерман і Севастополь.

Він пригадав історію Кримської війни і, дивлячись на голі гори, думав, скільки бойовиськ спізнала ця земля. Тут було безліч висот, хвилястих горбів, урвиськ і западин, а над усім панував довжелезний кряж, що прикривав місцевість, яку англійці свого часу прозвали Севастопольським нагір'ям; скільки століть сходились тут люди у кривавих січах!

Руперт глянув у бік Севастополя. Десь тут, очевидно, зосталися сліди конки, що її англійці проклали од Бала-клави до своїх тилів,— "найважчі шість миль на шляху од Портсмута до Севастополя".

Ніде жодного деревця, ні ознак будь-яких поселень чп пам'яток старовини — лише пам'ятник бовваніє ген-ген, а по схилах кучерявляться виноградники. Два тисячоліття воєн спустошували ці місця, тут назавжди опав густий пил кривавих січ, та земля була плодюча, а теплі пагорки незмінно ждали робочих рук.

Руперт писав таємничим пером Колмена поміж рядками путівника "Чорноморське узбережжя Радянського Союзу". Федір і Ніна пішли оглядати пам'ятник. Руперт, який

навіть чути не хотів про війну, відмовився; він зостався під пекучим сонцем на краю величезної воронки і робив записи дня адмірала: пам'ять починала здавати, і він уже позабував геть усе, що вразило його в перші дні.

Тут, нотував він, усе навколо дихає війною.

Схили пагорбів густо пориті вороиками-ранами останньої війни. Федір воював у цих місцях. "Водієм танку",— пояснив він. Бився ба цих висотах; перед останнім боєм, казав Руперту, можна було читати вночі, така сила гармат, міпометів і "катюш" освітлювали місцевість, палячи все живе у стані ворога.

— Ми витурили німців на півострів Херсонес,— розповідай він — де ви збираєтесь шукати грецькі поліси. Загнали їх па вуденьку смужку суші: п'ятдесят тисяч, з танками, гарматами й автомашинами, та суден для порятунку у них не було. Ми розкремсали їхню групу. В цій каші мій танк підірвався. (У нас було понад двісті танків). Тоді я вискочив з гармашем — він теж уцілів,— і ми залізли в німецький танк з величезною вирвою на боці; водій був ще живий, та нам ніколи було няньчитися з ним. І ось нас бабахнуло знову, й наші санітари ніяк не могли зрозуміти, чому ми опинилися у ворожому танку, поряд із німцем.

Руперт запитав, як він став лікарем.

— Лежав у шпиталі. Війна кінчалася, і ми з хлопцями вирішили вчитися на лікарів. Всі ми були танкістами; до війни один працював на тракторі, другий — машиністом в Одесі, третій електриком... П'ятеро таки посягли мети — стали лікарями. Дехто повернувся до своєї попередньої праці. Двоє, на жаль, потяглися до пляшки; А що стало з рештою, не відаю,— скрушно зітхнув Федір.

Федір сумував, дивлячись на ці висоти. Ніна уважно слухала. Чи не збирала вона факти для нових віршів про радянську людину, в той час як Руперт збирав дані для психологічної стратегії адмірала Дж. Б. Лілла?.. Хоча хто може ручатися, що не стратегії взаємознищення?

Це пригнічувало його. Побачивши Ніну й Федора, він сховав ручку.

— Треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні оглянути Севастополь і Херсонес,-1 мовила Ніна

* * *

Вони наближалися до Севастополя. На контрольному пункті їх не зупинили. Федір звелів водієві їхати на Ма-лахів курган, який під час Кримської війни був вузловим пунктом всієї оборони. На верхівку піднялися пішки. Старий форт перетворився в музей, а старі гармати й досі були звернуті на південний схід і цілились на англійські та французькі окопи. Зверху добре видно було севастопольську бухту.

Руперт роздивлявся навколо з величезною цікавістю. Федір умовляв його їхати на півострів, але той не поспішав. Він уважно вивчав кожну цяточку на горах.

