Будденброки - Сторінка 30

Серед них були також дві чи три жінки, що, мабуть; сподівалися від цієї події тих самих наслідків, що й Будденброкова кухарка. Декотрі бунтарі, втомившись стояти, посідали просто на тротуар, позвішували ноги в риштак і їли бутерброди.

Доходила шоста година; хоч було вже поночі, ліхтарів, що висіли на ланцюгах уздовж вулиці, й досі ніхто не позасвічував. Таке неподобство, таке явне й нечуване порушення ладу найдужче розсердило консула, тому він озвався до натовпу гострим, роздратованим тоном:

– Люди, що це за дурну комедію ви влаштували?

Ті, що підвечіркували, посхоплювались на ноги. Задні звелися навшпиньки. Кілька вантажників, що працювали в консула, поскидали шапки. Всі насторожилися, почали підштовхувати один одного в бік, приглушено загомоніли:

– Це консул Будденброк! Консул Будденброк хоче говорити! Стули пельку, Кришане, це такий чоловік, що його краще не дражни! А он маклер Гощ, глянь! Мавпа, та й годі! В нього, видко, не всі дома, ге ж?

– Корле Смольте! – знову почав консул, втупивши свої маленькі, глибоко посаджені очі в робітника з комори, клишоногого парубка років двадцяти двох, що стояв біля самих східців з повним ротом, тримаючи в руках шапку – Кажи ти, Корле Смольте! Пора вже. Ви тут півдня горлаєте…

– Атож, пане консул, – мовив Корл Смольт, дожовуючи хліб. – Воно, звичайно, правда… але… До того дійшлося… Ми робимо революцію.

– Що ти за дурниці плетеш Смольте!

– Атож, пане консул, ви добре кажете, але як до того дійшлося… Ми не вдоволені з того, що є… Вимагаємо іншого ладу, бо такий, як тепер, нікуди не годиться…

– Слухай, Смольте, та й ви, люди! Хто не втратив глузду, розходьтесь додому, не морочте собі голови ніякою революцією і не порушуйте ладу…

– Священного ладу! – прошипів пан Гош, перебиваючи мову консулові.

– Не порушуйте ладу, кажу, – докінчив консул Будденброк. – Навіть ліхтарів не позасвічувано… Он до чого дійшли з своєю революцією!

Та Корл Смольт уже проковтнув хліб і, відчуваючи за плечима юрбу, широко розставив ноги й почав викладати свої претензії.

– Атож, пане консул, ви добре кажете! Ми тільки з приводу того… як його… загального принципу виборчого права…

– Тю на твою голову, бевзю! – обурено вигукнув консул. – Ти таке верзеш, що купи не тримається…

– Атож, пане консул, – мовив Корл Смольт, трохи збентежений, – що є, те є. Але революція повинна бути, це вже напевне. Скрізь тепер революція – і в Берліні, і в Парижі…

– Чого ж ви хочете, Смольте? Скажи ж нарешті!

– А що ж, пане консул, таки скажу: хочемо республіки, щоб ви знали…

– Тьху на тебе! Та ви ж її маєте вже!

– Атож, пане консул, та ми хочемо ще одної.

Декотрі з присутніх, що краще розумілися на політиці, щиро, добродушно засміялися. І хоч мало хто вчув, що відповів Корл Смольт, веселість швидко поширювалась далі, аж поки охопила весь натовп республіканців. У вікнах зали засідань показалися зацікавлені члени ради з кухлями пива в руках. Тільки Зігізмунд Гош був розчарований і прикро вражений таким поворотом справи..

– Ну, люди, – сказав нарешті консул Будденброк, – мені здається, що тепер найкраще буде, як ви всі розійдетесь додому!

Корл Смольт, зовсім спантеличений враженням від своєї суперечки, відповів:

– Атож, пане консул, хай уже так і буде, облишмо цю справу, і я дуже радий, що ви не маєте на мене зла… Бувайте здорові, пане консул…

Юрба в якнайкращому гуморі почала розходитись.

