Чарівник Смарагдового міста - Сторінка 6

- Олександр Волков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Еллі зістрибнула зі столу, і всі четверо — Залізний Дроворуб, Страшило, Еллі та Білка — гайнули до лісу. Залізний Дроворуб, кваплячись, так тупав ногами по кам'яних плитах двору, що розбудив Людожера. Той вибіг зі спальні, побачив, що дівчинки немає, й кинувся навздогін.

Він був невисокий, але дуже гладкий. Голова була схожа на казан, а тулуб — на бочку. Він мав довгі, немов у горили, руки. На ногах були високі чоботи з товстими підошвами, на тілі — волохатий плащ зі шкур. На голову замість шолома Людожер натяг велику мідну каструлю, ручкою назад, і озброївся товстою палицею з кулею на кінчику, втиканою гострими гвіздками.

Він гарчав від люті, і його чоботища вигрюкували: "Туп-туп-туп…" А його гострі зуби вистукували: "Клац-клац-клац…"

— Ба-гар-ра! Не втечете, розбійники!..

Людожер швидко наздогнав утікачів. Відчуваючи, що їм не вдасться втекти, Залізний Дроворуб сховав за товсте дерево перелякану Еллі і приготувався до бою. Страшило відстав: ноги його чіплялися за кущі та коріння, а грудьми він наражався на гілки дерев. Людожер наздогнав Страшила, і той раптом кинувся йому під ноги. Від несподіванки Людожер беркицьнувся через Страшила.

— Ба-гар-ра! Що це воно за опудало?

Людожер не встиг отямитися, як ззаду до нього підскочив Залізний Дроворуб, замахнувся своєю велетенською сокирою і розрубав Людожера навпіл разом з каструлею.

— Квірр… квірр… Чудова робота! — похвалила Білочка й пострибала по деревах, розповідаючи всьому лісові про загибель страшного Людожера.

— Дуже розумно! — похвалив Залізний Дроворуб Страшила. — Ти не зміг би краще звалити Людожера, якби мав мозок.

— Любі друзі, дуже вдячна вам за вашу самовідданість! — зі слізьми на очах вигукнула Еллі.

— Са-мо-від-да-ність… — захоплено повторив по складах Страшило. — Ой, яке гарне довге-слово, я таких ще і не чував. А це не та сама річ, яка захована у мозку?

— Ні, у мозку захований розум, — пояснила дівчинка.

— Отже, у мене ще немає розуму, а лише са-мо-від-да-ність. Шкода! — засмутився Страшило.

— Не журися, — відповів Дроворуб. — Самовідданість — це теж дуже добре, це коли людина не шкодує себе для інших. Болить твоя рана?

— Та що там, просто краса! Тобто, я хотів сказати — дрібниця. Хіба може боліти солома? Ось тільки боюся, щоб мої нутрощі не повилазили з. мене.

Еллі дістала голку з ниткою й взялася зашивати на Страшилі дірки. У цей час із лісу долинуло тихе скавуління. Залізний Дроворуб кинувся у хащі й виніс звідти Тотошка. Хоробрий маленький песик опритомнів і плазував по сліду Людожера…

Еллі взяла знесиленого Тотошка на руки, і мандрівники пішли далі. Невдовзі вони вийшли на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушили до Смарагдового міста.

ЗУСТРІЧ З ПОЛОХЛИВИМ ЛЕВОМ

ієї ночі Еллі спала на м'якій постелі з листя та моху. Сон її був тривожний: їй марилося, що вона лежить зв'язана, а Людожер заніс над нею велетенського ножа. Дівчинка скрикувала і прокидалася.

Вранці знову вирушили в дорогу. Ліс був. похмурий. З-за дерев долинало ревіння звірів. Еллі здригалася зі страху, а Тотошко, підібгавши хвостика, притискався до ніг Залізного Дроворуба: він став його дуже шанувати після перемоги над Людожером.

Мандрівники йшли, тихо розмовляючи про вчорашні події, і раділи, що врятували Еллі. Дроворуб усе вихваляв кмітливість Страшила.

— Як же ти хвацько кинувся під ноги Людожерові, друже Страшило! — повторював він. — У тебе, часом, не завівся вже в голові мозок?

