Буба: мертвий сезон - Сторінка 4

Прибрав звідти найрідніші обличчя, а замість них уклеїв папірці, на яких нічого не було.

Удома на Бубу чекав дідусь. Звісно, із препоганою новиною.

– Твої батьки помирилися, – прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати.

– Чудово! – передчасно зраділа Буба.

– Це я їх помирив, – не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. – Цим комп'ютером.

– Як це? – здивувалася дівчина.

– Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері "крихітко", а це вже неймовірна брехня, – сумовито закінчив він.

Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив.

– Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, – і старий вдоволено потер руки.

– Бубо, – мати з'явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, – будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити.

Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі.

– Ти знала про дідусеві наміри? – почав розпитувати батько.

– Чому нічого нам не сказала? – підхопила мама.

– Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! – дорікав тато.

– Як ти могла так з нами вчинити? – допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин.

– Ти дуже нас розчарувала! – вторував тато.

– Наразила на такі витрати! – схлипнула мама.

– Підемо з торбами, як старці! – зойкнув батько.

– Швидше із коробками, – на порозі вітальні стояв дід Генрик. – Я був би дуже вдячний, якби ви їх негайно поприбирали, бо мені ніде спати. І дайте Бубі спокій! Вона до моєї покупки не причетна!

Батьки приготувалися засипати старого докорами. Та вони недооцінили його стратегії, бо дідусь раптом заридав і, болісно схлипуючи, ледь вимовив:

– Адже це моє реабілітаційне знаряддя!!!

– Що? – одночасно запитали батьки.

– Для відновлення здоров'я! Протиотрута від домашньої самотності й байдужості!

– Від чого? – Бубин тато не міг отямитися від здивування.

– Від байдужості, Павле! – у дідуся був вираз обличчя скривдженого малюка, у якого жорстокі батьки відібрали улюблену іграшку. – Так-так! – схлипував він. – Лікар Можджейко, мій геріатр, та лікар Дитко, мій психолог, між іншим, обидва закінчили університет, стверджують, що я страждаю на особливо небезпечний різновид сирітської хвороби. Цим пояснюється високий тиск, – швиденько почав перелічувати старий, – і мінливість настрою, і передусім депресія!

– Заспокойтеся, батьку, – тверезо зауважила мама. – Саме нині ви собі забезпечили дуже дороге лікування. Шкода лише, що не із власної пенсії.

– Якраз із пенсії, – нагадав дід. – Яка занадто обтяжує ваш рахунок.

Тема зробилася настільки незручною, що тато вдавано позіхнув, а мама спитала вже зовсім звичайним голосом, про дідове зацікавлення університетом.

– А хіба я вам нічого не казав? – здивувався пан Генрик. – Я записався на навчання. Для літніх осіб. Подумай, Марисю, бо серед моїх однокурсниць точно є твої ровесниці… – почав було дід. – Я лише хотів сказати, що ти не відчувала б там значної вікової різниці, – продовжував він поглиблювати материн розпач.

Дід зник так само таємничо, як і з'явився, а батьки зовсім забули про Бубу, яка й досі сподівалася, що з нею хочуть поговорити. Проте після дідових натяків стосовно віку мама виглядала, наче поранена лебідка, а тато завзято повертав її до тями. Треба сказати, досить успішно.

– Така в тебе апетитненька ямочка на мордочці, крихітко, – мовив він, помовчавши.

– Ну, не знаю, – мамин голос усе ще тремтів від свіжої образи. – Мабуть, я трохи погладшала? – занепокоєно спитала вона, глянувши на свої округлі стегна.

– Хіба що трішечки. Ледь помітно, саме так, як я люблю. – муркотів батько.

– Але Ганка Фарисяк, знаєш, та, що пише репортажі, виглядає в порівнянні зі мною, наче сарделька поруч із мисливською ковбаскою…

– Авжеж, моя ковбаско, – зітхнув тато, глянувши на її корсетик.

І це був найвідповідніший для Буби момент, аби непомітно вислизнути з вітальні.

ЗРАЗИ В ЦИРКУ

Буба йшла до школи, як на страту. Батьки, у яких перше вересня асоціювалося виключно з початком Другої світової війни, провели її здивованими поглядами.

Дівчина почувалася покинутою й самотньою. На додачу ще й наштовхнулася на Йольку, котра, як і вона сама, спізнювалася.

Нічого собі початок року, – подумала Буба.

Йолька вискочила на шкільному паркінгу з якогось неймовірного автомобіля, пофарбованого, безсумнівно, під колір її чудового костюмчика.

Побачивши молодика, який відчинив перед Йолькою двері авто, Буба зітхнула з ледь помітною заздрістю. Він теж мав такий вигляд, ніби його самого спеціально підібрали до лискучого капота. Волосся незнайомця сяяло під сонцем, як золото.

– Агов! – Йолька помахала рукою в Бубин бік, а потужна механічна потвора рвонула з місця.

– Привіт, – озвалася Буба замогильним тоном, думаючи про Мілоша, який уже навіть дверей класу перед нею не відчинить.

– Бачила Ксавера? – зашепотіла Йолька, хоча від того залишився хіба що сморід вихлопних газів. Та Бубу не дивувало шепотіння Йольки, котра обожнювала різні таємниці. Найкраще чужі.

– Хіба краєм ока, – чесно зізналася Буба, і Йолька спохмурніла. Бо якщо лише краєм ока, то Буба не встигла належно захопитися.

– А тачку бачила? – з надією допитувалася подруга.

