Чарівник Смарагдового міста - Сторінка 3

- Олександр Волков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На дахах виблискували кришталеві кульки. Будиночки були пофарбовані у блакитний колір.

На полях працювали маленькі на зріст жінки і чоловіки; вони знімали капелюхи й привітно вклонялись Еллі. Адже тепер кожен Жуван знав, що дівчинка в срібних черевичках звільнила їхню країну від злої чаклунки, опустивши свій будиночок — крак! крак! — просто їй на голову.

Всі Жувани, яких зустрічала Еллі на своєму шляху, з боязким здивуванням поглядали на Тотошка і, зачувши його гавкіт, злякано затуляли вуха. Коли веселий песик підбігав до когось із Жуванів, той чимдуж утікав од песика: в країні Гудвіна зовсім не було собак. Під вечір, коли Еллі зголодніла і вже почала роззиратися, де б їй переночувати, вона побачила край шляху великий будинок. На моріжку перед будинком танцювали маленькі чоловіки і жінки. Музиканти старанно вигравали на маленьких скрипках та флейтах. Тут же пустували діти, такі крихітні, що Еллі вони видалися схожими на ляльок. На терасі було розставлено довгі столи з вазами, повними фруктів, горіхів, цукерок, пиріжків і великих тортів.

Забачивши Еллі, із юрби танцюристів вийшов високий літній красень (він був на цілий палець вищий за Еллі) і, вклонившись їй, сказав:

— Я і мої друзі сьогодні святкуємо визволення нашої країни від злої чаклунки. Насмілюсь запросити всемогутню фею Будиночка, що карає, взяти участь у нашому торжестві.

— Чому ви вважаєте, що я фея? — спитала Еллі.

— Ти розчавила злу чарівницю Гінгему — крак-крак! — немов порожню яєчну шкаралупу; на тобі її чарівні черевички; з тобою дивний звір, якого ми ніколи не бачили, і, як нам розповіли друзі, він теж володіє чарівною силою…

На все це Еллі не змогла нічого заперечити і пішла за старим, якого звали Прем Кокус.

її зустріли, немов королеву; дзвіночки невпинно бриніли, і нескінченними були танці, і було з'їдено незліченну кількість всіляких ласощів і випито холодних напоїв, й цілий вечір минув так весело і приємно, що Еллі згадала про тата і маму, вже засинаючи у ліжку.

Вранці, після ситного сніданку, вона запитала у Кокуса:

— Чи далеко звідси Смарагдове місто?

— Не відаю, — задумливо відповів старий. — Я ніколи не бував там. Краще триматися подалі від Великого Гудвіна, особливо, коли не маєш до нього надто важливої справи. Та й шлях до Смарагдового міста довгий і важкий. Тобі доведеться пробиратися крізь темні ліси і долати глибокі й швидкоплинні річки.

Еллі трохи засумувала, але вона знала, що лише Великий Гудвін зможе повернути її до Канзасу, й тому розпрощалась з друзями і знову рушила шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

СТРАШИЛО

ллі йшла вже кілька годин і стомилась. Вона сіла під блакитним парканом, за яким простяглося поле достиглої пшениці.

Біля паркану стояла довга жердина, а на ній стирчало солом'яне опудало — відлякувати птахів. Голова його була з напханої соломою торбинки та намальованими на ній очима й ротом — це робило його схожим на смішне людське обличчя. Опудало було одягнуте в стареньку блакитну свитку: де-не-де з дірок одежини стирчала солома. На голову був напнутий старий потертий капелюх без дзвіночків, на ногах — старі блакитні чоботи-ботфорти, що їх носять чоловіки цієї країни.

Опудало мало кумедний і водночас добродушний вигляд.

Еллі уважно розглядала його смішне розмальоване обличчя і здивувалась, помітивши, що воно раптом підморгнуло їй правим оком. Вона вирішила, що це їй здалося: адже опудала у Канзасі ніколи не підморгують.

Однак постать по-дружньому закивала їй головою.

