Бранець своєї землі - Сторінка 6

Здебільшого він не звертав на це уваги, але щойно чув слово "гроші", одразу навіснів. Джо миттю все забувала, а він ще довго не міг їй простити образи.

Вона мала рацію щодо грошей. І хоч це його й сердило, добре розуміла всі його дивацтва. Руперт одказував, що його, бачте, так виховали. Але ж визнаючи свої вади, кожен тим самим визнає свою поразку, ось чому Руперт завжди повторював, що він ординарний і цілком нормальний громадянин.

— Звичайно, ти цілком нормальний! — повторювала йому Джо.— Але ж у тебе звички людини, яка хоче жити своїм розумом, не маючи й ламаного гроша. Щоб так чинити, треба спершу щось мати...

Коли вони познайомились, він жив на проценти з капіталу. Як їй було не покохати таку забезпечену людину? Він був молодий, розважливий і чемний, хоч і занадто впертий. їй подобались його ясні очі, тонка спортивна статура і світле волосся. Вельми невдоволений своїм вихованням, він намагався вступити до університету. Це було одразу по війні, і жоден університет не брав без свідоцтва про середню освіту. Тоді він повернувся в Афіни та знову взявся — але без попереднього захоплення — збирати черепки на розкопках поблизу Корінфа: у Греції точилася громадянська війна, і ця робота здавалася йому недоречною. Сором було казна-чим розважатися, коли земля горіла од напалму. Він полишив Афіни й повернувся до Англії, звідки мало не дременув аж у Мексіку. Та вчасно отямився, розуміючи, на що перетвориться все його життя, коли він отак вештатиметься по світу. Тому пішов до своїх друзів з військового флоту і попросився знову на метеослужбу, де працював до шпиталю. Якщо його знання в цій галузі комусь потрібні, то він з охотою віддаватиме їх.

Він став цивільним службовцем невеликої військово-морської метеостанції і намагався сумлінно виконувати свої обов'язки, та все це було до того одноманітне й нудне, що Руперт знову зажадав чогось іншого, хоч розумів, що, кинувши роботу, вічно байдикуватиме. Хвороба батька постійно лякала його. Отже, потрібно було (хоч це й виявилося згодом перебільшенням) всіляко гальмувати її в собі. Особливо винні були гроші, і тому Руперт ненавидів їх і всіляко намагався позбутися, бо справді хотів досягти чогось у житті.

Все вийшло куди простіше, ніж він собі уявляв. У нападі зненависті до багатства він через свого повіреного, який всіляко його відмовляв, одразу переписав усі свої акції, страхові поліси, бони та пай у родинному підприємстві на ім'я матері. Руперт навіть не порадився з нею, а вона спокійнісінько все прийняла, лиш запитавши його листом, з яких джерел сплачувати податки й кому заповісти капітал. Може, йому?

Юрист ще до цього пояснив їй його наміри, але вона все пустила повз вуха, бо думала лише про себе. Вона не вважала сина ні п'яним, ні божевільним. їй це здалося цілком звичайним, а Руперт коротко й рішуче написав у листі: "Роби, як знаєш!" Бо знав, що врешті-решт вона залишить йому все — і свої гроші, і його. Може, це й було рятівним човником, який підсвідомо він тримав про запас. Та зараз йому все було байдуже.

"Я перепишу потім на когось іншого або витрачу на щось путнє",— думав він. Хоч дуже не любив, коли марно гайнують гроші, навіть і ті, що вже йому не належали.

Він був "бідняком", коли вони стрілися вдруге, та саме тоді (з допомогою друзів) йому вдалося влаштуватися на кращу роботу — в метеорологічне управління, де саме заснували секцію вивчення верхніх шарів полярної атмосфери. Це, здається, припало йому до душі й давало відчути, що він нарешті займається чимось справжнім.