– Теж не дуже, бо зашвидко зникла…

– Справді, шалено швидка, – погодилася Йолька, роздумуючи, вада це, а чи перевага дива техніки. – Ксавер – директор, – на її обличчі знову засяяла усмішка. – Під ним двадцятеро людей.

– Під ним?

– Так кажуть, – відрізала Йолька. – Такий собі, розумієш, бізнесовий сленг, – додала вона замріяно.

Буба йшла пригнічена. И зовсім не радувало, що подружка має хлопця директора. Дядько чи тато на такій посаді – це ще нормально, – думала Буба, скоса позираючи на Йольку, – але щоб хлопець – якось воно не дуже пасує до шкільного рюкзака й пенала із брелочком W.I.T.C.H.

– Найгірше те, – і Йолька безпорадно глянула на подругу, – що тепер доведеться порвати із Пшемеком, ну, знаєш, з яким…

Увесь Бубин клас знав, з яким. Пшемо Бокс під'їжджав до школи на кожній великій перерві. Щоправда, він поки не був найвідомішим боксером у поблизькому клубі "Кулак", але в спортивних газетах уже з'явилися три замітки, присвячені його нахабному стилеві ведення поєдинків. Бубині однокласники дивилися на Пшемо Бокса з неймовірним захватом, а дехто навіть устиг організувати собі автографи на футболках. Йолька брала за це по десять злотих, і невдовзі півшколи ходило на фізкультуру до Шварценеґґера з карлючками на спині.

– А ти не боїшся, – Буба перелякано глянула на Йольку, – що твій Пшемо поставить професійний автограф на панові директорові?

– На Ксаверові? – слово "пан" Йолька проігнорувала. – Трохи боюся, – у її очах промайнуло щастя. – А нещодавно я бачила в кіно, як двоє класних чуваків змагалися за жінку. І не встигла я їй позаздрити, як сама опинилася в такій ситуації.

– Уже? – вразилася Буба.

– Пшемо ще нічого не знає, – зітхнула Йолька, – але ж не можу я зустрічатися з обома… Певне, ти не дуже доганяєш, про що я, – щасливиця жалісливо глянула на подругу, – бо залишилася сама як палець.

– Справді. Не доганяю, – погодилася Буба й полегшено зітхнула, відчиняючи двері класу.

Пошукала поглядом Агату, але на її місці сидів якийсь непоказний хлопчина. На щастя, Мілоша теж не було.

Певне, прийде до школи в жовтні. Разом зі студентами, – в'їдливо подумала вона, сідаючи за останню парту.

Редбулька зневажливо відреагувала на їхнє запізнення. Вчителька саме представила класу новенького, який на перший погляд складався із самих веснянок.

– Вашого нового товариша звуть Сташек. Поставтеся до нього доброзичливо, – звично наказала вона. – О! Як добре, що ви нарешті згадали про школу! – Учителька промовисто глянула на годинник. – Щоправда, ваша відсутність аж ніяк не позначилася на середньому розумовому рівні класу, проте зараз виразно підвищився рівень естетики. Особливо завдяки панні Йоланті.

Йолька посміхнулася, дякуючи Редбульці за комплімент, а Буба була переконана, що вже перший Йольчин твір стане для вчительки мітлою, на якій та злетить до вершин критики. Із силою чотирьох відьом із брелочка.

– То ти нічого не чула? – Адась недовірливо глянув на Бубу.

Вони поверталися зі школи тією самою дорогою, якою колись часто гуляли удвох. Зараз теж ішли поряд, але були вже не разом. Проте нині Бубі це анітрохи не заважало.

– Справді нічого? – великі Адасеві кроки завмерли на тротуарі й Буба наздогнала його. – Агата вже місяць, як у тому центрі! Вона сама так вирішила! Кажуть, поліція знайшла в її рюкзаку наркотики. Ну, і ще якісь інші речі. Наче крадені. І всі кажуть, що Агата вирішила краще зголоситися до центру, аніж потрапити до виправної колонії.

Певне, Адась перейняв від Йольки химерну потребу ділитися чужими нещастями, – подумала Буба. Але плітки зробили своє. Вересневе сонце сховалося за дахом спортивного центру, а холодний вітер неприємно війнув Бубі в обличчя.

– Агата не злодійка, – видушила вона, силкуючись говорити спокійно. – І не переказуй злостивих слів різних там "усіх", бо може трапитися, що потім почуватимешся незручно.

Йшли мовчки. Адась був ображений, що Буба відразу викинула його сенсаційні новини до якогось невидимого смітника.

А саму Бубу пригнічувало й сердило те, що Агата нічого їй не розповіла. Не поділилася своїми проблемами. Звісно, що це тобі не пончики, якими дівчата разом ласували на великій перерві. Але друзі можуть разом з'їсти й пуд солі, – сумно думала вона.

– Ну, бувай, – набурмосений Адась зупинився біля переходу для пішоходів. – І коли там що, то я тобі нічого не казав. Агаті може бути прикро, – пожалів він раптом однокласницю, якій щойно перемивав кісточки.

Спершу пліткує, як пані Пенцикова, а тоді раптом удає, ніби він Агаті бозна-який друг! – розсердилася Буба подумки. – "Добре Серце", захисник скривджених, – знущально шепотіла вона, та водночас відчувала, що в цих поганих Адасевих звістках ховається чимало жахливої правди. І може, саме це виявилося для Буби найдошкульнішим.

її появі зраділа лише Добавка, бо тільки вона терпляче чекала на хазяйку, розлігшися на килимку в передпокої. Решта теж повмощувалася, але перед своїми комп'ютерами.