Будденброки - Сторінка 29

Він побрався на середину зали, побачивши там свого тестя, що стояв з сенаторами Ланггальсом та Меллендорфом, і, тиснучи їм руки, запитав: – Чи це правда, панове?

Авжеж, серед членів ради тільки й мови було, що про цю новину: натовп суне сюди, його вже чутно…

– Мерзота! – холцдно, зневажливо мовив Лебрехт Крегер.

Він приїхав сюди своєю каретою. Висока, показна постать колишнього а la mode-cavalier почала вже горбитися під невблаганним тягарем вісімдесяти років; одначе нині він стояв випростаний, з примруженими очима, презирливо, по-великопанському опустивши кутики вуст під невеличкими сивими вусами, закрученими рівно вгору. На чорному оксамитовому жилеті блищало два рядки гудзиків із коштовних каменів.

Неподалік від них стояв із своїм компаньйоном Штрунком Гінріх Гагенштрем, присадкуватий, опасистий добродій з рудавими баками, що вже почали сивіти, в розстебнутому сурдуті і в синій картатій жилетці з грубим годинниковим ланцюжком зверху. Він навіть не привітався з консулом.

Трохи далі торговець сукном Бентьєн, заможний на вигляд чоловік, зібравши навколо себе чимало слухачів, оповідав про випадок з вітриною.

– Цеглиною, половиною цеглини, панове! Трах – скло розлетілося, і вона влучила просто в сувій зеленого репсу… Голота! Ну, але це вже справа держави…

З якогось кутка безперестанку долинав голос пана Штута з Дзвоноливарної. В чорному сурдуті поверх вовняної сорочки, він також брав участь у суперечках – водно вигукував обуреним голосом:

– Нечувана підлість!

Звичайно, він казав "підлісць".

Йоганн Будденброк обійшов залу, привітавшись в одному кінці з своїм давнім приятелем Х.-Ф. Кеппеном, а в другому з його конкурентом консулом Кістенмакером. Він потиснув руку докторові Грабову й перемовився кількома словами з брандмайором Гізеке, будівничим Фойгтом, головою ради доктором Ланггальсом, еенаторовим братом, з купцями, вчителями й адвокатами…

Засідання ще не почалося, а в залі вже точилися палкі дебати Всі кляли того писаку, того редактора Рюбзама, відомо ж бо, що це він збаламутив юрбу… І нащо, спитатися б його? Адже вони якраз зібралися сюди, щоб вирішити, чи залишити становий принцип у народному представництві, а чи ввести загальне й рівне виборче право. Сенат уже висловився за це останнє. Чого ж той народ хоче? Взяти панів за барки, оце й усе. Хай йому чорт, у гіршому становищі їм ще ніколи не доводилось бути! Всі намагалися приступити ближче до комісарів сенату, щоб почути їхню думку. Оточили й консула Будденброка: він мав знати, як ставиться до цієї справи бургомістр Евердік, бо був його свояком; з минулого року, відколи сенатор доктор Евердік, свояк Юстуса Крегера, став президентом сенату, Будденброки набули ще більшої ваги в громаді.

Зненацька гамір залунав біля самого будинку. Революція докотилася до вікон зали засідань! Розпалені суперечками голоси в ній миттю затихли. Занімілі з жаху, члени ради згортали руки на животах, перезирались або дивилися на вікна, за якими здіймалися кулаки і повітря аж двигтіло від дикого, нестримного, оглушливого ревіння й гигикання. Та ось зовсім несподівано, немов бунтарі самі злякалися своєї сміливості, надворі запала така ж тиша, як і в залі, і серед тої німотності, що пойняла все навкруги, в одному з найнижчих рядів амфітеатру, де сидів Лебрехт Крегер, почулася слово, вимовлене холодно, повільно й твердо:

– Мерзота!

Відразу десь із кутка луною озвався приглушений, обурений голос:

– Нечувана підлісць!