— Коли ми зайняли Севастополь, тут не було жодного цілого будинку,— розповідав Федір.— За десять літ місто виросло заново.

Під ногами біліло чудове нове місто.

— А що знаходиться по той бік?..— запитав Руперт.

— Давайте сходимо та подивимось... Тут було дуже гарно перед Кримською війною. А після неї зосталося лише чотирнадцять будинків. Тоді місто відбудовували цілих п'ятдесят років... А це ось — дуже знаменита бухта,— наголосив Федір, коли вже спускалися вниз,— вона могла б вмістити весь флот Англії і Франції, а то й Сполучених Штатів, якби їм тільки вдалося сюди дістатися.

Вони спускалися доріжками гірського парку, а потім по схилу бухти, що лежала перед ними, мов голубий металевий щит. В порту вирувало життя. Біля причалів вишикувалися підводні човни.

Вони прогулялися пішки. Федір умовився з водієм, що той під'їде за ними до музею.

Коли, нарешті, опинилися там, їх затримав міліціонер.

— Хто це? — вказав він на Руперта. Ніна, яка тримала останнього під руку, хотіла пройти, але вартовий її не пустив.— Ні,— мовив він,— спершу поясніть, хто цей іноземець?

— Це англієць, Руперт Ройс,— озлилася Ніна.

— Севастополь і Херсонес закрито для іноземців,— заявив міліціонер.— Як він сюди потрапив?

— Це ж Руперт Ройс,— повторила Ніна.— Хіба ви не знаєте, що він наш друг?

— Йому не можна бути в Севастополі. Прошу зачекати.

— Таж...

Міліціонер одкликав Ніну, і вони зайшли до канцелярії музею. Федір сів на одну з тумб біля входу й спокійнісінько витирав хусточкою лице, ніби це його зовсім не обходило.

— Чому мені не можна тут бути? — здивувався Руперт.— Хіба не замовили перепустки?

— Ніна Сергіївна все полагодить,— заспокоїв його Федір.

Та з канцелярії лише долинала сердита сварка.

— Якщо не можна, то ходімо...

— Ні, зачекаємо, чим воно скінчиться.

Ось нарешті вийшов міліціонер, а за ним розлючена Ніна.

— Вам доведеться піти зі мною,— наказав він Рупер-тові.

— Куди? — обурився той.

— До нашого відділку.

— Ще цього не вистачало! Якщо мені не можна тут перебувати, то я згоден їхати звідси негайно.

Ніна переклала. Проте вартовий поправив кашкета й рішуче заявив: "Ні!" Панові Ройсу доведеться піти з ним.

— Та я ж лише сьогодні розмовляла з секретарем міськкому,— наполягала Ніна.

— Такий порядок,— не здавався вартовий. Він уже встиг викликати машину.— Вам доведеться поїхати,— повторив Рупертові.

— Федоре Миколайовичу! — почала благати Ніна.— Поясніть же йому...

— Що тут пояснювати, коли він такий упертий,— спокійнісінько одмовив Федір.— їдьте, а я тим часом розшукаю секретаря міськкому.

Руперт з Ніною сіли в машину, і вартовий повіз їх до відділку. Федір перевальцем закрокував у іншому напрямку, і це здалося Рупертові аж надто підозрілим. Якби він хотів рятувати його, то кинувся б з усіх ніг.

Машина зупинилася в чистенькому завулку. Вони зійшли, і вартовий одвів їх до кабінету, в якому сидів офіцер.

— Ви розмовляєте по-російськи? — звернувся той.

— Ні. А де моя перекладачка?

— Вона прийде трохи згодом... Що це у вас за книга, містере Ройс?

"Виходить, він знає про мене!" Руперт відповів, що то путівник.

— Дозвольте глянути.

Руперт раптом відчув, яка небезпека загрожує йому. Кілька сторінок були списані ручкою Колмена. В голові зринали окремі фрази: "Підходи до Севастополя не охороняються. На схилах жодних оборонних споруд. Балаклава — закрите місто..."

