Бродяга - Сторінка 2

Та мене не обдуриш!

Потім він знову звернувся до Ранделя:

— Документи при вас?

— Так, при мені.

— Давайте сюди.

Рандель вийняв з кишені документи й посвідчення — жалюгідні потерті брудні папірці, що розвалювались на клаптики, і простяг їх жандармові.

Той, затинаючись, прочитав їх по складах і, переконавшись, що вони в порядку, повернув їх Ранделю з незадоволеним виразом, наче його перехитрили.

Трохи подумавши, він знов почав допитуватись:

— Гроші у вас є?

— Ні.

— Зовсім нема?

— Зовсім.

— Жодного су?

— Жодного су.

— Аз чого ж ви живете, в такому разі?

— З того, що мені подадуть.

— Отже, ви жебруєте?

Рандель відповів рішуче:

— Так, коли можу.

Тоді жандарм заявив:

— Я спіймав вас на гарячому, у стані бродяжництва й жебрування на великому шляху, без засобів до існування й без певних занять, і наказую вам іти за мною.

Тесляр підвівся.

— Куди вам буде завгодно, — сказав він.

І, навіть не чекаючи наказу, став між двох жандармів, додавши:

— Ну, засадіть мене в буцегарню, — принаймні буде в мене покрівля над головою, коли дощ іде.

І вони вирушили до села, черепичні дахи якого було видно крізь оголені дерева за чверть льє звідти.

Коли вони увійшли в село, в церкві починалася меса. На майдані було повно людей, які відразу розступилися, щоб подивитись, як вестимуть злочинця, за яким уже бігла юрба галасливих дітлахів. Селяни й селянки видивлялись на цього арештованого, що йшов між двох жандармів, і в очах у них спалахувала ненависть, бажання закидати його камінням, здерти з нього шкіру нігтями, розтоптати його ногами. Всім хотілось знати, що він зробив — украв чи вбив. М'ясник, колишній спагі (1), твердив:

— Це дезертир.

Власникові тютюнової крамнички здавалося, що він упізнав того чоловіка, який того-таки дня вранці сунув йому фальшиву монету в п'ятдесят сантимів, а торговець залізним товаром з певністю пізнавав у ньому невловимого вбивцю вдови Мале, якого вже півроку шукає поліція.

В залі муніципальної ради, куди привели Ранделя вартові, він знову побачив мера, який сидів за судовим столом поруч з учителем.

— Ага! — скрикнув представник влади, — бачу вас знову, хлопче. Я ж вам казав, що ви будете затримані. Ну, бригадире, хто він такий?

Той відповів:

— Бездомний бродяга, пане мер, без засобів до існування, без грошей при собі, як він твердить, спійманий на жебруванні й бродяжництві, пред'явив добрі посвідчення й документи в повному порядку.

— Покажіть мені ці документи, — сказав мер.

Він узяв їх, прочитав раз, іще раз, повернув, потім наказав:

— Обшукайте його.

Ранделя обшукали; не знайшли нічого.

Мер був спантеличений. Він спитав у робітника:

— Що ви робили сьогодні на дорозі?

— Шукав роботи.

— Роботи?.. На великому шляху?

— А як же мені її шукати? В лісі, чи що, ховатись?

Вони дивились в лице один одному зненавистю звірів, що належать до двох різних ворогуючих видів. Представник влади оголосив:

— Я накажу відпустити вас на волю, але щоб більше ви мені не попадались!

— Краще замкніть мене, — відповів тесляр. — Мені набридло блукати по шляхах.

Мер набрав суворого вигляду.

— Мовчіть!

Потім наказав жандармам:

— Одведіть цього чоловіка за двісті метрів від села, і хай він собі йде своєю дорогою.

Робітник сказав:

— Накажіть принаймні нагодувати мене.

Той обурився.

— Ще чого невистачало — годувати його! Ха-ха-ха! Добрі жарти!

Але Рандель твердо провадив своє:

— Якщо ви мене залишите й далі подихати з голоду, ви змусите мене зробити злочин. Тим гірше буде вам, багатіям.

