Чари Країни Оз - Сторінка 8

Скляний Кіт опинився на плоту останнім.

Моряк вирубав довгу жердину, вистругав весло і з його допомогою досить легко вів пліт через річку. Що ближче вони підпливали до острова, то краще бачили Зачаровану Квітку і швидко пересвідчилися, що Скляний Кіт не перехвалив її анітрохи. Кольори квіток, що часто змінювали одна одну, були напрочуд яскраві й гарні, а форма їх різноманітна й цікава. Вони взагалі не схожі були на звичайні квіти.

Тротта й Капітан Біл так пильно вдивлялися в золотий вазон із Зачарованою Квіткою, що ледве помічали самий острів, поки пліт не ткнувся в його піщаний берег. Аж тоді Тротта вигукнула:

– Що за диво, Капітане Біле – тут не росте ні билинки, крім Зачарованої Квітки!

Тоді й моряк глянув на острів і побачив, що там є тільки гола земля, без камінця, без листочка й без травинки.

Тротта, якій не терпілося роздивитися Квітку краще, сплигнула з плота на берег і побігла до золотого вазона.

Там вона сповнена подиву зупинилась перед ним. Капітан Біл підійшов не кваплячись і теж постояв часинку в безмовному захваті:

– Озмі сподобається, – зауважив Скляний Кіт і сів на землю, спостерігаючи переміну барв на квітках. – Я певен, що такого гарного подарунка на день народження вона не одержить ні від кого.

– Як ви гадаєте, Капітане, вона дуже важка? І чи ми довеземо її додому, не зламавши? – стурбовано спитала Тротта.

– Та я піднімав куди більші речі! – відповів моряк. – Але спробуймо, скільки вона важить.

Він хотів був ступнути вперед, але не зміг відірвати від землі живої ноги. Дерев'яна була цілком вільна, а живої – не зрушити.

– Я, здається, прилип, Тротто, – сказав він, спантеличено дивлячись на ногу. – Це й не багно, і не клей, але щось мене тримає.

Дівчинка спробувала підняти свої ноги, щоб підійти до свого супутника, але земля тримала їх так само міцно, як і Капітанову. Вона спробувала човгнути ними або повернути їх, але марно: ноги не вдавалося зрушити ні на волосинку.

– Чудасія! – вигукнула Тротта. – Як ви гадаєте, Капітане Біле, що з нами сталося?

– Спробую зміркувати, – відповів моряк. – Ану роззуйся. Може, це шкіряні підошви прилипли до землі.

Тротта нахилилась і розшнурувала черевички, але виявилося, що вона не може витягти з них ніг. Тоді Скляний Кіт, що як звичайно ходив навкруги, сказав:

– Ваша нога пустила коріння, Капітане, і я бачу, як воно входить у землю, а там розходиться в усі боки. Те саме і з Троттою. Ось чому ви не можете рухатись. Вас тримає коріння.

Капітан Біл був досить огрядний і не міг бачити своїх ніг, але він присів навпочіпки, роздивився Троттині ноги й вирішив, що Скляний Кіт має рацію.

– Не пощастило, – сказав він скрушним голосом, видно, тяжко засмучений тим, що побачив. – Ми, Тротто, в'язні на цьому кумедному острові, і я хотів би знати, як нам звільнитися, щоб вернутись додому.

– Тепер я знаю, чому Калід сміявся з нас, – сказала дівчинка, – і чому, як він каже, на цей острів не приходить жоден звір. Ця потвора знала, що ми попадемося, й не остерегла нас.

Тим часом Калід, хоча й міцно припнутий до землі тичкою Капітана Біла, все дивився на острів, і бридкий вираз, що був на його морді, коли він глузував з Капітана Біла й Тротти, вже змінився на потішений і зацікавлений. Коли він побачив, що мандрівці справді допливли до острова й стоять перед Зачарованою Квіткою, він задоволено зітхнув. Протягле, глибоке зітхання роздимало йому груди, поки звір не відчув, що тичка, яка не пускала його, трохи зрушилась, ніби витягаючись із землі.