– Зачекай-но хвилинку, Смольте, – гукнув консул. – Ти часом не бачив карети Крегера, що живе коло міської брами?

– Аякже, бачив, пане консул! Вона була тут, а тепер чекає на вашому подвір'ї.

– Добре, Смольте, тоді скоч і скажи Йохенові, хай їде сюди. Його пан хоче додому.

– Слухаю, пане консул!

Корл Смольт, насунувши шапку так, що шкіряний дашок майже затуляв йому очі, сягнистою ходою, перевалюючись на своїх кривих ногах, подався до господи Будденброків.

Розділ четвертий

Коли Йоганн Будденброк із Зігізмундом Гошем вернулися до зали засідань, там уже настрій був куди кращий, ніж чверть години тому. На столі голови горіли дві велиш парафінові лампи, і в їхньому жовтавому світлі члени ради, хто сидячи, а хто стоячи, наливали пиво в блискучі кухлі, цокалися й голосно, весело розмовляли. За цей час там побувала господиня пані Зуеркрінгель; вона щиро поспівчувала своїм зачиненим гостям, а що облога могла ще тривати довго, переконливими словами вмовила їх трохи підживитися. Так вона скористалась цією тривожною порою, щоб продати чималу кількість свого світлого, досить міцного пива. Коли парламентери заходили до зали, служник із закасаними рукавами, приязно всміхаючись, саме приніс нову партію пляшок, і хоч настав вечір і було вже надто пізно переглядати конституцію, ніхто не мав бажання покидати товариство і йти додому. Вечірня кава сьогодні так чи інак пропала…

Потиснувши руку всім, хто підійшов привітати його з успіхом, консул поспішив до свого тестя. Мабуть, Лебрехт Крегер був єдиний, у кого не поліпшився настрій. Високий, холодний, неприступний, він сидів на своєму місці і на звістку, що карета зараз під'їде, глузливо відповів:

– Чернь зласкавилась дати мені дозвіл їхати додому?

Голос його тремтів більше з гіркої образи, аніж з старечої кволості.

Дерев'яним порухом, що нітрохи не нагадував його звичайну елегантність, він підставив плечі під хутро і з неуважним "merci" взяв консула під руку, коли той запропонував йому свою допомогу.

Розкішна карета з двома ліхтарями на передку стояла вже на вулиці, де, на превелике консулове вдоволення, нарешті починали засвічувати світло. Вони сіли в неї, і карета покотилася вулицею. Лебрехт Крегер сидів праворуч від консула, не відхиляючись на спинку, рівний, мовчазний, з примруженими очима. Коліна його були вкриті хутром. Зневажливо опущені кутики вуст під короткими сивими вусами переходили в дві глибокі прямовисні зморшки, що закінчувалися аж на підборідді. Серце старому й далі ятрив гнів за пережите недавно приниження. Очі його, тьмяні й холодні, втуплені були, в протилежне порожнє сидіння.

На вулицях було більше людей, ніж навіть у неділю ввечері. Панував явно святковий настрій. Народ ходив по місту, захоплений щасливим перебігом революції. Інколи чути було навіть спів. Подекуди хлопці, вгледівши карету, гукали "ура" й підкидали вгору шапки.

– Мені справді здається, що ви занадто всім цим переймаєтесь, тату, – мовив консул. – Коли добре зважити, то яка це все-таки дурниця!.. Фарс… – І, щоб витягти з старого якусь відповідь чи хоч якесь зауваження, почав жваво розводитись про революцію взагалі. – Якби незаможні маси могли зрозуміти, яку шкоду вони роблять самі собі цим бунтом! О боже, і скрізь те саме! Я сьогодні вдень балакав з маклером Гошем. Той дивак на все дивиться очима поета й драматурга… Бачите, тату, революцію підготовлено в Берліні, при естетично прибраних столах за чаєм… Потім її підхопив народ, важачи своїм життям… А чи він виграє?