Мер підвівся й повторив:

— Виведіть його мерщій, бо я нарешті розсерджусь.

Жандарми схопили тесляра під руки й потягли. Він не опирався, пройшов знову через село й опинився на дорозі. Коли вартові одвели його на двісті метрів від межового стовпа, бригадир сказав:

— Ну от. Тікайте, і щоб я вас більше не бачив у цьому краї, інакше стережіться!

І Рандель вирушив у путь, нічого не відповівши і сам не усвідомлюючи, куди він іде. Він ішов уперед п'ятнадцять чи двадцять хвилин, настільки приголомшений, що ні про що вже не міг думати.

Раптом, коли він проходив повз маленький будиночок, в якому було напіввідчипене вікно, запах супу перехопив йому дух і змусив його зупинитись.

І враз голод — жорстокий, невситимий, запаморочливий, пройняв його з такою силою, що він готовий був кинутись, як дикий звір, на стіни цього будинку.

Гучним, сердитим голосом він промовив:

— До біса! На цей раз вони мені дадуть поїсти!

І він почав щосили грюкати в двері палицею. Але ніхто не відповідав. Він загрюкав дужче й закричав:

— Гей, гей, гей, люди, хто там є! Гей, відчиніть!

Ніхто не озивався. Тоді він підійшов до вікна, штовхнув його рукою, і тепле кухонне повітря, насичене пахощами гарячого супу, вареного м'яса й капусти, вихопилось назустріч холодному повітрю з двору.

Одним стрибком тесляр опинився в кухні. Стіл був накритий на двох. Господарі будинку, певно, пішли до церкви, залишивши в печі наготований обід, — добрий святковий жирний шмат м'яса в супі з овочами.

Свіжий хліб лежав на комині між двома пляшками, очевидно, повними.

Рандель спочатку накинувся на хліб і розломив його з такою люттю, наче душив ворога за горло, потім почав жадібно й поквапливо уминати його великими шматками. Але запах м'яса зараз же притяг його до пічки, і він, знявши покришку з казанка, встромив туди виделку й витяг великий шматок яловичини, зв'язаний мотузочком. Потім він набрав собі капусти, моркви, цибулі повну тарілку, поставив її на стіл, сів, розрізав м'ясо на чотири частини й почав обідати, як у себе вдома. З'ївши майже все м'ясо й більшу частину овочів, він відчув спрагу, підійшов до комина й узяв одну з пляшок.

Наливши рідини в склянку, він враз побачив, що це горілка. Тим краще, вона його зігріє, вогнем побіжить по жилах, і це буде дуже приємно після того, як він так перемерз.

І він випив.

Від горілки він давно одвик, і вона йому дуже сподобалась. Він знову наповнив склянку і випив за два ковтки. Майже ту ж мить він повеселішав; від алкоголю в його жилах начебто розіллялося якесь невимовне блаженство.

Він продовжував їсти, але вже не так поквапливо, повільно жував і вмочував хліб у юшку. Все тіло його палало, особливо голова; кров пульсувала у скронях.

Але раптом вдалині задзвонив церковний дзвін. Меса, певно, кінчалась. Скоріше не страх, а інстинкт обережності, який керує в хвилину небезпеки всіма істотами, надаючи їм прозорливості, — змусив тесляра схопитись. Він сунув у кишеню рештки хліба, в другу — пляшку з горілкою, крадькома підійшов до вікна й глянув на дорогу.

Вона ще була безлюдна. Він виплигнув і побіг, але не великим шляхом, а навпростець через поле до лісу, що виднівся вдалині.

Він був задоволений з того, що зробив, відчував себе бадьорим, дужим, веселим, і таким гнучким, що легко перестрибував через огорожі обома ногами враз, одним махом.

Як тільки він опинився під деревами, то витяг з кишені пляшку й почав пити на ходу великими ковтками. Думки його переплутались, в очах потьмарилось, а ноги стали еластичні, як ресори.

Він заспівав старовинну народну пісеньку:

Ах, як хороше,

Як же хороше

Суниці збирати.