— Ні, солома… — відповів Страшило, помацавши голову.

Цю мирну розмову порушило громове гарчання. На шлях вискочив величезний Лев. Одним ударом лапи він підкинув Страшила у повітря: той полетів шкереберть і, мов ганчірка, розпластався біля шляху. Лев ударив Залізного Дроворуба, пазурі його заскреготіли по металу, а Дроворуб від поштовху сів, і з голови у нього злетіла лійка.

Крихітний. Тотошко мужньо кинувся на ворога.

Величезний звір роззявив пащу, щоб проковтнути песика, та Еллі сміливо вибігла наперед і затулила собою Тотошка.

— Стій! Не смій чіпати Тотошка! — гнівно закричала вона.

Лев від здивування завмер.

— Пробачте, — виправдовувався Лев, — але ж я його не з'їв.

— Однак ти намагався. Як тобі не соромно кривдити слабших! Ти просто боягуз!

— А… а як ви дізналися про те, що я боягуз? — спитав спантеличений Лев. — Вам хто-небудь сказав?

— Сама бачу по твоїх вчинках!

— Дивно… — засоромлено мовив Лев. — Хоч як я приховую своє боягузство, а воно все-таки випливає назовні. Я справді боягуз, але нічого не можу з собою вдіяти!

— Подумати тільки: ти вдарив бідного, напханого соломою Страшила.

— Він напханий соломою? — спитав Лев, здивовано поглядаючи на Страшила.

— Звичайно, — ще сердячись на Лева, відповіла Еллі.

— Тепер я розумію, чому він такий м'якенький і легенький, — сказав Лев. — А той, другий, — теж напханий?..

— Ні, він із металу.

— Он як, тому я і пазури свої мало не обламав. А що це за маленьке звірятко, яке ти так любиш?

— Це мій песик, Тотошко.

— Він із металу, чи напханий соломою?

— Ні те, ні се. Він справжній песик, із м'яса та кісток.

— Диви, який маленький, а такий хоробрий! — здивувався Лев.

— У нас, у Канзасі, всі собаки такі! — гордовито додав Тотошко.

— Смішна тваринка! — сказав Лев. — Тільки такий боягуз, як я, міг зачепити цю крихітку…

— А чому ти боягуз? — спитала Еллі, з подивом розглядаючи велетенського Лева.

— Таким народився. Звичайно, всі мене вважають хоробрим: бо ж Лев — цар звірів. Коли я реву — а я реву дуже голосно, ви чули, звірі і люди кидаються врозтіч. Але коли б на мене напав тигр, я злякався б, правда! Це ще добре, що ніхто не знає, що я такий боягуз — сказав Лев, витираючи сльози пухнастим хвостом. — Мені навіть соромно, що я не можу перевиховати себе.

— Може, в тебе хворе серце? — запитав Дроворуб.

— Може, — погодився Полохливий Лев.

— Щасливий! — зітхнув Дроворуб. — А в мене навіть такої хвороби не може бути: я ж бо не маю серця.

— Якби в мене не було серця, то, може, я не був би боягузом, — задумливо відповів Лев.

— А скажи, будь ласка, ти коли-небудь б'єшся з іншими левами? — поцікавився Тотошко.

— Де там… Я від них утікаю, ніби від чуми, — зізнався Лев.

— Фе! — насмішкувато пирхнув песик. — Навіщо ж ти тоді потрібен?

— А в тебе є мозок? — спитав Страшило Лева.

— Напевне, є. Я його ніколи не бачив.

— Моя голова напхана соломою, і я йду до Великого Гудвіна попрохати трішки мозку, — сказав Страшило.

— А я йду до нього по серце, — повідомив Левові Дроворуб.

— А ми з Тотошком проситимемо Гудвіна, щоб повернув нас до Канзасу.

— Там я поквитаюсь із Гектором-хвальком, сусідським песиком, — спадав Тотошко.

— Гудвін такий всесильний? — здивувався Лев.

— Він усе може, — відповіла Еллі.

— То, може, він і мені додасть сміливості?

— Йому це так просто, як дістати мені мозок, — запевнив Страшило.