– Добре було б, якби ви відчинили вікно з свого боку, – сказав пан Крегер.

Йоганн Будденброк швидко скинув на нього оком і поспішив спустити шибку.

– Вам погано, тату? – стурбовано запитав він.

– Ні, дуже добре! – гостро відповів Лебрехт Крегер.

– Вам треба попоїсти й відпочити, – сказав консул і, щоб хоч чимось допомогти тестеві, щільніше вкутав йому хутром ноги.

Раптом – карета гуркотіла вже по Бургштрасе – сталося щось жахливе. За якихось п'ятнадцять кроків від міської брами, що бовваніла в темряві, карета порівнялася з гуртом галасливих, розпалених гульнею вуличних хлопчаків, і в її відчинене вікно влетів камінь. То був звичайний собі камінець, не більший, як куряче яйце, його кинув на честь революції який-небудь Кришан Снут чи Гейне Фос, напевне, без лихого наміру, може, навіть не цілячись ним у карету. Він нечутно залетів крізь вікно, нечутно вдарився в Крегерові груди, вкутані товстим хутром, так само нечутно скотився по хутрі і впав на дно карети.

– Що за дурні вихватки! – сердито сказав консул. – Показилися вони сьогодні, чи що? Вас не дуже вдарило, тату, га?

Старий Крегер мовчав, страхітливо мовчав. У кареті було надто темно, щоб консул міг побачити вираз його обличчя. Він сидів ще рівніший, вищий і нерухоміший, ніж перше, так само не торкаючись спинки. І тільки за якусь хвилину десь із самої глибини його грудей почулось одне-однісіньке слово –; старий поволі, холодно й важко вимовив:

– Мерзота!

Боячись ще дужче роздратувати його, консул нічого не відповів. Карета лунко проторохтіла попід брамою і за три хвилини! була вже на широкій алеї перед гратами з позолоченими вістрями, що огороджували Крегерові володіння. Обабіч воріт, за якими починалася обсаджена каштанами алея, що вела до тераси, ясно світили два ліхтарі з позолоченими кулями зверху. Консул вжахнувся, коли світло впало на тестеве обличчя. Воно було жовте, в'яле 1 все пооране зморшками. Уста, що досі мали холодний, владний і зневажливий вираз, якось обвисли, по-старечому перекривилися в млявій і тупій гримасі. Карета спинилася перед терасою.

– Поможіть мені, – попросив Лебрехт Крегер, хоч консул, що зліз перший, уже відгорнув хутро й подав старому руку, щоб той міг обпертися. Він поволі рушив з ним по всипаній жорствою стежці до блискучих сходів, що провадили до їдальні. Перед самими сходами під старим угнулися коліна. Голова його так тяжко опала на груди, що обвисла спідня щелепа клацнула об верхню. Очі закотилися й згасли…

Лебрехт Крегер, а la mode-cavalier, відійшов до своїх праотців.

Розділ п'ятий

Через рік і два місяці, імлистого, сніжного січневого ранку, подружжя Грюнліхів і їхня трирічна донька сиділи в оббитій ясно-брунатними панелями їдальні на стільцях, що кожен коштував по двадцять п'ять марок, і їли перший сніданок.

За вікнами в тумані ледь мріли голі дерева й кущі. В низенькій, викладеній зеленими кахлями грубі в кутку, біля відчинених дверей до кабінету, заставленого розмаїтими вазонами, тріщали і бризкали червоним полум'ям дрова, сповнюючи їдальню приємним, трохи запашним теплом. З протилежного боку напіврозсунені завіси з зеленого сукна відкривали оббитий брунатним шовком салоп з високими заскленими дверима, щільно обтиканими ватою; за ними в сіруватому тумані розпливалася невеличка тераса.