Буба - Сторінка 4

А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? – поцікавилася мати.

– До першого, – Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.

– Ой, – схаменулася мати, – це ми знаємо. А буква яка?

– До першого "А". Я ж вам казала…

– Літери можуть переплутатися, – дідусь несподівано став на захист власної доньки. – Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.

– Але, батьку! – мати аж нетямилася від обурення. – Я не забула! А коли йдеться про мій вік…

– То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! – батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку.

– Щось давно Маньчаків не було, – весело мовила мати. Вона завжди була радісна, коли відчувала себе коханою. Її слова урвав довгий сигнал домофона.

– А от і вони, – скривився батько, відчиняючи двері.

– Ви так пізно снідаєте? – здивувався Маньчак, знімаючи свого турецького кожушка.

– Млинчики їсте? – зраділа його дружина.

Її біла кроляча шубка впала дідусеві на коліна. Маньчакова теж впала б на них, якби дідусь її не підтримав.

– Щиро кажучи, ми не голодні, – нагадав Маньчак дружині.

Завдяки його втручанню пані Віолетта поглинула тільки три млинчики. Біля останнього заходився її чоловік.

– Ми хочемо витягнути вас на ковзанку, – шамкотів він з повним ротом, уважно спостерігаючи, яке враження справила його пропозиція.

– То ви прийшли по Бубу? – запитала мати цілком серйозно.

– Ні-і-і. Ковзанка це не бридж. Це розвага для дорослих. Зараз така мода, піти на ковзанку, сісти за столик, випити замороженого чаю…

– А гарячого не дають? – дідусь цікавився всім, що стосувалося питва.

– Ну, і дивитися, – закінчила Маньчакова.

– На що? – не міг уторопати батько.

– На тих, що катаються на ковзанах, – терпляче пояснював Маньчак. – Треба тільки якось цікаво одягнутися.

– Із цим, дорогенька, у тебе ніколи не буває проблем, – злостиво прошепотіла мати в бік гості.

Лише зараз усі помітили, що Маньчакову щільно вкриває шкура пантери, кокетливо протерта в кількох стратегічних місцях.

– Та дайте спокій, батьку, із цим розгляданням, бо аж соромно, – рознервувалася мати.

– А це що? – дідусь не міг відірвати погляду від галузки, котра стирчала з викоту пані Віолетти.

– Мотив, – гордо відказала та. – Лісу, – додала вона, зрозумівши, що її пояснення не доходить до дідуся. – Це, пане Генрику, така екоброшка.

– Еко… що? – пан Генрик продовжував тупо дивитися на гілку.

– Прикраса. Асоціація із традиціями лісу, гаю… Йдеться, любий пане, про певну природну відвертість та мужність… – Маньчакова ще не впоралася з останнім млинчиком і говорила невиразно.

– Ви і є мужня. І сильна, – додав дідусь, захоплений прикрасою Маньчакової. – Тягати таку гілляку на грудях…

– Тату! – благально вигукнула мати. – Невже тобі конче треба при Бубі виявляти свої еротичні фантазії?

– Перепрошую, – дідусь негайно посерйознішав. – 3 усією повагою до пані Віолетти, але вона не викликає й ніколи не викликала в мене еротичних фантазій.

– А це вже негарно, – утрутився мовчазний досі Мань чак. – Я гадав, пане Генрику, що ви лише в бриджа кепсько граєте, але у вас і з етикетом серйозні проблеми.

– Так чи сяк, а на ковзанку ми не підемо, – припинила мати цю суперечку. – Хіба що Буба…

– Буба не поміститься. Особливо, як заткне собі за викот нашу пальму, – пожартував дідусь. – Щоб на ту ковзанку їхати, треба мати "ЗІЛ"-а, а не малолітражку!

– А вас ніхто не питався! – урвала мати. – Може, вип'єте з нами кави? Я могла б її поставити в холодильник.

– Власне кажучи… – Маньчакова роззирнулася кухнею. – Але Бартошова приготувала вам обід, цей чудовий м'ясний рулет з яблуками, – палець пані Віолетти пірнув у соус для печені. – А ми навіть не уявляємо, що будемо їсти сьогодні.

– Я не проти м'ясного рулета, – швидко попередив Маньчак.

– То пообідайте в нас, – розчаровано прошепотів батько, який уявив кілограм рулета в роті у Маньчакової й дійшов висновку, що він таки герой. Людина, здатна на жертву заради ввічливості й гарних манер.

Буба мовчала. Вона й досі недовірливо дивилася на солідний бюст пані Віолетти, на якому зараз, коли та щомиті вибухала сміхом, трусилася галузка. Нічого більш екологічного, хіба що крім фігового листка, людство не могло вигадати. А Маньчакова – тим більше, зробила висновок Буба.

ХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙ

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.