Все це були наївні спостереження, та експертиза одразу встановить, що він записував таємним чорнилом. А це вже злочин. Невже його судитимуть?..

Йому так і кортіло сховати ручку, що виглядала з кишені, та якось стримав себе. Надто багато зараз од неї залежало!

— Англійською мовою,—сказав офіцер, гортаючи книгу.

Якби поглянув на світло, то неодмінно засвідчив би сліди "чорнила", хоч Руперт і намагався писати ледве-ледве. Яка дурнувата вигадка, ці ручки! Невже таким чином можливо вирішувати долю світу?..

— В Євпаторії, навпроти товарної станції, є пам'ятник російським воїнам, що билися проти англійців і французів у 1854 році. Це дуже старе місто,— казав офіцер.— Ви відвідаєте його?

— Не знаю.

— Тепер це дитячий курорт. Там найм'якший клімат у всій країні. В піску жодної пилинки, поблизу немає заводів, температура завжди помірна. Сотні тисяч дітей їдуть туди щороку.

Руперт кивнув, а той погортав путівник і глянув на нього.

— Хіба ви не знали, що в Севастополь не пускають іноземців, містере Ройс?

— Знав. Проте я вважав, що нам дали дозвіл. Це не моя...— Він не міг пригадати слова "турбота", й натомість сказав "робота".

— Ну, а Херсонес? Хіба ви не знали, що туди не пускають навіть наших туристів?

Так Руперт випадково дізнався "з авторитетних джерел" те, що хотілося знати Колмену; та й Лілл міг бути задоволений. Коли цей півострів закрито навіть для радянських туристів, то на ньому розміщено щось дуже важливе.

— Ні, не знав.— Руперт вперто підшукував слова.— А мене саме цей півострів цікавить. Я приїхав до Радянського Союзу, щоб побувати в грецьких полісах. Херсонес — одне з найцікавіших місць.

— Розумію...-—Путівник все. ще був у його руках.— Посидьте, будь ласка.— І вийшов, забравши з ообою книгу.

Пальці Руперта потяглися до ручки Колмека. Та він стримав себе, хоч не міг вгамувати хвилювання. Його під-

вважала його частиною Севастополя. Пробачте, я так шко-

зона... Як мені спокутувати свою вину? — Та годі вам так побиватися. Ходімо! За спипото стояв вартовий, котрий привіз їх сюди.

Вигляд у нього був присоромлений.

— Я так озлилась на оцього. Мусив же він чути про вас. Навіщо тягти сюди, коли варт було сказати, що Херсонес закрито, і ми поїхали б.

— Нічого,— нетерпелививсь Руперт.— Годі й думати

— Та ж ми можемо ще оглянути місто. Подивимось діораму...

— Ні, ні, їдьмо до санаторію.

— Зостаньтесь! — прохала Ніна, поки вони спускалися східцями в супроводі вартового.:—Я ніколи ле прощу собі, коли ви так нічого й не побачите.. ,

. Руперт взяв її під руку. •~ Офіцер, котрий мене допитував, забрав англійського

Руперт ще довго картав себе: так, мовл навіщо зробив таку дурницю...

Раптом двері відчинилися, і вбігла Ніна.

— Руиерте! — крикнула вона, наче і щось загрожувало.— Я так шкодую.— її 1

про це.

путівника, що я придбав собі в Ялті. Його можуть мені повернути?

Ніна звернулась до вартового. Той миттю кинувся назад, а вони ждали його на ехідцях. Ніна тримала Руперта за руку, і йому приємно було відчувати її теплу долоню.

— Черговий, котрий узяв вашу книгу, пішов,— повідомив вартовий.— Ми одішлемо її вам до санаторію.

— Вона потрібна мені заразГ

— Ми купимо, іншу,— запропонувала Ніна.

Руперт розумів, що йому не так важливо повернути книгу, як зважити своє становище.