Будденброки - Сторінка 8

- Томас Манн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Господь був ласкавий до неї, хоч доктор Грабов і визнав, що пологи настали трохи раніше терміну, та й перед ними не все було гаразд, і сердешна Бетсі тяжко настраждалася. О господи наш Саваофе, хіба є ще такий бог, як ти, що помагаєш у потребі й небезпеці і Навчаєш нас, як слід пізнавати твою волю, щоб у страхові й покорі виконувати заповіді твої! Господи милостивий, веди й борони нас усіх, поки ми житимем на цій грішній землі…"

Перо поспішало далі, спритно виводило рівненькі, дрібні літери, часом робило купецьку закрутку і рядок по рядкові промовляло до бога. Через дві сторінки консул написав: "Своїй меншій доньці я виписав поліс на сто п'ятдесят срібних талярів. Веди її, господи, своєю дорогою і дай їй чисте серце, щоб вона, як настане її час, увійшла в оселю вічного спочинку. Ми ж бо знаємо, як важко вірити цілою душею, що любий Ісус – найдорожчий наш скарб, надто мізерне й слабке наше земне серце…"

Ще через три сторінки консул вивів: "Амінь", та перо бігло далі, порипуючи, мережило аркуш за аркушем. Воно писало про благодатне джерело, що втамовує спрагу стомленого подорожнього, про святі криваві рани спасителя, про дорогу вузьку й дорогу широку та про безмежну велич господню. Ніде правди діти, консулові після якогось речення хотілося закінчити, відкласти перо й піти до своєї дружини чи податися до контори. Та як! Невже його так швидко втомила розмова з творцем і вседержителем? Чи ж не блюзнірство буде вже тепер її скінчити?.. Ні, нізащо! І немов у покуту за своє нечестиве бажання він цитував ще довші уривки з святого письма, молився за своїх батьків, за дружину, за дітей і за самого себе, навіть за брата Готгольда, аж нарешті, після ще одного вислову з біблії й останнього, потрійного "амінь", посипав жовтим піском написане і, відітхнувши, випростався.

Він заклав ногу за ногу й заходився поволі гортати зошита назад, подекуди перечитуючи свої записи й міркування про окремі події, і його знову пойняла радість і вдячність на думку, що правиця господня завжди охороняла його в усіх небезпеках. Він мав колись дуже тяжку віспу, всі вважали, що йому вже не жити на світі, а він, бач, видужав. Одного разу він ще дитиною дивився, як у будинку поблизу готувалися до весілля й варили багато пива (давній звичай велів ниво на весілля варити вдома). Перед дверима поставили величезну діжку з запарою. І ось та діжка вдала, придавивши боком хлопця, та ще й так загуркотіла, що всі сусіди повибігали надвір. Шестеро чоловік насилу поставили її на місце. Йому розбило голову, з рани цебеніла кров. Його занесли до якоїсь крамниці, а що він ще дихав, то послали по лікаря й по хірурга. Та люди казали батькові, що, мовляв, він собі може посилати по них, боронь боже, щоб хто його відраював, проте хлопець однаково не лишиться живий… І дивіться: всемогутній господь поблагословив заходи лікарів і знову допоміг йому цілком видужати!

Наново переживши подумки ту нещасливу подію, консул іще раз сягнув по перо й дописав під своїм останнім "амінь": "Так, господи, я славитиму тебе довіку!"

Іншим разом, ще зовсім молодим, він поїхав до Бергена, і якби господь не врятував його, був би втонув. "Була саме гаряча пора для рибалок, – читав він, – із півночі припливло багато човнів, і нам довелося добре наморочитись, щоб пробитися поміж ними й пристати до свого помосту. Вийшло так, що я стояв на краю шаланди, впершись ногами в кочет, а спиною в борт сусіднього баркаса, й намагався підтягти шаланду якнайближче до помосту. Та, на моє лихо, дубовий кочет у мене під ногами зламався, і я сторч головою полетів у воду. Я виринаю раз, а поблизу нема нікого, щоб схопити мене; я виринаю вдруге, а на мене саме напливла шаланда. І хоч на ній не бракувало людей, що хотіли мене врятувати, але їм спершу треба було повідштовхувати човни, щоб ті не затовкли мене. І всі їхні зусилля були б даремні, якби тієї миті на одному баркасі не лопнула сама собою линва, якою він був пришвартований. Баркас віднесло вбік, і з божої ласки на воді утворилося вільне місце. І хоч утретє я випірнув лише настільки, що стало видно мого чуба, а проте люди з усіх боків шаланди посхилялися над водою, і тому, хто лежав на носі, пощастило схопити мене за чуба, а я вчепився йому в руку. Але він тоді сам мало не шубовснув у воду й так зарепетував, що всі почули, миттю вхопили його за ноги й щосили тримали, щоб він не впав. Я також міцно тримався за нього, хоч він кусав мене за руку, і так він допоміг мені врятуватися…"

Далі йшла дуже довга подяка господові, що її консул перечитав із сльозами на очах. "Не одне я міг би сказати, – писалося в іншому місці, – коли б мав намір змалювати свої пристрасті, але…"

Ці сторінки консул вирішив краще перескочити й заходився читати по. кілька рядків з тієї пори, коли він одружився й коли народилася перша дитина. Щиро казати, його шлюб навряд чи можна було назвати одруженням з кохання. Якось батько поплескав його по плечу й поірадив звернути увагу на дочку багатія Крегера, що могла б принести фірмі добрий посаг; він радо погодився і відтоді шанував свою дружину як пару, дану йому богом…

Те саме було і з другим шлюбом його батька.

