Буремний перевал - Сторінка 5

Я намагався звільнити руку, але крижані пальці вчепилися у неї намертво, а чийсь болісний голос схлипнув: "Впустіть мене… впустіть мене!" "Хто ви?" — видихнув я, намагаючись звільнитися. "Катрина Лінтон, — долинув до моїх вух тремтячий голос (і чому мені примарилося саме "Лінтон"? Я ж прочитав ім'я "Катрина Ерншо" разів у двадцять більше!). — Я прийшла додому! Я блукала в болотах!" По цих словах я розгледів за вікном обриси дитячого личка. Жах зробив мене нещадним: побачивши, що всі спроби відштовхнути геть цю моторошну істоту марні, я втягнув її руку крізь діру в шибці й посовав нею туди й назад, аж поки не зацебеніла кров, якою в цьому місці тут-таки просякла постіль. Але вона й далі голосила "Впустіть!" й вдержувала мене, ніби в лещатах, доводячи мене цим ледве не до сказу. "Як? — врешті зойкнув я. — Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!" Чіпка хватка послабилася, я висмикнув руку і поспіхом почав зводити загату з книжок, щоб затулити діру у склі. Потім мені довелося затулити вуха, щоб не чути благального скімлення своєї гості. Здається, я намагався це зробити десь із чверть години, аж поки прислухався знову — і знову почув сумовитий стогін! "Згинь! — скрикнув я. — Я ніколи тебе не впущу, проси хоч двадцять років!" "Вже є двадцять років! — заквилив голос-Цілих двадцять років я блукаю по землі в чеканні!"

Нараз за вікном почулося якесь тихе шкряботіння, і стос А книжок посунувся так, ніби його совали знадвору. Я хотів зірватися й бігти, але так заціпенів, що не спромігся ворухнути й пальцем. Тоді, в якомусь шаленому нападі божевілля й страху, загорлав на весь голос. Як на сором, раптом я виявив, що кричав не лише уві сні: чиїсь швидкі кроки наближалися до дверей; їх рвучко відчинили, й у віконцях над ліжком замиготіло світло. Сівши, я досі відчував, що тремчу, і тільки витирав спітніле чоло. Той, хто вторгся до кімнати, вочевидь розмірковував, що робити, стиха бурмочучи щось собі під ніс. Нарешті він запитав упівголоса, наче не сподіваючись дістати відповідь:

— Є тут хто живий?

Я вирішив за краще засвідчити свою присутність — адже, знаючи Гіткліфові звичаї, побоювався, що у разі моєї мовчанки він почне вишукувати далі. З цим наміром я і розсунув дверні панелі. Але я не скоро забуду, який мої нехитрі дії справили ефект.

Гіткліф стояв біля виходу в самій сорочці й штанях, а віск опливлої свічки скрапував йому на пальці. Його обличчя кольором зрівнялося зі стінкою позаду. Перший же рип дубової панелі подіяв, як електричний струм; свічка вислизнула йому з рук і відкотилася на кілька кроків, а хвилювався чоловік настільки, що ледве спромігся її підняти.

— Це всього лиш я, ваш скромний гість, сер, — подав я голос, бажаючи надалі втримати його від подібного вияву боягузтва. — На свою біду, я кричав уві сні, бо мені приверзлося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

— О, чорти б вас узяли, містере Локвуд! А щоб вас… — почав клясти мій орендар, примощуючи свічку на стільці, бо не міг вдержати її рівно.— І хто ж провів вас до цієї кімнати? — провадив він далі, стиснувши кулаки так, що нігті аж вп'ялися під шкіру, і клацаючи зубами у марних спробах приховати своє сум'яття. — Хто це зробив, хто? Я зараз же витурю його геть із мого дому!

— Це Зілла, ваша прислужниця, — відказав я, поспіхом натягаючи свій одяг і швидко приводячи його в належний вигляд. — Було б добре, якби ви справді так і зробили, містере Гіткліф: вона на це заслуговує. Певне, хотіла ще раз пересвідчитися, — не без моєї допомоги, звичайно, — що це місце повниться всілякими примарами. Але ж так і є — їх тут хоч косою коси!

Запевняю, ви мудро вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи хтось вам подякує за ніч, проведену в такому лігві.

— Це ви про що таке говорите? — завівся Гіткліф.— І куди це зібралися? Лягайте й досипляйте, якщо ви вже тут, тільки, на Бога, більше не здіймайте такого галасу — йому не може бути виправдання, — хіба якщо вам різатимуть горлянку!

— Але ж якби мала бісиця влізла у вікно, вона б із мене точно дух випустила! — відбив його нападки я. — Та я й не збираюся більше проходити випробування гостинністю ваших пращурів. Преподобний Джейбс Брендегем часом не доводиться вам родичем по материнській лінії? А ця Катрина Лінтон, чи Ерншо, чи як її там, — вона безперечно блукає по світу неупокоєною, грішна її душа! Вона сказала мені, що ходить по землі вже двадцять років: треба думати, що це справедлива кара за якісь смертні гріхи!

