Буремний перевал - Сторінка 4

- Емілі Бронте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші перетворилися у справжній щоденник, нашкрябаний непевною дитячою рукою. Вгорі однієї чистої сторінки (що, вперше побачена, здавалася, мабуть, істинним скарбом) я з радістю угледів чудову карикатуру на друзяку Джозефа, виконану грубо, але досить майстерно. Миттєва цікавість й спалахнула в мені до невідомої Катрини, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.

"Жахлива неділя! — так починалися перші рядки. — Якби ж тільки тато знову був поруч. Мерзенний Гіндлі його не замінить, він жорстокий до Гіткліфа. Ми з Г. хочемо вчинити бунт — і вже зробили перший крок цього вечора.

Цілий день лило як із відра; ми не змогли піти до церкви, тож Джозефу довелося влаштувати проповідь на горищі.

І поки Гіндлі з дружиною грілися унизу перед затишним коминком і, можу заприсягнутися, займалися чим завгодно, окрім читання Біблії, Гіткліф, я та малий безталанний помічник плугатаря мусили взяти наші молитовники і видертися нагору. Коли нас всадовили в ряд на мішок зерна, ми дрижали від холоду і позіхали, сподіваючись, що Джозеф теж замерзне і відпустить нас заради власного блага. Та все марно! Проповідь тяглася три години; та й після цього мій брат іще мав нахабство вигукнути: "Що, так скоро?" Раніше нам завжди дозволяли гратися недільними вечорами, якщо ми тільки не здіймали галасу, а тепер досить просто захихотіти, щоб тебе поставили у куток.

— Не забувайтеся, у вас тут є хазяїн, — сказав тиран. — Я на порох зітру кожного, хто мене розсердить! Я прагну повної тиші і спокою. Овва, хлопчисько! Це ти бешкетуєш? Френсіз, дорогенька, скубни його за чуба, як проходитимеш поруч: я чув, як він клацає пальцями.

Френсіз люто смикнула Гіткліфа за чуба, потім підійшла до чоловіка та вмостилася йому на коліна; й так вони сиділи, мов голубки, цілуючи одне одного та розводячись про всілякі дурниці — нам би було соромно таке молоти. Ми спробували розташуватися настільки зручніше, наскільки нам дозволяли умови — в кутку під шафою. Я тільки-но встигла зв'язати наші фартушки докупи та зробити з них завіску, як зі стайні повернувся Джозеф. Він зірвав моє власноручне творіння долі, нам'яв мені вуха і заджерґотів:

— Не встигли поховать хазяїна, і не минув суботній день, й і святі слова ще мають гучати у ваших вухах, а ви насміли балуватися? І як ото не соромно! Сядьте, погані дітиська, й У беріться до книжок — гарних книжок у нас доста! Сідайте та подумайте про свої душі!

Проказавши це, він змусив нас сісти біля вогню, тьмяні відблиски якого ледве освітлювали сторінки того друкованого мотлоху, що він тицьнув нам у руки. Я не могла витерпіти такого заняття. Схопивши свій вицвілий талмуд за корінець, я швиргонула його в собачий закуток, сповістивши, що ненавиджу гарні книжки. Гіткліф пожбурив свою слідом. Тоді й здійнявся ґвалт!

— Містере Гіндлі Ерншо! — загукав наш проповідник. — Містере Гіндлі Ерншо, скорше сюди! Міс Кеті порвала обкладинку "Стерна спасіння", а Гіткліф копнув ногою першу частину "Шляху до погибелі"! Це ж просто соромота, що ви їм дали так розпаскудитись! Ех… Старий ґазда відшмагав би їх як годиться — та його вже нема!

