Буба: мертвий сезон - Сторінка 3
- Барбара Космовська -Тобі не здається, що це справді так?
Глянувши на мамин профіль у дзеркалі, Буба подумала, що це правда.
– Ага, я ще хотіла тебе запитати про цього симпатичного Мілоша… – мама вже схопила парасольку й швиденько застібала ґудзики модного плащика. – Останнім часом він рідко приходить…
– Останнім часом він узагалі не приходить, – похмуро озвалася Буба.
– Що ти кажеш? – маму безжально підганяв її внутрішній годинник. – А здавався таким приємним. Ми неодмінно мусимо про це поговорити. Відразу після зустрічі із читачами, на якій я розповідатиму про покинутих жінок, – поспішно закінчувала вона, відчиняючи двері. – Ти й не уявляєш, донечко, яка це драма для кожної з нас!
Останню фразу вона вимовила просто в обличчя пані Пенциковій, а Бубі залишився коридорний безлад, що свідчив про мамину нерішучість. Зітхнувши, дівчина почала складати на місце п'ять пар туфель. Позбирала всі шарфики, які висіли на поручнях "Людовика" й теж нагадували покинутих жінок.
– Може, мені й самій треба піти на цю зустріч? – подумала Буба, глянувши на телефон, який глухо мовчав. – Але навіщо? – замислилася дівчина. Що мама могла знати про покинутих жінок? Її ніколи не покидали. Зате вона створила цілу армію героїнь-страдниць. Усі здавалися штучними, наче курча на вітрині в барі "Шейх", а замість справжніх почуттів прикрашали себе хіба що глибоченними декольте. Вони обожнювали викличний макіяж і жили в сповненому абсурду світі. До всього, ці жінки постійно закохувалися й розкохувалися. Їх здобували, аби зрадити. Героїні мстилися й пробачали…
Буба здригнулася від самої думки про ці мамині "машини кохання" й дійшла висновку, що її життя зовсім не таке безнадійне. З оберемком шарфиків вона рушила до спальні батьків. Усміхнулася, побачивши тата, котрий безпорадно сидів у сімейних трусах на широкому ліжку. Довкола нього валялися порозкидані светри й сорочки.
– Не знаю, у що вдягнутися, – сумно зізнався він. Батько нагадував Бубі розгублену дитину.
– Найкраще в оце, – Буба вручила йому блакитну сорочку. – І ще це. – Додала скромний светр із ґудзиками. – Ну, і раджу вбрати довші брюки, – багатозначно подивилася на татові труси. Він теж сумовито глянув на них.
– Сама бачиш, як твоя мати про мене турбується! – поскаржився тато. – Відколи з'явився цей Протек, моя дружина мене навіть не одягає.
Буба ледь помітно всміхнулася. Вона не вбачала нічого поганого в тому, що мама не бігає за татом з оберемком чоловічої білизни. Батько був іншої думки.
– Коли в мене була власна передача, вона бодай трохи старалася. А зараз? – він безпорадно розвів руками. – Певне, вважає, що до телекрамниці я можу ходити навіть у цих ідіотських повзунках!
Буба не продовжувала цієї розмови. Татові труси (мамин подарунок) не обговорювалися. На них видніли голівки янголів і бісенят. На рожевому тлі.
– Але ж ти чудово даєш собі раду, – про всяк випадок похвалила вона батька.
– Якраз ні! – роздратовано озвався той, нервово ворушачи пальцями на ногах. – Я зовсім не даю собі ради! Постійно спізнююся на роботу. Виходжу з дому голодний, і перед камерою мені бурчить у животі. Нещодавно я одягнув дві різні шкарпетки й сандалі, а цей ідіот, що розказує про погоду, дивився на мене, як на атмосферну аномалію!
– Котрий з них? Рудий, чи той з випнутою щелепою? – Буба вирішила відволікти батька від зациклення на власній особі.
– Певне, обидва, – батькові страждання, здавалося, сягнули апогею, проте він уперше глянув на доньку з надією.