– Ага! – промурмотів Калід. – Ще трохи, ще трохи, і я визволюсь і зможу піти геть!

І він почав дихати скільки сили, за кожним могутнім вдихом роздимаючи груди чимдужче і таким чином за кожним разом трохи витягаючи кілок із землі. І врешті Калід, користуючись і глибоким диханням, і м'язами всіх чотирьох лап, став на піску зовсім вільний. Правда, його наскрізь пронизував кілок, тому він знайшов камінь, глибоко вгрузлий у землю, впер гострий кінець кілка в той камінь і випхав його, скільки можливо, із себе. Потім, зачепивши кілок верхнім кінцем за якийсь колючий кущ і, корчачись усім тілом, зовсім висмикнув його.

– Ну от! – вигукнув він. – Як не рахувати двох дірок у шкірі, мені не гірше, ніж будь-коли, але мушу визнати, що той старий одноногий чолов'яга врятував себе й дівчисько, пришпиливши мене до землі.

Все ж каліди, хоча й найнеприємніші створіння в країні Оз, були чарівними мешканцями чарівної країни, і в їхній натурі до зла було домішано бодай трошки добра. Цей Калід був не дуже мстивий, і тепер, коли його недавні вороги опинились під загрозою згуби, його злість на них вивітрилась. "Наш Король Калідів, – подумав він, – теж має якусь чарівну силу. Може, він зуміє якось залатати оці дві дірки в моєму тілі".

Отож, звертаючи на Тротту й Капітана Біла не більше уваги, ніж вони на нього, він увійшов у ліс і побіг таємною стежкою, що вела до захованого в хащах оселиська всіх калідів.

Поки Калід силкувався звільнитись, Капітан Біл дістав з кишені люльку, натоптав її тютюном і закурив. Тоді, пахкаючи димком, замислився, що можна зробити.

– Скляному Котові нічого не сталося, – сказав він, – і моя дерев'яна нога теж не вкоренилась і не росте. Отже, в пастку попадається тільки живе тіло.

– Це все чари, Капітане!

– Я знаю, Тротто, це мене й бентежить. Ми живемо в чарівній країні, а самі не знаємо ніяких чарів і тому не можемо визволитись.

– А не могли б нам допомогти Чарівник з Озу або Глінда Добра? – спитала дівчинка.

– О! Здається, ми дійшли якоїсь думки. Я б і сам, може, набрів на неї за хвилину чи дві. На щастя, Скляний Кіт вільний і може побігти назад до Смарагдового міста й сказати Чарівникові про наш клопіт та попросити, щоб він прибув і вирятував нас.

– Ти підеш? – дуже поважно спитала Тротта Кота.

– Я не гонець, щоб мене посилали сюди-туди, – понуро відказало дивовижне звіреня.

– Але ж ти однаково підеш додому, – втрутився Капітан Біл, – бо, гадаю, не хочеш зоставатися тут. А коли ти вже будеш удома, тобі не дуже важко буде сказати Чарівникові, що сталося з нами.

– Це правда, – погодився Кіт, сидячи на своєму хвості й ліниво вмиваючись скляною лапкою. – Сказати Чарівникові мені неважко – коли я вже буду вдома.

– Може, ти підеш зараз? – благально мовила Тротта. – Ми не хочемо зоставатися тут довше, ніж необхідно, а в Озі кожне цікавитиметься тобою, називатиме тебе героєм і хвалитиме тебе за те, що ти визволив друзів з біди.

Це був найкращий спосіб домогтися чогось від Скляного Кота, бо він був дуже марнославний і любив, щоб його хвалили.

– Так, зараз і піду, – відказало звіреня, – і скажу Чарівникові, щоб прибув і порятував вас.

По тих словах він спустився до води й зник під нею.

Скляний Кіт не міг сам дати раду плотові, а тому пройшов по дну річки, як і тоді, коли побував на острові вперше, і невдовзі вони побачили, як він з'явився на другому березі й подріботів до лісу, де скоро зник між деревами.