– Бубо! – холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.

– Ти про англійську? – Буба вирішила послабити удар. – Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні? – вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком…

– Бубо, виставу закінчено, – мамин голос драматично переходив у плач. – Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки… Я відчувала, що ти щось приховуєш…

– Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш…

– Я працюю ночами, – перебила її мати, – тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! – 3 маминих очей ринули потоки сліз.

– Але що сталося? – Бубі вривався терпець.

– Мовчи! – закричала мати. – Тобто – розповідай! – зажадала вона. – Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! – мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа. – Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!

– Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, – бовкнула Буба. – Але в першому "А" про мене, мабуть, щось-таки знають.

– Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!

– Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? – Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.

– Як це – у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, – вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа. – Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.

– Не мій, – спокійно відповіла Буба. – У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій – імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки. А з ліцеєм імені 303-ї Дивізії в нього спільного лише те, що цей ліцей, як із пташиного польоту, видно з вікна нашої кухні.

Мама завмерла.

– Справді, Бубо? – запитання пролунало драматично. – Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! – Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.

* * *

Пообіддя було сонне й ледаче. Навіть жвавий останнім часом дідусь впадав у зимову сплячку, про що свідчило його гучне хропіння. Мати ходила по хаті знервована, у розхристаному халаті й шукала натхнення.

– Я ніколи не закінчу книжку під такий акомпанемент, – нарікала вона під дідусевими дверима. – Через це хропіння не напишу еротичної сцени на європейському рівні, – скаржилася вона чоловікові, який виявився байдужим до галасу й спокійно вправлявся перед дзеркалом.

– П-а, и-е, о-у, – відповів він їй, викрививши губи, показуючи ледь кривуватого зуба.

– Тобі ніхто не казав, що його треба вирівняти? – мама відкопилила чоловікові губу й зацікавлено глянула на зуб. Торкнула його пальцем.

– Ау-у-у! – залементував батько, не залишаючи сумнівів, що із зубом трапилося щось дуже серйозне.

– Твій зуб – твої проблеми, – прокоментувала мама. – Але не розраховуй, що по телебаченню тебе покажуть беззубого. Ну, хіба що в рекламі неякісної пасти, – додала вона, залишаючи батька з болючим зубом та іскоркою надії.

– Бубо, – мати увірвалася до її кімнати, – рятуй польський любовний роман від повної катастрофи! Придумай, що жінка повинна сказати закоханому чоловікові в певній, так би мовити, інтимній ситуації? Але це не може бути щось банальне!

,Буба глянула на маму квадратними від подиву очима.

– Не знаю, – відказала стиха, – я ще в такій ситуації не опинялася. Подзвони до Ольки. Вона таким займалася ще в ліцеї.

– Не обмовляй сестру, – обурилася мама й додала примирливо. – Олька напевне запропонує якісь заяложені фрази, а я шукаю чогось природного, чистого, нечуваної досі любовної пісні.

– Подумай про нас, – порадив матері батько. – Може, тобі спаде на думку якийсь витончений приспів. Колись, скажу я тобі, ти вміла співати.

– Колись? – у маминому голосі забриніла образа. – А вчора?

– Учора ми співали дуетом, але це не те, – сперечався тато. – Інша річ, що ти мене дивуєш. Запитуєш у Буби про такі речі…

– Про які? – матуся вочевидь прагнула посваритися. – Буба майже доросла й настав час із нею поговорити про… ці справи, еге ж, Бубо?

– Щиро кажучи, я збиралася повчити фізику.

– А й справді, доню. Якщо опануєш її, то світ тебе нічим не здивує, – переможно заявив тато.

– Більш доречною була б філософія, бо це – королева наук, – мама не соромилася банальних фраз, коли їй кортіло докинути свої п'ять копійок. У результаті вона забувала про причину суперечки.

– А може, мамо, у цій сцені, – Буба делікатно намагалася повернути її до попередньої теми, – спробувати обійтися без слів?

– Це книжка, а не порнофільм! – обурилася мама.

– Я мала на увазі, звичайно, опис почуттів, – не здавалася Буба.

– Опис, кажеш? – мати замислилася, а тоді задоволено скинула своїми густими кучерями. – Авжеж, донечко! Це буде так незвичайно! Адже бувають миті, коли слова лише заважають, а я саме пишу про такий момент.

– Я теж! – гукнув, прокинувшись від дрімоти, дідусь. – Усе життя ніщо не заважало мені більше, ніж твої, Маріє, крики біля мого вуха! У цьому домі буде бодай хвилина спокою?

– Якщо ти знову заснеш, то звичайно, ні! Ти хропеш, як ведмідь! – не залишилась у боргу мати і, гордо піднявши голову, повернулася до свого роману.

Буба разів з п'ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.

– Адась? – запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. – У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити.