Бранець своєї землі - Сторінка 39

Він помив руки і сів за стіл.

— Ніно,— звернулась Тетяна,— а чому ви не обідаєте з Рупертом? Я подаватиму вам сюди.

— Не треба.

Ніна тепер мимохіть дратувала Руперта. Вона бачила, що його щось тривожить, але не відала, що саме. Звичайно, і уяви не мала про його сумніви відносно Федора, пригоди в Севастополі й путівника.

* * *

Рано-вранці вони одлетіли з Сімферополя, злощасний Севастополь зостався далеко позаду. Сівши на маленькому розпеченому аеродромі Миколаєва, незабаром прибули в Одесу, запнуту сірою хмарою пилюги. Велике буре місто розкинулось на бурій рівнині, і його омивало мілке жовте море.

Руперт тримався чемно, але відчужено — між ним і Ніною знову постала стіна недовіри, хоч він розумів, що це смішно. Ніна мовчала. Зрідка питала його поради, але все вирішувала сама і лиш говорила йому, що робити. Вона цілком була заклопотана своїми обов'язками гіда, і Руперта це влаштовувало, бо не хотілося чимось обтяжувати себе; ось відвідає Зміїний острів, обстежить його в міру можливостей, а потім забере Роланда й поїде додому.

— А чому ви так поспішаєте? — обережно спитала вона.— Ще ж у Фанагорії не були. Там найцікавіші розкопки...

— Та, мабуть, досить,— сухо одказав він.

Ніна старалася йому догодити і так само підкреслено, як господиня, намагалася розвіяти поганий настрій, хоч сама сердилась і дивувалась. "Що трапилось? — здавалося, запитували її очі.— Чому ви раптом так охололи до мене?"

Він знав, чого вона хоче: продовження дружби. Та вія уперто дивився на цей світ очима адмірала. Одеса була відкритим портом, але "Побєда", яку за ними прислали, одвезла їх у військовий док, оточений високою огорожею. Машину довелося лишити за ворітьми, а самим довго йти у супроводі вартового. Вони поминули шість невеличких підводних човнів, що стояли на якорі (нова конструкція) та два есмінці, а потім побачили дивну рухому платформу з високим краном — певно, вантажний пристрій для якихось складних і великих механізмів. Може, для ракет? А може, для дизелів, що рухають підводні човни? Очевидно, росіяни придумали нову систему двигунів, що знімаються, і це забезпечує найкращий спосіб експлуатації: двигун знімається і ставиться новий, як на моторному човні. Чи то в Ньюкаслі, чи в Клайді за таким принципом будували велике вантажне судно, а для невеличких підводних човнів — це просто чудово.

На них чекав сейнер, який, судячи з оснастки, був пересувною лабораторією риболовного промислу. Біля трапа їх зустрів капітан — невисокий, але кремезний, у сорочці захисного кольору та без кашкета на голові. Він виглядав так само міцним, як і тумба, до якої було при-найтовано сейнер. З млявою посмішкою назвав Рупертові своє ім'я — Кирпотін. Йому було років під тридцять. Одвівши Ніну й Руперта до їхньої каюти, трохи постояв у дверях та порозмовляв з ними, пояснюючи призначення численних шафок і шухляд, коли запрацював двигун, і судно рушило.

* * *

Руперт пам'ятав, що його друзі з англійського військового флоту ставилися до російських кораблів із змішаним почуттям зневаги й пошани, адже ніхто з них до пуття не знав, що вони з себе уявляють. Крейсер "Свердлов", який під час свята коронації зайшов до плімутського порту з допомогою локатора, багатьох здивував. Коли ж згадати ще атомний криголам та чудових супутників, що кружляють довкола землі, то лише дурень може сумніватися, що росіяни мають атомний підводний флот і що вони — чудові моряки.