– Ти теж помітила, що в нього щось не так із щелепою?
– Звісно! Він розмовляє так, наче збирається проковтнути всі метеокарти.
– А й справді, – полегшено зітхнув батько. – Жахлива вада. Я вже навіть замислювався, чому його взяли на роботу… Певне, у нього неабиякі зв'язки. А може, він родич директора? – Тато сам перелякався власних здогадів. – Це було б жахливо, оскільки я його нещодавно переконував, що йому варто попрацювати над мовою тіла.
Батько з надією дивився на Бубу, але донька аж ніяк не могла його заспокоїти, бо не знала директорових родичів. Ба більше! Вона не знала навіть директора.
– От чорт, а він же на нього схожий… – татові пальці на ногах почали ворушитися в ритмі латиноамериканського танцю. – Особливо ця випнута щелепа, – сумовито додав він. – І невігластво. Може, краще мені сходити з ним на пиво? Можна було б сказати йому, що він чудово оповідає про атмосферні явища… Узяв би в нього автограф для пані Коропової, – роздумував тато вголос. Зайнятий розхвалюванням колеги, він навіть не почув, як за Бубою зачинилися двері.
Опинившись у власній кімнаті, дівчина полегшено перевела подих. Тут їй ніщо не загрожувало. Не доводилося ставати по котрийсь бік подружньої барикади й споглядати родинні війни. Щоправда, замість куль у цьому випадку пролітали лише гострі слова, але й вони ранили.
Дідусь цим аж ніяк не переймався. Певне, уже звик до конфліктів.
– Пам'ятай, Бубо, шлюб – це завжди пасьянс, – підморгнув старенький онуці.
– Чому пасьянс? – Бубу здивувало химерне порівняння.
– Складеться або й ні, – переможно пояснив дід. – А тобі ж відомо, що найчастіше не складається.
* * *
Будинок поволі прокидався від сплячки. На кухні, де порядкувала Бартошова, брязкали тарілки. З ванної чулося тихе дзижчання татової електробритви, а з дідусевої кімнати долинав міцний запах сигари. Буба була майже щасливою, бо серед цих давно знайомих звуків і запахів вона почувала себе в безпеці.
Як на зло в цю приємну мить пролунав сигнал домофона. За хвилину в коридорі з'явилося двійко незнайомців, які поставили на підлозі дві коробки.
– Ми до пана Генрика, – заявив головний, той, що був з портфелем.
– Я вас слухаю, – з ванної придріботів тато, і Буба раптом образилася на маму за ці рожеві сімейні труси.
– Пан Генрик? – увічливо перепитав той, що з портфелем.
– Добридень, панове. Це я, – дідусь виступив наперед, безтурботно жестикулюючи сигарою.
– Ми привезли комп'ютер.
– Будь ласка, моя кімната отам, – дід зробив рукою коло, наче вихвалявся багатогектарним маєтком. Коробки попливли у вказаний бік.
– Хвилиночку, – до батька повернувся дар мови, – це якась помилка. У нас уже є три комп'ютери!
– Дійсно, – погодився дід. – У вас є три, а в мене – жодного! – драматично закінчив він.
– Дідусь, певне, пожартував, – звернувся батько до Буби.
– Я тобі, Павле, не дідусь, – з гідністю нагадав зятеві новоспечений власник комп'ютера. – Але я пробачаю тобі цю нетактовність, бо в мене золоте серце. А зараз розрахуйся.
Буба сховалася за спиною Бартошової. Вона воліла не дивитися на те, що от-от мало статися.
– Ніко-о-оли, – прохрипів батько, вимахуючи зубною щіткою.
– Зроби це, Павелку, – дідусь звертався до зятя надзвичайно лагідно, – інакше я буду змушений погодитися на інтерв'ю.
– Що? – у батькових очах зачаїлася справжня буря, яка точно похитнула б колегу з відділу прогнозу погоди з його жахливою щелепою, але аж ніяк не дідуся.