А тоді раптом над зборами затріпотів квапливий, тремтячий, таємничий шепіт торговця сукном Бентьєна:

– Панове… панове… послухайте мене… Я знаю цей будинок… Треба тільки вибратися на горище, там є віконце на дах. Я хлопцем стріляв із нього в котів… Звідти можна легко перелізти на сусідній будинок і безпечно сховатися…

– Нікчемне боягузтво! – просичав крізь зуби маклер Гош.

Він сидів біля столу голови, спершись на нього схрещеними руками, похиливши голову, і грізним, моторошним поглядом дивився у вікно.

– Боягузтво, кажете? Де там у чорта! Вони ж цеглою шпурляються! Я вже надивився на них, із мене досить…

Тієї миті надворі знову знялася хвиля гамору, але вже не досягла того загрозливого рівня, що перше. Тепер це було спокійне, безперервне гудіння, терпляче, мелодійне, майже задоволене. Подеколи з нього вихоплювався посвист, окремі вигуки: "Принцип!" чи "Громадянські права!". Члени ради шанобливо дослухалися до них.

– Панове, – за якусь хвилю приглушеним голосом озвався голова ради, доктор Ланггальс. – Сподіваюся, ви нічого не матимете проти, якщо я оголошу тепер наше засідання відкритим…

Це була тільки пропозиція, але вона ні в кого не знайшла нінайменшої підтримки.

– Я на це не пристаю, – сказав хтось із простодушною рішучістю, що не допускала ніяких заперечень.

То був Пфалъ із округи Ріцерау, депутат від села Кляйн-Шретшгакен, на вигляд простий хлібороб. Ніхто не пригадував, щоб він коли брав слово на зборах; одначе за таких обставин навіть думка найскромнішого члена багато важила. Пан Пфаль, маючи непомильне політичне чуття, безстрашно висловив погляд усієї громадської ради.

– Боронь боже! – обурено мовив пан Бентьєн. – Коли сидиш там, нагорі, тебе видно на вулиці! А ті люди шпурляють цеглою! Ні, хай їм дідько, з мене досить!

– Та ще й ті клятенні двері такі вузькі! – розпачливо додав винар Кеппен. – Часом доведеться тікати, то ми геть потовчемо один одного!

– Нечувана підлісць, – глухо сказав пан Штут.

– Панове, – не здавався голова, – прошу вас, зважте на одне! Протягом трьох днів я мушу подати бургомістрові протокол сьогоднішнього засідання. Крім того, місто чекає, що його опублікують у газеті… В кожному разі, я хотів би проголосувати, чи відкривати засідання, чи ні…

Але, крім кількох членів ради, що підтримали голову, ніхто не мав бажання переходити до порядку денного. Голосувати не було ніякого сенсу. Не варто дражнити народ. Ніхто ж не знає, чого він хоче. Ще, не дай боже, ухвалять якусь постанову, а вона тільки роздратує юрбу. Треба сидіти й перечікувати. На Марийській церкві вибило пів на п'яту…

Члени ради підтримували один в одного намір терпляче переждати небезпеку. Вони почали звикати до гамору, що долинав знадвору: він то наростав, то слабшав, то зовсім затихав, тоді починався знову. Помалу всі заспокоїлись, почали влаштовуватися зручніше, сідати на нижчі ряди лав і на стільці. В запопадливих комерсантах прокинулась ділова жилка. То тут, то там заходила мова про торгові справи, дехто вже навіть укладав угоди… Маклери приступили до оптовиків… Добродії, замішені в залі, балакали одні з одними, ніби люди, яким доводиться перечікувати разом бурю: вони розмовляють про щось інше, тільки час від часу поважно, шанобливо дослухаються до грому. Вибило п'яту годину, пів на шосту, почало смеркати. Інколи хтось зітхав, що вдома дружина чекає його з кавою, – тоді пан Бентьєн знову дозволяв собі нагадати про віконце на дах. Але більшість членів ради була тієї самої думки, що й пан Штут, який безнадійно похитав головою і сказав:

– Ні, надто я товстий, щоб туди лізти!

