Буба - Сторінка 5

Заскочиш? – хвилювання поступилося місцем радості. – Ну, чекаю, – закінчила вона розмову.

Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.

– Я зніму черевики, – запропонував Адась.

– У нас не роззуваються, – пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев'яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.

Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві ноги, не встиг кинути йому свого звичного "хай". Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.

– Ти бачила те саме, що я? – батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.

– Не зовсім. Ця жердина – то хто?

– Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш?

– Це Адась, – озвався дідусь. – Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка.

– Тієї Куницької, що співає?

– Ні, тієї, що грає, – пояснив дідусь.

– На чому грає?

– Не на чому, а в що! У спортлото, – дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. – Між нами кажучи, – продовжив він, – яка ж вона чарівна жінка, його мати! Я переконаний, що в її жилах тече не одна краплина чистої арабської крові.

– Як у коня?

– Батько мав на увазі блакитну, – пояснив Павел. – Не знаю, скільки там у ній тече блакитної крові, але здогадуюся, скільки нашої готівки протікає між її пальців.

Дідусь вороже глянув на зятя.

– Завжди ти, Павлику, про справи, навіть тоді, коли йдеться про майбутнє твоєї доньки.

– Як це – майбутнє? То все зайшло аж так далеко? – мати відчула обов'язок з'ясувати всі подробиці.

– Далеко чи ні, пильнувати треба. Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо.

– Зайди, зайди! – порадив батько. – Може, якраз побачиш сцену, яка пасуватиме до твого роману. – Остання фраза пролунала погрозливо.

– Я приготую їм бутерброди й чай, – мати блискавично прийняла рішення. – Але занесемо разом, – попередила вона. – Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.

– Я нічого не нестиму, бо в мене тремтять руки, – застеріг дідусь.

– А вас ніхто й не просить, – відказала донька.

– Звичайно. До мене тут ставляться гірше, ніж до Бартошової. Як до непотребу, – захлипав несподівано дідусь.

– Татусю, допоможіть робити бутерброди.

* * *

– Ну, і що ви на це скажете? – мати тріумфувала. – Я простягаю руку по хліб, а там – підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!

– Дозволь нагадати, хто її мав, – дідусь цілковито оговтався. – Ви підете з бутербродами, а я – із книжкою, – прийняв він сміливе рішення.

* * *

– Залишся ще, – несміливо попрохала Буба. – Якщо, звісно, у тебе є час.

– Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, – знітився Адась. – Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.

– Пробачте, – у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько – таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.

– Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий, – мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.

– І під'їсте трохи, – докинув батько, поставивши таріль на столі. – А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!

– Дуже дякую, – дурнувато посміхнувся Адась, – але мені вже треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.

Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.

НА ЗАХИСТІ ШЕДЕВРУ

Маньчаки виглядали, як із хреста зняті. Принаймні так Буба уявляла собі людей, знятих із хреста. Маньчак перехнябився на лівий бік і тримався за сідниці, а його дружина ледь згорбилася й ніяк не могла випрямитися. Обоє Маньчаків були вбрані в яскраві блискучі спортивні костюми, а на додачу мали на собі веселенькі шарфики й шапочки з дитячими малюнками. На комплекті Маньчакової видніли зображення Міккі Мауса, а на шарфику Маньчака – маленькі руді білочки.

– Ми були на спуску, – з порога пояснила пані Віолетта, силкуючись обтрусити сніг зі своїх хутряних чобітків.

– Нічого собі спуск! – бовкнув дідусь. – У вас такий вигляд, ніби ви спожили всі запаси алкоголю під час сухого закону.

– Пане Генрику, про це навіть незручно говорити, але ви не відрізняєте п'яного від… утомленого лижника! – трохи нерішуче промовив Маньчак. – Ми саме займалися зимовими видами спорту.

– От визирніть у вікно й подивіться на наш "Трабант", – зажадала Маньчакова.

– О, знову загородили вихід пані Короповій! – зрадів дідусь. – Значить, не засидитеся в нас.

– Коропова сьогодні на нічному чергуванню, – пояснила Буба. – Певне, цього разу вам минеться, – додала вона гірко.

– Не йдеться про жодну Коропову. Гляньте, що в нас на даху машини! – Маньчакові вривався терпець.

– Лижі, – сказала Буба.

– Авжеж, – пані Віолетта обвела присутніх переможним поглядом. – У мене ще й досі таке відчуття, неначе вони в мене на ногах.

– Воно й видно. Вас так гарно перекосило, – дідусь зміряв Маньчакову поглядом ортопеда. – А ви впевнені, що нічого не зламали?

– Пане Генрику! – засопів Маньчак обурено. – Моя дружина народилася з лижами на ногах. Так кажуть про когось, хто добре катається, – швиденько докинув він, зрозумівши, що дідусь приготувався до чергової словесної атаки. – От зі мною гірше. Це був мій дебют.