– Повторюю, – старенький підніс догори вказівного пальця, – ти мене примушуєш, щоб я таки погодився на це інтерв'ю…
– Яке інтерв'ю?
– Огидне. Про вас із Марисею.
– Для кого воно? – засопів батько.
– Для журналу "Темні справи".
– Я вам не злочинець! – засичав Павел.
– А їх цікавлять не злочинці, а підглядання. – Дідусь підкручував вуса. – За допомогу вони обіцяють мені сучасний комп'ютер з інтернетом. Я й гадки не мав, – серйозно продовжував він, – що ви з Марисею стільки коштуєте…
– Ви ж цього не зробите… – застогнав батько, густо червоніючи.
– Звичайно, що не зроблю, дорогенький зятю, – заспокоював його дід. – Поганий той птах, що каляє власне гніздо…
Чоловік з портфелем підійшов до дідуся й шанобливо повідомив йому, що все готово.
– Спасибі, – кивнув дідусь головою. – Цей люб'язний пан у рожевих трусах чекає, аби розплатитися за мою скромну покупку.
І, насвистуючи один з улюблених маршів сержанта Марудки із тринадцятої бригади, старенький помарширував на нове поле бою. Навіть не глянувши на свого благодійника, якого прикривали хіба що ангелочки із чортенятами.
ШАРЛОТКА Й КОВБАСКА
Агата мешкала в районі, до якого вели всі дороги міста, зате автобуси й трамваї старанно оминали. Викидали із себе всіх пасажирів на віддаленій кінцевій зупинці, пропонуючи їм корисну й тривалу прогулянку до висоток.
Готуючись до зустрічі з Агатою, Буба спекла шарлотку, яка зараз мандрувала разом з нею в рюкзаку.
І чого я раніше до цього не додумалася? – подумки картала себе дівчина. – У мене одна-єдина подруга, а я не наважилася з нею нормально порозмовляти. Агата – це зовсім інша справа, – думала Буба, – вона змогла поділитися зі мною справжніми проблемами. Бо мої… здається, не надто варті, аби через них лити сльози, – сяйнуло їй, і дівчина пожвавішала.
– Привіт, то це ти і є Буба? – у дверях стояла мама Агати.
– Дуже вже високо ви живете, – посміхнулася у відповідь задихана Буба.
– Доньки, на жаль, немає… Вона поїхала.
– Як шкода, – Буба заходилася змагатися з ремінцями рюкзака. – Але, мабуть, от-от повернеться? Наступного тижня починається школа, тож… Ну, шарлотко, йди сюди, – прошепотіла вона углиб величезного рюкзака, витягаючи звідти старанно загорнутий пиріг. – Це для Агати, – посміхнулася вона. – Я сама спекла.
– Спасибі, але… – мама Агати не знала, куди подіти руки. – Краще забери його. Агата швидко не приїде… Вона… поки що не може повернутися…
– Я гадала, вона в таборі, – шарлотка знову опинилася в Бубиних руках, наче якийсь перехідний кубок.
– Що ж, можна й так сказати… – долоні жінки безпорадно ворухнулися.
– Прикро, що мені доведеться на неї чекати, – Буба застібнула рюкзак. – Передайте їй від мене вітання.
– Залиш свій номер телефону, – раптом запропонувала та. – Може, вона сама тобі подзвонить.
Буба поверталася неохоче, придивляючись до перехожих. Усі поспішали до своїх будинків, що стояли в оточенні дерев, яких ледь торкнулася осінь. Погляд вихоплював у натовпі дівчат її віку. Буба сподівалася, що одна з них виявиться Агатою, яка повільно прямуватиме їй назустріч у своєму розтягненому светрі. Її можна було впізнати ще й за довгими ногами, яким шкільна баскетбольна команда завдячувала своїм успіхом. Та Агати не було ніде.
Уже вкотре того дня Буба відчула незрозумілий смуток. Неначе хтось на злість їй посіяв спустошення в альбомі з найближчими людьми.