Руперт у цьому не сумнівався, але, збагнувши, що росіяни покладаються на споконвічні традиції, трохи здивувавсь. Наявність традицій у британському флоті була для нього звичайною справою. А звідки вони взялися в росіян? Поміркувавши, він дійшов висновку, що й СРСР з його морськими просторами теж мусить мати подібні навички. Дехто з його друзів по Арктиці був переконаний, що росіяни знають навігацію більше за інших; він десь читав, що їхній велетенський рибальський флот значно

сучасніший, ніж у будь-якій іншій країні. Ось і зараз у нього виникло враження, ніби їхнє судно керується само — без наказів з капітанського місточка, без звичного антагонізму між верхньою й нижньою палубами, без найменшого вияву влади, що притаманно, хоч і менше, ніж будь-де, всім без. винятку англійським кораблям.

Іноді здавалося, що каштан — єдина людина на сейнері. Він ствердно заявив, що обов'язково йтиме повз Зміїний острів, оскільки прямує до гирла Дунаю, де вони вивчатимуть життя морської риби.

Найбільш, пояснив він, цікавлять їх оселедці. Вони поводять себе інакше в прісній воді, аніж у морській. Дрифтерибальські судна для морського промислу, що мають багато сітей та йдуть за вітром і течією,— погано пристосовані для цього. Оселедці збиваються в гирлі Дунаю восепи, і треба виробити новий метод їх вилову в таких умовах.

Ніна з Рупертом забули свої незгоди. їх захопила лабораторія, де молоді жінки сиділи над картами, рурками, мідними решетами й черпаками. Обоє дивилися на все широко розкритими очима. Правда, інтерес Руперта був чисто практичний. Ніну ж більше приваблювала романтика праці рибалок.

— Тут всюди мілина,— пояснила їй дівчина в білому халаті.— Зате на південь од Криму глибина сягає двох з половиною тисяч метрів. Колись на цьому місці було прісне озеро, та потім сюди вдерлося Середземне море і знищило прісноводних, які впали на дно й до сьогодні отруюють все речовинами розпаду. Отож ми весь час шукаємо межу між життям і смертю в нашому морі.

"В нашому морі..." Руперта завжди дивувало це російське слово "наш", його вживали щодо людей, річок, друзів, обов'язку, майбутнього. В устах цієї дівчини воно означало своє, домашнє море.

— А як тут рухаються течії? — запитав руперт.

— Проти годинникової стрілки. І всі не дуже прудкі.

— А Середземне море й досі вдирається сюди? — поцікавилась Ніна.

— Води Чорного моря плинуть по поверхні Босфора. А на глибині двадцяти метрів, назустріч їм, тече Середземне море. Це дивовижне явище.

Тим часом на морі з'явилися брижі, і Руперт помітив, що Ніну знемагає морська хвороба. В маленькій лабораторії було душно, пахло рибою та препаратами, тому віл вивів її на палубу; Ніна взяяа йото під руну і етала вдихати свіже повітря. — ; .

—• Як же ви мандруєте на Півночі? Там же Ьправяіїгі-сіньке пекло.

— Мене завжди вахитує,— призналась вона.—Та колись обов'язково звикну і почуватиму себе гаразд.

Ніна зоставалася Ніною. її віра в світле майбутнє так само непорушна, як і переконання, що вона обов'язково здолає хитавицю. Все неодмінно переміниться, набуде досконалості, навіть її вестибулярний апарат.

— Ви рідкісна жінка,—сказав він, милуючись її тонким лицем.

Вона посміхнулась і стиснула його лікоть: вони знову були друзями.

* * *

Руперт ліг на горішній полиці, щоб не турбувати Ніну. Він одягнув під ковдрою піжаму й гукнув, що готовий. Ніну й досі нудило, проте вона погасила світло. Судно хитало, хвилі гулко билися об борт, і Руперт швидко заснув.

О другій годині ночі його розбудив кашель Ніни.

— Може, вам чимось допомогти? — озвався він.