Гіндлі облишив своє раювання біля коминка і, вхопивши одного з нас за комір, а другого за руку, виштовхав до кухні. Там Джозеф урочисто напророкував, що дідько прийде по нас через наш неподобний спосіб життя. Утішені таким чином, ми знайшли собі окремі закутки, щоб спокійно чекати дияволового пришестя. Я знайшла цю книгу, зняла з полиці чорнильницю і, розчинивши двері, щоб було хоч трохи світліше, хвилин двадцять гаяла час за писанням; але мій компаньйон виявився не таким терплячим. Він пропонує нишком позичити у корівниці плаща і, накрившись ним, втекти на болота. Гарна ідея — тоді, якщо стариган повернеться, він повірить, що справдилося його пророцтво. А під дощем нам навряд чи буде гірше чи холодніше, ніж тут".

* * *

Думається, що Катрина втілила у життя цей задум, оскільки наступний запис свідчив, що вона плакала над книгою: "Досі я не думала, що Гіндлі коли-небудь змусить мене так плакати, — писала вона. — Моя голова болить так, що я не можу підвести її з подушки, але я не кину це діло. Бідолашний Гіткліф! Гіндлі зве його приблудою і більше не дозволяє йому ні сидіти поруч із нами, ні їсти разом. Він говорить, мені не слід із ним гратися, і страхає нас тим, що вижене його з дому, якщо ми не виконаємо його наказів. Він звинувачує нашого батька (як тільки сміє?) в тому, що той надто розбалував Г.; і присягається, що таки поставить його на місце".

* * *

Я почав куняти над сторінкою; мій погляд перескакував із рукописних рядків на друковані. Я побачив декоративні літери заголовка, надруковані червоною фарбою: "Сімдесят разів по сім, та Перше з Сімдесяти Перших. Божа проповідь, виголошена преподобним Джейбсом Брендегемом у церкві Гіммерден-Се". І, в сонному запамороченні ламаючи голову, що ж повідав парафіянам Джейбс Брендегем, я відкинувся на спину і провалився у сон. Та на жаль, поганенький чай і кепський настрій подіяли так само погано! Бо що ж іще могло спричинитися до такої жахливої ночі? Я не пригадую чогось подібного відтоді, як почав усвідомлювати, що таке справжнє страждання.

Я почав марити ще до того, як повністю поринув у забуття. Мені здавалося, що вже ранок і я на шляху додому, а Джозеф мене супроводжує. За ніч снігу намело на кілька ярдів заввишки, і, поки ми пробиралися вперед, мій провідник без упину докоряв мені за те, що я не взяв із собою паломницького ціпка. Він запевняв, що без нього я ніколи не дістанусь додому, і хвалькувато вимахував перед очима важкою палицею з набалдашником, яка, наскільки я зрозумів, і була вище згаданим паломницьким ціпком. В якийсь момент я зрозумів усю абсурдність ситуації: для того, щоб втрапити до своєї оселі, мені потрібне озброєння у вигляді ціпка! Тоді мене осяяла й інша думка. Я вже не йшов додому: ми вирушили в далеку путь, щоб послухати проповідь преподобного Джейбса Брендегема під назвою "Сімдесят разів по сім", і хтось із нас — чи Джозеф, чи проповідник, чи я сам — скоїв "Перше з Сімдесяти Перших" і має бути привселюдно відлученим від церкви.

Ми підійшли до церкви. Я й справді двічі чи тричі проходив повз неї під час моїх прогулянок; вона стоїть у долині між двома пагорбами, на високій галявині поблизу болота — подейкують, що його твань діє на тіла, що знайшли в ній останній притулок, як бальзамувальний засіб. Покрівля церковці ще так-сяк тримається, але оскільки на пастора в цій місцині чекає лише двадцять фунтів платні на рік і хатинка на дві кімнати, ніхто не спішить взяти на себе його обов'язки, особливо з огляду на те, що парафіяни радше дозволять йому померти з голоду, ніж помножать його статки з власного гаманця хоч на один пенні. Хай там як, у моєму сні перед Джейбсом зібралася численна й шаноблива паства. Але й проповідь він виголошував! Вона складалася з чотириста дев'яноста частин, кожна з яких тяглася не менше за звичайну проповідь і стосувалася окремого гріха! Де він їх стільки познаходив, я й не уявляю. У нього була власна манера їх тлумачення, і здавалося, що на кожен випадок в нього є окремий, не схожий на інші гріх. Вони були надзвичайно інтригуючими: чудернацькі провинності, про які я раніше навіть і не здогадувався.

