Будденброки - Сторінка 7

Мушу вам сказати, що поглиблювати в такий спосіб прірву, яка, бог тому свідок, пролягла між нами через вашу впертість, – великий гріх, і вам колись доведеться тяжко спокутувати його перед престолом Всевишнього. Дуже прикро, що від того дня, як я, хай і проти вашої волі, пішовши за покликом свого серця, взяв шлюб з нинішньою своєю дружиною і став власником крамниці, чим образив вашу надмірну пиху, ви так жорстоко й остаточно відвернулись від мене, але ваше теперішнє ставлення до мене вже волає до н ебес, і коли ви гадаєте, що своєю мовчанкою примусите мене сидіти тихо й покірно, то страшенно помиляєтесь. Купівельна ціна вашого щойно набутого дому на Менгштрасе становить сто тисяч марок, і мені відомо, що у вас винаймає помешкання ваш син з другого шлюбу і компаньйон Йоганн і що він після вашої смерті стане єдиним власником і фірми, й будинку. З моєю сестрою у Франкфурті та з її чоловіком ви склали умову, в яку я не буду втручатися. Та що стосується мене, старшого сина, то ви до того дійшли в своїй не гідній християнина лютості, що навіть слухати не хочете про виплату мені якогось відступного за мою пайку в домі! Я промовчав, коли ви після мого одруження й виділу сплатили мені сто тисяч марок і раз назавжди вирішили відписати в заповіті ще стільки ж і не більше. Тоді я навіть не знав до пуття вашого майнового стану. Тепер я знаю його краще, а що не маю підстави вважати себе за принципово позбавленого спадщини, то вимагаю в цьому окремому випадку сплатити мені відступне в розмірі тридцяти трьох тисяч трьохсот тридцяти п'яти марок, себто третини купівельної ціни. Я не хочу висловлювати своїх здогадів, чиєму злочинному впливові я завдячую таке ставлення до себе, яке досі мусив терпіти, але протестую проти нього з цілковитою правотою християнина ж ділової людини і востаннє запевняю вас, що коли ви не зважитесь задовольнити мої справедливі домагання, то я більше не зможу шанувати вас ні як християнина, ні як батька, ні як купця.

Готгольд Будденброк"

– Пробач, що мені вдруге доводиться доручати тобі цю базгранину! – І Йоганн Будденброк гнівно кинув синові листа.

Консул піймав папірця, коли він затріпотів на рівні його колін, і провів батька збентеженим, сумним поглядом. Старий схопив довгу гасильницю, що стояла біля вікна, і рівним, сердитим кроком рушив уздовж столу в протилежний куток до канделябра.

– Assez, кажу тобі! N'en parlons plus![29] Годі! Пора спати! En avant![30]

Кволі пломінчики один по одному щезали назавжди під металевою шапочкою гасильниці на довгому держаку. Горіли ще тільки дві свічки, коли старий знову обернувся до сина. Його вже майже не видно було в темряві.

– Eh bien[31], чого ти стоїш і мовчиш? Врешті ти повинен щось сказати!

– Що я маю казати, тату? Я не бачу ніякої ради.

– Щось ти дуже часто не бачиш ніякої ради! – гнівно кинув Йоганн Будденброк, хоч сам знав, що докір цей несправедливий, бо син і компаньйон не раз був рішучіший за нього, коли йшлося про добробут фірми.

– "Злочинний вплив"… – мовив консул. – Не важко здогадатися, що він мав на гадці! Невже ви не розумієте, як це мене мучить, тату? І він ще нам закидав поведінку, не гідну християн!

– То тебе злякала та дурна писанина? – Старий рушив назад, сердито тягнучи за собою гасильницю. – Поведінка, не гідна християн! Ха! А я тобі скажу, що ця побожна зажерливість – просто несмак! І що ви, молодь, за люди, га? Голови повні християнських і фантастичних химер… та ще ідеалізму! А ми, старі, – бездушні насмішники. А тут іще Липнева монархія та практичні ідеали… Звичайно, краще посилати старому батькові у власні руки найзухваліші і найдурніші листи, ніж відмовитись від кількох тисяч талярів! І як ділова людина він, бачите, зводить мене зневажати! Коли так, то я як ділова людина знаю, що таке faux-frais[32]! Faux-frais, – проказав він ще раз із паризьким "р", що проклекотіло йому в горлі люто й зловісно. – Той екзальтований хлюст не стане відданішим сином, якщо я, згнітивши своє серце, поступлюся…

– Любий тату, що я можу сказати! Я не хочу, щоб він мав слушність, пишучи про "вплив"! Як пайовик у фірмі я особа зацікавлена і тому не маю права радити вам стояти на своєму, хоча… І християнин я незгірший за Готгольда, а проте…

– Ото ж бо й воно! Далебі ти таки маєш право, Жане, на це своє "проте"! Бо що, властиво, в нас вийшло? Коли він запалав коханням до своєї мамзель Штювінг, почав мені влаштовувати сцену за сценою і врешті, всупереч моїй суворій забороні, все-таки зважився на той мезальянс, я написав йому: "Mon trиs cher fils[33], ти одружився з своєю крамницею, і на цьому крапка. Я не позбавляю тебе спадщини, бо не люблю spectacle[34], але нашій приязні край. Ось тобі сто тисяч, у духівниці я відпишу тобі ще сто тисяч, але на цьому годі. Тебе виділено, і більше ти не дістанеш ні шилінга". Тоді він промовчав. То яке йому діло до того, що нам тим часом добре торгувалося? Що ти й твоя сестра отримаєте куди більшу частку, ніж він? І що за гроші, призначені в спадщину, куплено дім?