– Справді, гірше, – охоче притакнув дідусь. – Вам, певне, довелося занадто збочити вліво.

– Не занадто, але збочив.

– Він міг з'їжджати абсолютно прямо, але, мабуть, не хотів, – стала на захист чоловіка Маньчакова. – Що це у вас так смачно пахне?

– Як би це вам сказати, – щоб виграти час, дідусь глибоко замислився.

– Голубці, – випалила Буба. Вона знала, що чим довше пані Віолетта аналізуватиме кухонні аромати, тим більший матиме апетит.

– Обід, – голос Бартошової пролунав, неначе смертний вирок.

Маньчаки насилу дочалапали до їдальні, але коли сіли до столу, Буба між черговими добавками отримала нагоду вислухати захоплюючу, сповнену спринтів, слаломів і стрибків, розповідь про лижні подвиги Маньчаків.

– А де наші голубці? – поцікавилася мати, оглядаючи ввечері кухню. – Адже Бартошова сьогодні крутила голубці?

– Так, але Маньчаки їх з'їли.

Батько поблід.

– Це вже занадто, – несміливо почав він. – Тиждень тому вони вихлебтали весь бульйон, ум'яли відбивні, тоді…

– Перестань стогнати, – мати вступилася за Маньчаків. – Ти ж знаєш, як воно в них. Нічого з нами не станеться, якщо один раз замість обіду буде яєшня.

– Яйця в нас позичили.

– Хто позичив?! – мати теж поступово втрачала погідний настрій.

– Маньчаки, – утрутився до розмови дідусь. – Вони хотіли пекти пончики й запросити вас на дегустацію.

– Як це мило з їхнього боку, – прошепотіла мати.

На відміну від свого чоловіка, вона швидко зворушувалася, навіть тоді, коли була голодна.

– Павле, ходімо.

– Куди о цій порі? – батько був страшенно сердитий. Шукав у холодильнику якоїсь їжі, і Буба могла б заприсягнутися, що коли б знайшов там Маньчакову, то вп'явся б у неї зубами. Навіть, якби вони в нього боліли.

– Ідемо до Маньчаків. Ти ж сам чув, що нас запросили на пончики. Купимо до них щось невеличке, символічне.

– Та припини, – батько в рекордному темпі досягнув стану екстремального роздратування. – Будь ласка! – кепкував він. – Купуй шампанське, можеш навіть щось аж ніяк не символічне, а до всього ще якийсь букетик, і на додачу подякуй, що вони виявилися такі ласкаві й зжерли наші голубці, – не втримався він.

– Ти стаєш точнісінько таким в'їдливим, як мій тато, – мати осудливо глянула на свого чоловіка. – Одягни нового плаща. Вони ще тебе в ньому не бачили.

– Навіщо? Це звичайний плащ, тож Маньчаки мене лише висміють. Навіть червоного капюшона не має, – розсердився батько.

– Ну, знаєте, – мати театрально заломила руки. – Щоб через два нещасні голубці отакий шарварок здійняти?

– Через чотири, – буркнув тато.

– Чотири, Марисю, – жалібно підтакнув дідусь. – Але ж пончики, Павле, можуть у них вийти дуже смачні.

– Ходімо, – скомандувала мати. – А ви тут стережіть кухню, щоб не зник наш посуд і масло.

– Дідусю, – озвалася Буба, коли кроки батьків стихли в передпокої, – але ж вони ці яйця позичили для яєшні. І нікого не запрошували…

– Це вже не наш клопіт, Бубо, – дідусь гордовито випнув груди. – Прогулянка на них гарно вплине. Нагуляють апетит, – помешканням прокотився диявольський дідусів сміх. – А Маньчаки, можливо, допетрають, що до півлітри годилося б подати якусь вечерю.

– А як не допетрають? – тривожно запитала Буба.

– Що ж, тоді мені справді шкода твоїх батьків, дитино. Пити натщесерце – велике мистецтво, але, на жаль, ще більша проблема.

* * *

Мати сиділа на кріселку, яке називала "Людовиком", і плакала.

– Мамо, ти перебільшуєш, – намагалася переконати її Буба. – Одна погана рецензія – це ж не кінець світу! Навіть найкращі книжки критикують! А твої романи всі читають, затамувавши подих…

– Твій батько жодного не прочитав. Зате знає напам'ять усі ці жахливі рецензії цілої зграї перодряпів!.. А моїх книжок навіть не погортав!

– Бо він не жінка.

– А ти? Чому ти їх не читаєш?

– Я їх знаю. Ти ж завжди розповідаєш про них, сторінку за сторінкою, перш ніж їх написати.

– Але ж це не одне й те саме, – сперечалася мати крізь сльози.

– Гаразд. Я їх читатиму.

Плач не вгавав.

Буба вже багато разів давала собі раду в таких ситуаціях. Однак сьогодні відчувала, що мамина депресія сягає глибше, ніж драми її любовних романів.