Ох, ну і втомився ж я! Я зітхав, і позіхав, і починав куняти, і знову приходив до тями! Як я щипав себе, і штрикав, і тер очі, і вставав із місця, і знову сідав назад, і смикав Джозефа, домагаючись відповіді на питання, чи скінчиться це коли-небудь! Я був змушений дослухати все до кінця; нарешті проповідник дійшов до "Першого з Сімдесяти Перших". У цю вирішальну мить на мене зійшло раптове натхнення: я схопився з місця і звинуватив Джейбса Брендегема у такому гріху, який не мусить прощати жоден із рабів Божих.

— Сер, — вигукнув я, — сидячи в цих чотирьох стінах, я витримав і простив чотириста дев'яносто розділів вашої промови. Сімдесят і сім разів я надягав капелюха і збирався піти геть — і сімдесят і сім разів ви якимось дивом змушували мене сісти назад. Та чотириста дев'яносто перший — це занадто. Друзі-мученики, поквитаємося з ним! Стягніть його з кафедри та рознесіть на шматки, щоб по ньому й сліду не залишилось!

— Ось де ти, творіння Боже! — скричав Джейбс, спершись на кафедру і витримавши зловісну паузу. — Сімдесят і сім разів насмілився ти осквернити позіхами вид свій, і сімдесят і сім разів нашіптував мені внутрішній голос: "Людина слабка, прости їй це!" І настало Перше з Сімдесяти Перших. То звершіть над ним, браття, присуджену йому кару! Цю честь покладає Всевишній на вірних слуг своїх!

По цих словах всі учасники зібрання підхопилися з місць і, здійнявши свої патериці, з'юрмилися навколо мене. Я не мав чим оборонятися, тож вчепився у Джозефа, мого найближчого та найзатятішого супротивника, намагаючись відібрати його палицю. Кілька палиць зітнулося у самій гущині натовпу; удари, призначені мені, втрапляли у інших. Церква аж гула від грюкоту побоїща: кожен підняв руку на свого сусіду. Брендегем, не бажаючи лишатися осторонь, також виказував свої старання гучним гепанням кулака по кафедрі. Від цього гупання йшли такі виляски, що вони врешті збудили мене зі сну — на мою несказанну радість. Та що ж спричинилося до такого грандіозного побоїща? Хто зіграв у ньому роль Джейбса? Не що інше, як ялинова гілка, що стукала у віконну шибу, хитаючись під поривами вітру, і шамотіла своїми голками по віконній рамі. Якусь хвилину я насторожено дослухався, та, пересвідчившись, що правильно встановив порушника свого спокою, повернувся на другий бік і зновузадрімав. І знову мені наснився сон — ще гірший за попередні ній, якщо це тільки можливо.

Цього разу, пам'ятаю, я снив, нібито лежу в дубовому ліжку і виразно чую, як виє вітер і мете сніг. Я так само чув надокучливий шурхіт — і правильно з'ясував його причину, У приписавши все гілці ялини; але це роздратувало мене настільки, що я вирішив позбутися обридливої гілляки, якщо це лишень видавалося можливим. Пригадую, потім я встав і спробував зачинити вікно. Та гачок ніби приріс до своєї защіпки: цю обставину я виявив, коли ще не спав, але забув про неї.

"І все-таки я це припиню!" — промимрив я, потім видушив скло і висунув руку назовні, щоб приборкати настирливу гілку, та замість неї мої пальці зімкнулися на чиїйсь холодній, як лід, руці! Усі жахіття нічного кошмару накрили мене з головою.