Є добрий, любий чоловік,

Що милу вдачу має… –

наспівував той стиха в опальні. Шкода, що старий так легковажив ці давні записи й папери. Він жив тільки теперішнім і був досить байдужий до минулого родини, хоч колись і сам дещо записував своїм кучерявим письмом у грубий зошит з золотими берегами: ті нотатки здебільшого стосувалися його першого подружжя.

Консул перегорнув кілька пожовклих аркушів, грубших і дебеліших за ті, що він сам додав у зошит… Авжеж, Йоганн Будденброк був, мабуть, зворушливо закоханий у свою першу дружину, дочку бременського купця; той єдиний короткий рік, що йому судилося прожити з нею вкупі, він вважав за найкращий на своєму віку. "L'annee la plus heureuse de ma vie",[35] – написав він і підкреслив ці слова хвилястою рискою, не побоявшись, що мадам Антуанета їх прочитає…

Та потім знайшовся Готгольд, і його народження звело Жозефіну в могилу… Про цю подію на грубому папері збереглися дивні записи. Виходило, що Йоганн Будденброк щиро й непримиренно ненавидів ту нову істоту від першої ж хвилини, коли її зухвалі порухи почали справляти матері нестерпний біль, ще до того, як вона жива й здорова з'явилася на світ, а Жозефіна, втопивши безкровне обличчя в подушку, сконала – і так ніколи й не пробачив тому нахабі, що прийшов непроханий і ріс собі, веселий та безтурботний, після материної смерті… Консул цього не розумів. "Жозефіна померла, – міркував він собі, – виконавши високе призначення жінки, і я, бувши батьком, переніс би свою ніжну любов на істоту, якій вона подарувала життя і яку, помираючи, залишила мені". Та батько вбачав у своєму старшому синові тільки негідного руйнівника свого щастя. Згодом він одружився з Антуанетою Дюшан із багатої, відомої гамбурзької родини, і життя їхнє минало під знаком взаємної пошани та уваги…

Консул ще погортав зошита, прочитав у самому кінці короткі записи про своїх власних дітей; про кір у Тома, жовтяницю в Аінтонїї, про те, як Христіан переніс вітрянку; проглянув нотатки про всілякі подорожі – до Парижа, Швейцарії і Марієнбада, куди він їздив разом з дружиною, тоді знову вернувся назад, аж до пожовклих, пошарпаних, схожих на пергамент аркушів, списаних вицвілим від давності чорнилом. То було розгонисте, кучеряве письмо консулового діда, також Йоганна Будденброка. Записи починалися з докладного родоводу, з його головної лінії. Оповідалося, як наприкінці шістнадцятого сторіччя перший з відомих Будденброків оселився у Пархімі, а його син став радником у Грабау. Як згодом один Будденброк, кравець за фахом, одружився в Ростоку, "дуже добре мався" – ці слова були підкреслені, – і наплодив силу-силенну дітей, що народжувалися і живі й мертві, як коли випадало… Як знову ж таки ще один Будденброк, що вже звався Йоганном, став купцем у Ростоку і як нарешті, через багато років, прибув сюди консулів дід і заснував фірму торгівлі збіжжям. З життя цього предка вже відома була кожна дата: коли він хворів на вітрянку, а коли мав справжню віспу, все докладно списано; коли він з горища впав до сушильні і лишився живий, хоч міг ударитись не об одну балку, і як шаленів у гарячці, – нічого не пропущено. До цих нотаток він додав багато добрих порад своїм нащадкам; серед них найдужче впадала в око одна, старанно виписана великими готичними літерами і обведена рамками: "Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати". Потім докладно оповідалося, що в нього є давня віттенберзька біблія і він має передати її своєму первісткові, а той – своєму старшому синові…

Консул Будденброк присунув до себе шкіряну теку, щоб узяти з неї й перечитати деякі папери. Там були давні-предавні, жовті, подерті листи, що їх сповнені турботи матері писали своїм синам, коли ті працювали десь на чужині; адресати подописували на них свої примітки: "Отриманий з радістю і прочитаний з вдячністю". Були також папери про громадянство з гербами й печатками вільного ганзейського міста, були поліси, віршовані поздоровлення і листи хрещених батьків. Були й зворушливі ділові листи, які, скажімо, син писав до батька і компаньйона з Стокгольма чи Амстердама, де до повідомлення, що пшениця доїхала добре, доточувалося пильне прохання негайно передати вітання дружині й дітям… Був там і приватний консулів щоденник з його подорожі по Англії і Брабанті – зошит у палітурках, оздоблених гравюрою, що зображала Іідінбурзький замок із ринковим майданом. Були й прикрі документи: злісні Готгольдові листи до батька, і, врешті, як веселий епілог – останній вітальний вірш Жана-Жака Гофштеде…

Почувся мелодійний швидкий дзвоник. У церковну вежу на тьмяній картині з зображенням стародавнього ринку, що висіла над секретером, вставлений був справжній годинник, і тепер він вибив десяту. Консул згорнув теку з родинними паперами, обережно заховав її у потайну шухляду секретера і пішов до спальні.

Стіни в ній оббиті були темною, у великих квітках, тканиною, тією самою, з якої зроблено й запону коло ліжка породіллі. В повітрі, трохи нагрітому від груби й насиченому змішаним запахом одеколону й ліків, ніби висіло відчуття полегкості й спокою після перебутої тривоги й мук.