— Пробачте, я вас розбудила?

— Нічого. Вам не гаразд?

— Ні, краще.

Вони помовчали. Судно гримотіло, і Руперт подумав, що йому, мабуть, не вистачає глибини, до того ж у нього надто плоске дно, щоб відбивати натиск прибережних хвиль; тому його хитає за будь-якої погоди.

— Чудово любити море, як його люблять моряки,— почувся млявий голос Ніни,— а не ненавидіти його, як я.

— Моряки теж ненавидять,— заспокоїв він.— Тільки дурень може любити щось таке брутальне й непокірне.

— Тоді я, мабуть, дурна,—сонно промимрила вона. Руперт засміявся. Ніна мовчала, і він вирішив, що вона

спить.

Рано-вранці стали на якір, і хтось погукав їх за дверима: "Товариші! Приїхали". Ще було темно. Ніна хутко підвелася. Руперт — теж і навіть устиг поголитися. Потім поснідали копченою ковбасою й шинкою. Меланхолійний капітан пояснив, що погода була навдивовижку чудова. Тепер їх висадять на берег, а десь опівночі заберуть, якщо не вранці. Капітан хотів дати їм матроса, проте Руперт подумав, що то буде новий наглядач, і рішуче заперечив.

Домовились про все інше: їм зоставлять їжу, спальні мішки, лопату й кілька ракет, щоб дати знати суднові, коли воно прибуде опівночі.

— Ми можемо й запізнитися, але не турбуйтесь,— мовив капітан, ніби його дивувала їхня цікавість до цього клаптика землі посеред моря.— Ми вас не покинемо.

Вийшли на мокру палубу. Судно злегка хитало, а в теплому ранньому морі, ніби посипаному рожевою пудрою, вони побачили острів. Він був усього-на-всього з квадратну милю завбільшки. Прямо перед ним височіла скеляста гряда, а в глибині бовванів пірамідальний горб.

— Такий маленький? — здивувалась Ніна.— Я думала, він більший.

— Я теж,— признався Руперт.

їх спорядження лежало на палубі. Капітан лаштувався пристати, хоч Руперту здавалося, що вони мчать із скаженою швидкістю. Та біля самих скель судно раптом затремтіло всіма фібрами, легко одскочило, й вода винесла його ніс на пісок.

Спустили дві дошки, Руперт і Ніна взяли речі й збігли по хитких мостинах, згинаючись під тягарем. Одразу ж дошки прибрали, й судно позадкувало в море. Капітан самотньо стояв на палубі, а коли вони йому помахали, швиденько пішов на місток.

— Ну от,— мовила Ніна.— Тепер ми з вами на безлюдному острові, єдиному в Чорному морі.— І змахнувши руками, побігла, залишаючи глибокі сліди на піску.

— Треба б спершу поховати кудись речі,— гукнув Руперт,

Він підібрав лопату, спальні мішки, накинув на плечі важкий рюкзак і, не даючи Ніні пособляти, закрокував угору рівчаком. Ніна одразу ж відстала.

— Еге ж, добре опинитися знову на землі? — весело щебетала вона.

— Вперед! — скомандував він.

— До чого ж я люблю землю! — раділа Ніна.

Руперт зупинився на вершині горба й роздивлявся навколо. Скрізь лише пожухла од спеки трава і хмари птаства, що кружляло над берегом. Де ж йому краще копати?

Хоч все це й скидалося на казку, чомусь здавалося, що саме тут може вирішитись його доля. Коли він знайде хоч уламок античного посуду, його уява надасть цьому уламкові такого значення, що він нарешті вирветься з загадкового кола Дж. Б. Лілла. Зрештою, найбільшого успіху в археології досягли аматори, а варт йому лише захотіти, і він знову стане багатим та зможе зайнятися цим по-справжньому.

Отож, роздивляючись навколо, Руперт почував таке піднесення, ніби в нього раптом виросли крила.