Єдиним недоліком було те, що в секції командували фізики й математики, а не люди з досвідом, які тільки й уміли що вести свої спостереження. Вищої математики Руперт не знав, і його шеф Філліпс-Джонс щоразу шпиняв його цим.

Руперт старався як тільки міг і навіть (на його власну гадку) був відданий справі, проте уникнути сутичок було неможливо. Ройс твердо наполягав на своєму, до того ж ідеї його завжди були оригінальні; хоч він і не мав потрібної наукової підготовки, роботу свою вважав святинею.

Отоді вони й побралися з Джо. Вона обурилась, що чоловік так легко позбувся грошей, і хотіла змусити його взяти все назад. Хоч і не була жадібною. Просто дивилася тверезо на світ. Навіщо так чинити? Адже гроші нікому не заважають. Вона ще не знала його як слід, хоч і ладна була кохати — все одно, багатого чи бідного. Проте ждала, що Руперт згодом візьметься за розум і поверне те, що йому належить. Та дарма. "От саме тому, що я одружився з тобою, я й не зроблю цього",— одказував він. Бо не хотів, щоб вона стала жертвою грошей, як його матінка. Він вірив, що мати була б зовсім іншою, якби не одружилася з його батьком.

Він був тоді дуже самотній і вперто шукав віддане й гаряче серце, яке зігріє його й дозволить жити, як йому хочеться,— без зайвого обмеження волі й без надмірного попускання віжок. Джо хвилювалась, але не злякалась деяких вад його характеру і навіть тих суворих правил, яким він підкоряв усе своє життя. Він хотів бути, як усі люди, досвідченим і корисним. їй навіть легко було любити таку переконану, чесну й щиру людину, яка нікого не гудила й жартома ставилась до її гарячкувань, котрі навіть Джо іноді дивували.

Поговоривши з підполковником Муром, вона погукала служницю-італійку:

— Анджеліно! Витри-по телефон. Він геть засмальцьований.

— Це все діти, міз Ройс.

— Які там діти! Ти,— розсердилась Джоанна,— вічно базікаєш із своїми калабрійками. І про що тільки можна говорити? Годі, роби, що кажуть.

— Добре, міз Ройс.

їй не хотілося сваритись, і все ж Анджеліна щоразу дратувала її. То була вперта й настирлива дівчина — попусти віжки, і вона прибере все до рук. Вона впливала і на шестирічну Тесе, хоч та була викапаний батечко, навіть серйозне й рішуче личко нагадувало його.

— Що будемо варити, міз Ройс? — спокійно звернулась Анджеліна.

— Не знаю. Смаж рибу,— буркнула Джо.

— Добре. А що робити з; рисом?

— Слід було викинути його ще вчора,— знову підняла голову Джоанна, та раптом згадала про пса.— Віддай його Фіджу.

— Йому може зашкодити.

Анджеліна не витримала. Цій дівчині все байдуже. Хоч вона знає про Руперта! Як можна бути такою жорстокою? Джо приховувала своє горе, та чомусь вимагала іншого од Анджеліни. її дратувала незворушність дівчини, ота її покірливість, попри всю непіддатливість характеру, своїй долі. Звичайно, й вона вміє страждати. Коли б хто вмер, дорогий для неї, вона б пролила не одну річку сліз біля чорного катафалка, який тягтиме осел по голих і сірих горбах рідної Калабрії, хоч мине час, і селянська праця знову покличе в поле, висушить її сльози й зробить такою ж суворою та черствою. Хоч Руперта вона любила, як і вони. Чому ж жодного разу навіть імені його не згадала?..

— Ти надто довго тримаєш їжу в холодильнику,— мовила Джо.— Рис треба було викинути ще вчора. Колись ти отруїш мені дітей...

Анджеліна образилась.

— їх я ніколи не отрую! — кинула гнівно і вийшла.