Щойно вимовивши ці слова, я згадав, що в книзі імена Гіткліфа й Катрини фігурували зовсім поруч — чогось раніше ця обставина цілковито вилетіла в мене з голови. Я почервонів, засоромившись своєї нетактовності, але не подав і знаку, лише поспішив додати:

— Річ у тім, сер, що півночі я провів…

Тут я прикусив язика, адже вже хотів сказати "роздивляючись ці старі книжки", а це б засвідчило те, що я обізнаний із їхнім рукописним вмістом так само добре, як і з друкованим. Тому, подумки виправившись, я продовжив:

— …перечитуючи видряпані на підвіконні імена. Монотонне заняття, яке, думаю, мене і приспало, як це робить лічба, наприклад, чи то…

— Що ви собі дозволяєте, говорячи зі мною так? — вибухнув Гіткліф у апогеї власної несамовитості. — Як… як ви смієте, під моїм дахом? Боже! Та він, мабуть, сказився, коли так говорить! — і він безтямно гепнув себе по лобі.

Я не знав, розсердитися за таку його мову чи продовжу вати оповідь. Але він здавався таким збентеженим, що я зглянувся на нього і далі оповідав про свої сни, стверджуючи, що ніколи не чув імення "Катрина Лінтон" раніше, та воно, прочитане багато разів, витворило в моїй уяві образ саме тоді, коли я вже не володів собою. Поки я говорив, Гіткліф крок за кроком відступав усе далі, в тінь кімнати-ліжка, аж зрештою сів там так, що його майже не було видно. Незважаючи на це, з його нерівномірного й уривчастого дихання я здогадався, що він намагається вгамувати свої розбурхані почуття. Не бажаючи жодним чином виявляти розуміння того, що з ним коїться, я продовжив метушливо вдягатися, поглядаючи на годинника і примовляючи сам до себе:

— Ну й довго тягнеться ніч! Ще немає й третьої! А я міг би заприсягтися, що вже по шостій. Час тут ніби зупинився: ми, напевно, розійшлися спочивати близько восьмої!

— Взимку ми лягаємо завжди о дев'ятій, а встаємо о четвертій, — сказав господар, тяжко зітхнувши, і, як мені здалося, змахнув з очей сльозу— Містере Локвуд, — додав він, — можете перейти до моєї спальні; ви лише станете на заваді, якщо зійдете вниз удосвіта. А ці ваші дитинячі сонні верески все одно відігнали від мене сон. Тепер я не зможу заснути.

— Я також, — відказав я. — Краще я до світанку прогуляюся надворі, а тоді — можете не боятися мого нового повторного вторгнення у ваші володіння. Тепер я цілком зцілився д від бажання шукати розраду в чийомусь приємному товаристві, хай то буде чи в селі, чи у місті. Розумна людина муситьвдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

— Пречудова компанія! — буркнув Гіткліф. — Беріть свічку і йдіть куди завгодно. Я зараз до вас приєднаюся. Але тримайтесь подалі від подвір'я, бо я спустив із ланцюга собак; У в будинку чатує Юнона… тож виходить… ви можете блукати самими лише сходами і коридорами. Та йдіть же скоріше! Я надійду за хвилину.

Я скорився наказові лише наполовину — вийшов із кімнати, але, не знаючи, куди веде вузенький передпокій, спинився біля дверей і мимоволі став свідком дивної забобонності господаря, що не в'язалася з його розважливою вдачею. Він ступив до ліжка, відчинив заґратоване віконце і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: "Прийди!"

"Прийди! — вже схлипнув він. — Кеті, прийди до мене. Зринь — ще хоч раз! О моє серце, Катрино, почуй мене хоч цього разу, врешті-решт!" Привид виявив звичну для свого племені примхливість і не явив жодної ознаки свого існування; лише порив вітру зі снігом увірвався до кімнати, сягнувши аж того місця, де стояв я, і загасив свічку.

У його шаленому збудженні відчувалися такі муки й розпач, що зі співчуття я не став робити поспішних висновків із цих дивакуватих маніпуляцій і просто пішов геть. Я злостився через те, що взагалі почав слухати це, і картав себе за спричинені моїм сміхотворним кошмаром страждання, хоча й не розумів їх дійсної причини. Тихенько спустившись сходами, я потрапив до кухні, де дотліваючий у коминку вогонь дозволив мені знову запалити свічку. Все довкола ніби завмерло, і тільки смугастий сірий кіт, що спав на теплих вуглинах, вибрався зі свого сховку і зустрів мене протяжним нявчанням.

Біля самого коминка півколом стояли дві лави: на одній простягнувся я, а Воркіт зайняв другу. Таким чином ми обоє мирно дрімали, поки до нашого сонного царства не вторгся Джозеф. Він спустився по дерев'яній драбині, обриси якої губилися високо під стелею: вела вона, треба думати, прямісінько на його рідне горище. Він лиховісно зиркнув на розпалений мною маленький вогник, відсунув кота з його привілейованого місця, вмостився туди сам і заходився набивати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке нема чого й зважати: він мовчки взяв до рота люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запахкав. Я не заважав його розкошуванням. Випустивши останнє кільце диму, він шумно втягнув носом повітря, підвівся і вийшов так само урочисто, як і зайшов.

Незабаром почулися нові, більш пружинисті кроки; тільки-но я розтулив рота для ранкового привітання, як довелося стулити його знову: це був Гортон Ерншо, що вправлявся у звичному для себе занятті — проклинав sotto voce кожну річ, яка траплялася на шляху, шукаючи при цьому лопату чи заступ, щоб прокласти у снігових заметах стежку. Зазирнувши за спинку лави, він важко засопів, думаючи при цьому про обмін люб'язностями зі мною так само, як думав би про чемності, звернені до мого компаньйона-кота. З його лаштувань я здогадався, що вже можу вийти з дому без перешкод, і, покинувши свій твердий лежак, ступив услід за ним. Хлопець помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.

Тож я відчинив двері у дім.