Він тепер ішов по густому вогкому й свіжому моху, і цей м'який килим під ногами викликав у нього шалене бажання перекидатись через голову, як малі діти.

Він розігнався, перевернувся, встав і почав знов. Між стрибками він виспівував:

Ах, як хороше,

Як же хороше

Суниці збирати.

Враз він опинився на краю невеликого яру, в глибині якого звивалася стежка, а по ній ішла висока дівчина, наймичка, що поверталась у село з двома відрами молока, несучи їх на коромислі.

Притаївшись, він став підстерігати її, і очі його загорілись, як у собаки, що побачив перепілку.

Вона помітила його, підвела голову, засміялась і гукнула до нього:

— Це ви так виспівуєте?

Він не відповів і враз стрибнув у яр, хоч укіс був не менше як шість футів заввишки.

Побачивши його раптом перед собою, дівчина вигукнула:

— Ах, господи Ісусе, як ви мене налякали!

Але він не чув її слів, він був п'яний, він збожеволів, охоплений іншою несамовитою пристрастю, могутнішою за голод, розпалившись від алкоголю й нестримного шалу молодого, палкого мужчини, який два місяці був gозбавлений усього, а тепер захмілів і враз відчув усі бажання, закладені природою в його дужому тілі.

Дівчина відступала від нього, злякавшись його обличчя, очей, напіврозтуленого рота, простягнутих до неї рук.

Він схопив її за плечі й мовчки перекинув на дорогу.

Вона впустила відра, і вони з грюкотом покотились, виплескуючи молоко; потім закричала, але розуміючи, що марно кликати на допомогу в цьому безлюдному місці, і бачачи, що він не збирається її вбивати, — не стала особливо опиратись і навіть не дуже розгнівалась, бо хлопець був дужий, хоч, правда, надто вже грубий.

Але коли вона підвелась і побачила порожні відра, її охопила шалена лють і, скинувши з ноги дерев'яний черевик, вона в свою чергу кинулась на мужчину, щоб проломити йому голову, якщо він не заплатить їй за молоко.

Але він не розумів причини цього лютого нападу і, вже трохи протверезившись і жахнувшись того, що накоїв, кинувся навтьоки щодуху, а вона шпурляла в нього каміння, і деякі з них влучили йому в спину.

Він біг довго, довго, поки не відчув таку втому, як ще ніколи. Ноги в нього підломлювались і не держали його, думки переплутались, він нічого не пам'ятав, ні про що не міг думати.

Тоді він сів під деревом і через п'ять хвилин поринув у сон.

Прокинувся він від сильного стусана і, розплющивши очі, побачив прямо над собою два блискучі трикутні капелюхи. Ті ж двоє жандармів, що й ранком, тримали його за руки і в'язали його.

— Я не сумнівався, що ти мені ще попадешся, — глузливо сказав бригадир.

Рандель встав, не кажучи ні слова. Жандарми шарпали його, готові й до більш суворих заходів, коли він тільки поворухнеться, бо тепер він був їхньою здобиччю, тюремною дичиною, яку ці мисливці за злочинцями спіймали і тепер уже не випустять.

— Рушай! — скомандував жандарм.

Вони пішли. Надходив вечір, розстеляючи над землею важкі й похмурі осінні сутінки.

Через півгодини вони прийшли в село.

Усі двері стояли навстіж, бо подія була вже відома. Селяни й селянки, розлючені так, наче кожного з них обікрадено, наче кожну з них зґвалтовано, дивились, як ведуть назад нещасного, і осипали його лайкою.

Прокльони супроводили арештованого від першого будинку села і до самої мерії, де мер теж уже чекав бродягу, радіючи, що може помститись на ньому.

Ще здалеку побачивши його, він крикнув:

— А, голубе, попався-таки!

І став потирати руки, дуже задоволений.

Потім сказав:

— Я ж так і казав, я так і казав, як тільки побачив його на шляху!

І додав з особливою радістю:

— Ах, негіднику! Ах, підлий негіднику! Тепер ти матимеш двадцять років, голубе мій!

1.