Джо знала, що Анджеліна плаче. Врешті-решт хвилювання відбилися й на ній. Джо сама відчула сльози на очах: їй було соромно за оту дурнувату жорстокість і злість. "Ні! — наказала вона собі.— Не смій ревти!" І метнулася до ванни: вмити лице й трохи заспокоїтись. Та, сівши оа край, почала гірко оплакувати Руперта. В двері постукала Тесе.

— Впусти мене.

— Чого тобі?!

— Треба...

— Йди в ту, що на першому поверсі.

— Там холодно, і двері не зачиняються. Джо вмила лице й сердито одчинила двері.

— Чому ти скрізь волочишся за мною хвостом?

— І зовсім не за тобою! — одбилася Тесе, як Анджелі-на.— Мені просто потрібно було в ванну.

* * *

По обіді Джо навідала приятелька, доктор Меріен Крей-форд, щоб розпитати, чи немає яких новин. Та повідомила, що жде офіцера з Управління ВПС, котрий щось таке чув.

— Коли погане, я накладу на себе руки,— мовила Джо.— Боже, як мені набридли вибрики Руперта! І чого раптом його понесло в Арктику? Ніхто ж не примушував. Міг би й відмовитись. Та хіба йому дорога сім'я? Робота — от що для нього найважливіше! Він став іноді просто нестерпним...

Меріен лагідно погладила її по голові — вона була на десять літ старша й спізнала чимало горя.

— З вами теж нелегко було б, якби вас так виховували...

— Я була ще дикіша за Руперта! — заявила Джо.

Вона виросла на кордоні Кумберленда в родині збіднілих фермерів, які вперто наслідували спартанські традиції. До всього, що не стосувалось її особисто, ставилась з підозрою, як, мабуть, чинив би кожен її земляк, волелюбний шотландський стрілець, КОЛИ б і досі точились війни та чвари з англійцями, а не кінчилися поневоленням Шотландії, хитро обманутої своєю сусідкою.

— І все ж з вами можна ладити,— під'юдила Меріен.

— Ненавиджу англійців. Краще вже бути чортзна-ким...

— Т-с-с! — заспокоїла її подруга.

Та Джо нелегко було вгамувати. Вона почала шпиняти Меріен, потім затіяла суперечку відносно продажу будинку, бо та вважала, що слід купити менший. Навіщо їй аж дев'ять кімнат? Джо відповіла, що та нічого не розуміє. Коли Руперт зрікся своєї спадщини, це було необхідно, адже він розфиркав усе ще до одруження з нею. А цей бу-

динок у Гемпстеді лишився саме завдяки їй. "Мусимо ж ми мати будинок,— усовіщала вона чоловіка.— Я ні за що не піду в найману квартиру з малими дітьми. Отямся, Руперте!" Він наполягав, що такий величезний будинок завдасть їм більше клопоту, аніж він того коштує. Він-бо й так усе своє життя мерз у холодних хоромах і хотів би зігрітися в затишному мешканні. Та Джоанна добре знала, що таке бідність, аби дозволити йому це. Вона навіть слухати не хотіла про обмін. Заявила, що він може переїхати куди хоче, а сім'я залишиться тут. Руперт страшенно кохав свою вагітну чорняву дружину, але несамовито продовжував наполягати на своєму, та згодом усе ж таки здайся. "Авжеж, навряд чи мені вдасться купити в Лондоні квартиру з двома ваннами..." Він попросив матір не продавати будинок і переписати його на Джо. Отож це її будинок, і вона ні за що не продасть його, скільки б він там не обходився. Навіщо ж Меріен дратує її?

— Ти сьогодні просто не в гуморі,— відказала Меріен.— Ну що ж, продовжуй, коли тобі так хочеться!

— Але ж це так. Навіщо нам продавати його?

— Бо Руперт мав рацію. Він занадто великий,— очі її наповнились слізьми співчуття до нещасної подруги.

Меріен вважала, що Руперт загинув і що підполковник Мур підтвердить цю звістку.