— Або мені серце, — докинув Залізний Дроворуб.

— Або повернути мене до Канзасу, — закінчила Еллі.

— Тоді візьміть і мене з собою, — попрохав Полохливий Лев. — Ех, мені б хоч трохи сміливості… Це ж бо моє заповітне бажання!

— Я дуже рада! — сказала Еллі. — Це третє заповітне бажання, і коли всі вони збудуться, Гудвін поверне мене на батьківщину. Ходімо з нами…

— І будь нам щирим товаришем, — сказав Дроворуб. — Ти відганятимеш від Еллі інших звірів. Вони, напевне, теж неабиякі боягузи, коли втікають лише від самого твого гарчання.

— Вони боягузи, — пробурчав Лев, — однак я від того не роблюся сміливішим.

Мандрівники рушили далі, Лев велично ступав поруч з Еллі. Тотошку і цей супутник спочатку не сподобався. Він пам'ятав, як Лев хотів його проковтнути. Та невдовзі він звик і до Лева, і вони стали великими друзями.

ШАБЛЕЗУБІ ТИГРИ

ого вечора вони йшли довго і зупинились на ночівлю під розлогим деревом. Залізний Дроворуб нарубав дров і розпалив велике багаття, біля якого Еллі почувала себе дуже затишно; Вона запросила й друзів розділити з нею це задоволення, та Страшило рішуче відмовився, відійшов подалі від вогнища й пильнував, аби жодна іскринка не потрапила на його одяг.

— Моя солома і вогонь — речі, які не можуть бути сусідами, — пояснив він.

Полохливий Лев також волів не наближатися до багаття.

— Ми, дикі звірі, не дуже полюбляємо вогонь, — сказав він. — Тепер, коли я у вашій компанії, то, може, з часом і звикну, але зараз він мене ще лякає.

Лише Тотошко не боявся вогню і, лежачи на колінах у Еллі, мружив на вогнище свої маленькі блискучі оченята й насолоджувався його теплом. Еллі по-братньому поділилась з Тотошком останнім шматком хліба.

— Що я тепер їстиму? — запитала вона, дбайливо збираючи крихти.

— Хочеш, я в лісі спіймаю лань? — спитав Лев. — Щоправда, у вас, людей, поганий смак, і ви надаєте перевагу смаженому м'ясу, але ти зможеш його підсмажити на вогнищі.

— О, тільки не треба нікого вбивати! — заперечив Залізний Дроворуб. — Я так оплакуватиму бідненьку лань, що ніякого мастила не вистачить, аби змащувати моє обличчя…

— Ну, як хочете, — буркнув Лев й подався до лісу. Повернувся він звідти не швидко і влігся подалі від вогнища, сито вуркочучи та втупивши у полум'я свої жовті очиці з вузькими щілинками зіниць.

Чого ходив Лев у лісові хащі, ніхто не знав. Сам він про те мовчав, а супутники його не питали.

Страшило теж пішов у гущавину, і йому поталанило знайти горіхове дерево. Він рвав горіхи своїми неслухняними пальцями, плоди вислизали у нього з рук, і йому доводилось розшукувати їх у траві. У лісі було темно, ніби у льоху; та Страшилові це не завадило: він однаково добре бачив і вдень, і вночі. Та коли він набирав повну жменю горіхів, вони раптом вислизали з його непокірної долоні, і доводилось усе починати наново. Нарешті, він набрав повен кошик горіхів, але боявся підходити до вогнища. І лише тоді, коли вогонь згас, Страшило наблизився до Еллі з повним кошиком, і дівчинка подякувала йому.

Вранці Еллі поснідала горіхами. Вона і Тотошку запропонувала їх, та песик презирливо відвернув від них носа: він ще на світанку спіймав товсту мишу (на щастя, цього не бачив Дроворуб).

Мандрівники знову рушили у напрямку Смарагдового міста. Цього дня з ними трапилося чимало пригод. По годині ходьби вони зупинились перед проваллям, яке тягнулося праворуч і ліворуч — скільки сягало око.

Провалля було широке і глибоке.

Коли Еллі підповзла до нього і зазирнула вглиб, у неї запаморочилась голова, і вона мимоволі відсахнулася.