– Якби ви розуміли, тату, перед якою я стою дилемою! Задля миру в родині я мусив би порадити вам… але…

Консул тихо зітхнув. Вія і далі тримався за спинку стільця. Йоганн Будденброк, спершись на гасильницю, пильно вдивлявся в тривожний сутінок, намагаючись розгледіти вираз синового обличчя. Передостання свічка догоріла й погасла сама, і тепер лише одна ще блимала в глибині кімнати. В її світлі на шпалерах то тут то там виступала біла фігура з спокійною усмішкою на вустах і зникала знову.

– Тату, наші стосунки з Готгольдом пригнічують мене! – тихо сказав консул.

– Дурниці, Жане, кинь ці сантименти! Що тебе пригнічує?

– Тату… нам сьогодні було так добре всім разом, це було наше свято. Ми були горді й щасливі, бо знали, що дещо зробили, дечого домоглися… Наша фірма, наша родина досягла високого становища, її всі визнають і неабияк шанують… Але, тату, ця прикра ворожнеча з братом, з вашим старшим сином… Не можна допустити, щоб невидима тріщина розколола будівлю, яку ми з божою допомогою спорудили… Родина повинна жити в згоді, триматися гуртом, а то в двері постукає біда…

– Все це пусті химери, Жане! Казна-що! Він просто впертий хлопчисько…

Запала мовчанка; останній пломінчик поволі пригасав.

– Що ти робиш, Жане? – спитав Йоганн Будденброк. – Я вже тебе зовсім не бачу.

– Рахую, – сухо відповів консул.

Свічка спалахнула яскравіше, і його постать на мить виринула з темряви. Він стояв випростаний і пильно дивився на миготливий вогник. Такого холодного, зосередженого виразу обличчя, як тепер, у нього не було ще за той вечір.

– З одного боку: ви даєте тридцять три тисячі триста тридцять п'ять марок Готгольдоіві і п'ятнадцять тисяч сестрі у Франкфурті, що разом становить сорок вісім тисяч триста тридцять п'ять марок. З іншого: ви даєте тільки двадцять п'ять тисяч у Франкфурт, і фірма виграє на цьому двадцять три тисячі триста тридцять п'ять марок. Але це ще не все. Покладімо, що ви сплачуєте Готгольдові відступне за пайку в домі. Цим самим порушується принцип, виходить, що він не був остаточно виділений, отже, після вашої смерті може домагатися такої самої спадщини, як і ми з сестрою, себто фірма втрачає сотні тисяч, на що вона не може пристати і на що я не можу пристати як майбутній єдиний її власник… Ні, тату! – докінчив він, рішуче махнув рукою і ще дужче випростався. – Я раджу вам не поступатися!

– От і добре! Годі! N'en parlons plus! En avant! Спати!

Останній пломінчик погас під металевою шапочкою.

Батько з сином у цілковитій темряві перейшли ротонду і на сходах потиснули один одному руку.

– На добраніч, Жане… Courage, чуєш? Усі ці неприємності… Ну, бувай, побачимося за сніданком!

Консул піднявся до своїх покоїв, а Йоганн Будденброк, намацуючи в темряві поруччя, рушив сходами вниз. Великий, старий, міцно замкнений будинок поринув у тишу й темряву. Все заснуло – гординя, острах і надії, тільки дощ надворі без упину поливав порожні мовчазні вулиці та серед гостроверхих дахів завивав осінній вітер.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

По двох з половиною роках, у середині квітня, коли весна швидше, ніж завжди, вступила в свої права, сталася подія, через яку старий Йоганн Будденброк весь час щось весело мугикав собі під ніс, а його син світився тихою радістю.

Якось у неділю, о дев'ятій годині ранку, консул сидів коло вікна в малій їдальні перед великим, брунатним секретером, що його опукле віко з допомогою хитрого механізму відсувалося назад. Перед ним лежала товста шкіряна тека, повна паперів, але він дістав з шухляди зошита з золотими берегами, в тисненій палітурці і, припавши до нього, заходився мережити своїм тонким, дрібним, квапливим письмом, старанно, невпинно, відриваючись тільки на те, щоб умочити гусяче перо в масивну металеву чорнильницю…

Вікна стояли відчинені, і з саду, де лагідне сонце осявало перші бруньки й де зухвало перегукувалися двоє пташиних голосів, повівав весняний легіт, сповнений свіжих, ніжних запахів, і часом тихо, скрадливо ворушив завісами. В кімнаті сонячне проміння лягало на білу скатертину з незметеними ще крихтами й мерехтіло на золотих віночках чашок, що мали форму стулок.

Обидві половинки дверей до спальні також були відчинені, і звідти долинав голос Йоганна Будденброка; він тихо наспівував смішну старовинну пісеньку:

Є добрий, любий чоловік,

Що милу вдачу має:

Суп варить, колиса дитя

І квітки поливає.

Він сидів над невеличкою колискою з зеленими шовковими завісками, що стояла коло високого ліжка з запоною, і легенько гойдав її. В ліжку лежала пані Елізабет. Вони з чоловіком, щоб було зручніше, перебралися на якийсь час сюди, а старі влаштували собі спальню в третій кімнаті на півповерсі. Тепер мадам Антуанета, у фартусі поверх смугастої сукні і в чепчику на тугих білих буклях, поралася коло столу, заваленого полотном і фланеллю.

Консул Будденброк майже не поглядав до сусідньої кімнати, так захопився своєю справою. З обличчя йому не сходив поважний, майже страдницький з надмірного розчулення вираз. Вуста в нього були трохи розтулені, підборіддя ледь одвисло, на очі часом набігали сльози. Консул писав:

"Сьогодні, 14 квітня 1838 року, о шостій годині ранку, моя кохана дружина Елізабет, із дому Крегерів, з божою допомогою щасливо народила донечку, що при святому хрещенні має отримати ім'я Клара.