Тоді Тротта важко зітхнула.

– Капітане, – сказала вона, – ми у великій скруті. Тут нема чого їсти, і ми не можемо навіть лягти спати. Якщо Скляний Кіт не поквапиться і Чарівник теж, то я не знаю, що станеться з нами!

ЗВІРІ З ЛІСУ ГУГУ

бори диких звірів у Лісі Гугу на світанку наступного дня були великим дивом. Ренго, Сірий Мавпій, відкликав своїх вартових-мавп з узлісся, і всі звірі, малі й великі, зібралися на просторій галявині, де відбувалися збори з усіх важливих нагод.

Посеред галявини стояла велика скеля з пласкою похилою поверхнею, і на тій скелі сидів величний Леопард Гугу, що був Королем Лісу. На землі поруч скелі сиділи Бру-Ведмідь, Лу-Одноріг, Ренго, Сірий Мавпій, – троє Королівських Радників, а перед ними стояли двоє дивовижних звірів, що називали себе Ле-Мав-Орами, а насправді були обернені Коструббо-Ном і Кікі Ару, Верхотур.

Далі розмістилися звірі – ряд за рядом, ряд за рядом!

Найменші сиділи найближче до Королівського трону; далі – вовки й лисиці, рисі й гієни тощо; за ними зібрались різні племена мавп, яких важко було утримувати в порядку, бо вони дражнили інших звірів і взагалі були великі шибеники. Позаду мавп – ягуари, пуми, тигри й леви та вся їхня рідня; далі – ведмеді всіх розмірів і мастей, за ними – бізони, дикі віслюки, зебри й однорога, ще далі – носороги й бегемоти, а на узліссі, під деревами, що замикають собою галявину, стояла шеренга товстошкірих слонів, нерухомих, наче статуї, тільки з блискучими й розумними очима.

Там було ще багато різних звірів, яких годі перелічити, і декотрі були зовсім не схожі на тих, що ми бачимо у своїй країні у звіринцях та зоопарках. Деякі прийшли з гір, що на захід від лісу, а деякі з рівнин на заході, а деякі з річки; але всі визнавали владу Гугу, який багато років правив ними мудро й змушував усіх коритися законам.

Коли звірі повсідались на галявині, а сонце, встаючи, кинуло своє перше ясне проміння через вершечки дерев, Король Гугу підвівсь на своєму троні. Велетенська постать Леопарда, що височіла над усіма, враз змусила всі збори притихнути.

– Брати, – сказав він своїм густим голосом, – у нас з'явивсь один чужинець, звір дуже дивний на вигляд, великий чарірник, спроможний міняти подоби людей і звірів, як захоче. Цей чарівник із іще одним, подібним до нього, прийшов до нас із неба, щоб остерегти нас від небезпеки, яка загрожує всім нам, і підказати спосіб, як уникнути цієї небезпеки. Він запевняє, що він наш друг, і вже показав мені й моїм радникам свою чарівну могутність. Хочете вислухати те, що він має сказати вам, – ту звістку, яку він приніс із неба?

– Хай говорить! – загули, ніби грім, великі збори всіх звірів.

Тоді Коструббо-Ном сплигнув на плоский камінь і став поряд із Королем Гугу, і збори ще раз загули, тільки вже тихіше – так-бо здивував звірів його химерний вигляд. Його лев'яча морда була облямована гривою з чисто-білого волосу; орлині крила виростали з лопаток на мавпячому тулубі й були такі довгі, що майже торкалися землі. На додачу до крил він мав могутні передні й задні лапи, а на кінці довгого міцного хвоста була золота куля. Жоден звір іще ніколи не бачив такого чудного створіння, отож самий вигляд чужинця, про якого їм сказано, що він іще й великий чарівник, сповнив усіх присутніх звірів шанобою й подивом.

Кікі лишався внизу, напівсхований за приступкою скелі, і його ледве помічали.