Йоганн Будденброк, пам'ятаючи прохання дружини, тримався коло тестя. Стурбовано приглядаючись до старого, він запитав:

– Сподіваюся, тату, вас не дуже схвилювала ця невеличка пригода?

На чолі в Лебрехта Крегера під білим як сніг пасмом волосся набрякли дві сині жили, одна його витончена стареча рука перебирала блискучі гудзики на жилеті, а друга, прикрашена великим діамантом, лежала на колінах і тремтіла.

– Дурниці, Будденброку! – озвався він, і в голосі його забриніла якась дивна втома. – Мені нудно, от і все. – Але тут-таки зрадив себе, бо раптом процідив крізь зуби: – Parbleu, Жане! Треба було б порохом і оловом навчити поваги тих смердючих голодранців, Погань!.. Мерзота!..

Консул заспокійливо промурмотів:

– Так… так… Ви маєте слушність, це досить-таки негідна комедія. Але що вдієш? Треба вдавати, що нас це не турбує. Вже вечір, вони скоро розійдуться…

– Де моя карета? Хай мені зараз же подадуть карету! – нестямно крикнув Лебрехт Крегер. Лють його нарешті прорвалася назовні, і він тіпався всім тілом. – Я наказав, щоб її подали на п'яту! Де ж вона? Засідання не буде. Чого мені тут сидіти? Я не маю наміру робити з себе посміховисько! Мені потрібна карета! Може, вони напали на мого візника? Гляньте, Будденброку!

– Тату, заспокойтеся, бога ради! Ви такі роздратовані… Вам це шкодить. Звичайно, я зараз піду й погляну, де ваша карета. Мені самому набридло вже тут сидіти. Я поговорю з людьми, скажу, щоб вони розходились додому…

Лебрехт Крегер запротестував – голосом, що раптом знову пролунав холодно й зневажливо, він наказав:

– Стійте! Ані руш! Не смійте принижувати свою гідність, Будденброку!

Та консул швидко подався до виходу.

Біля самих дверей його догнав Зігізмунд Гош, схопив кістлявою рукою за плече і грізно прошепотів:

– Куди ви, пане консул?

Обличчя його все взялося зморшками, гостре підборіддя, виявляючи відчайдушну рішучість, задерлося майже до носа, сивий чуб понуро спадав на скроні й на лоба, а голову маклер так втягнув у плечі, що справді здавався горбатим. Він вигукнув:

– Знайте ж, я готовий говорити з народом!

– Ні, краще хай я це зроблю, пане Гонгу, – заперечив консул. – У мене серед того люду напевне знайдеться більше знайомих, ніж у вас…

– Хай буде так! – безгучно відповів маклер. – Ви значніша за мене людина. – І, знову піднісши голос, додав: – Але я піду з вами, стоятиму коло вас, консуле Будденброк! Хай лють повсталих рабів упаде й на мене!

– Ох, який день! Який вечір! – захоплено проказував пір, ідучи коридором. Мабуть, він ніколи ще не почував себе таким щасливим. – О, пане консул! Ось він, народ!

Вони відчинили двері й зупинились на першій з трьох вузьких сходинок, що вели на тротуар. Вулиця мала незвичайний вигляд. Вона ніби вимерла, а з відчинених, уже освітлених вікон навколишніх будинків повисували голови цікаві й стежили за темною юрбою бунтівників, що товпилися біля дому, де засідала громадська рада. Кількісно та юрба не набагато перевищувала збори в залі і складалася з молодих вантажників з порту, робітників з комор, носіїв, учнів народної школи, кількох матросів з торговельних суден та інших мешканців міських закапелків, усіх отих "суточок", "завулків", "кутків" і "задвірків".