Еллі злякалася, а хоробрий Тотошко з гавкотом кинувся на паркан, за яким була жердина з опудалом.

— На добраніч! — сказало опудало хрипкуватим голосом. — Пробачте, я хотів сказати — доброго дня!

— Ти вмієш розмовляти? — здивувалась Еллі.

— Не дуже добре, — зізналося опудало. — Ще плутаю окремі слова, мене змайстрували зовсім недавно. А як ти поживаєш?

— Дякую, добре! А скажи, у тебе, часом, немає заповітного бажання?

— У мене? Го, у мене ціла купа тих бажань. — І опудало скоромовкою стало перераховувати — По-перше, мені потрібні срібні дзвіночки до капелюха, по-друге, мені потрібні нові чоботи, по-третє…

— О, досить, досить, — перебила його Еллі. — А яке з них найнайзаповітніше?

— Най-най? — Опудало замислилось. — Щоб мене посадили на кілок!

— Та ти ж і так сидиш на кілку, — розсміялася Еллі.

— А й справді, — погодилося опудало. — Бачиш, який я путник… тобто, ні, плутаник. Отже, так, мене треба зняти з кілка. Дуже нудно стирчати тут день і ніч та лякати вреднющих ворон, які, до речі, мене зовсім не бояться.

Еллі нахилила жердину і, вчепившись руками в опудало, стягла його додолу.

— Надзвичайно приємний, тобто, вдячний, — пропихкало опудало, опинившися на землі. — Я відчуваю себе, просто новою людиною. Аби ще дістати срібні дзвіночки на капелюх та нові чоботи!

Опудало дбайливо розправило свою свитку, струсило соломинки і, шаркнувши ніжкою по землі, відрекомендувалося дівчинці:

— Страшило!

— Що ти сказав? — не зрозуміла Еллі.

— Я кажу: Страшило. Це мене так назвали: я ж бо мушу лякати вороння. А тебе як звати?

— Еллі.

— Гарне ім'я! — сказав Страшило.

Еллі здивовано розглядала опудало. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це виходить — опудало, напхане соломою і з намальованим обличчям, рухається й розмовляє.

Але Тотошко образився і невдоволено вигукнув:

— А чому ти зі мною не привітався?

— Ой, перепрошую, перепрошую, — вибачився Страшило і потис песикові лапу. — Маю честь відрекомендуватися: Страшило!

— Дуже приємно! А Тото! Та близьким друзям дозволяю звати мене Тотошком.

— Ой, Страшило, я дуже рада, що виконала твоє найзаповітніше бажання! — сказала Еллі.

— Пробач, Еллі, — Страшило знову шаркнув ніжкою, але я, виявляється, помилився. Моє найзаповітніше бажання — одержати мозок!

— Мозок?

— Звичайно, мозок. Дуже добре, пробачте, неприємно, коли голова твоя набита соломою…

— Як же тобі не соромно обдурювати людей? — з докором запитала Еллі.

— А що то означає — обдурювати? Мене змайстрували тільки вчора, і я нічого не знаю…

— Звідки ж ти дізнався, що у тебе в голові солома, а у людей — мозок?

— Це мені сказала одна ворона, коли я з нею сварився. Бачиш, Еллі, тут така справа. Сьогодні вранці неподалік літала велика розкошлана ворона і не стільки дзьобала пшеницю, скільки вибивала з неї на землю зерна. Потім нахабно вмостилася на моє плече і дзьобнула мене у щоку. "Кагги-карр! — насмішкувато заверещала вона. — Оце так опудало! Та від нього ніякої користі. Який то дивак фермер гадав, що ми, ворони, лякатимемося його?.." Ти розумієш, Еллі, я страшенно розсміявся… Тобто розсердився і щосили намагався заговорити. Уяви мою радість, коли мені це нарешті вдалося. Ясна річ, спочатку виходило дещо кострубато. "Пш… пш… пішла геть, негіднице! — закричав я. — Не… не… не смій дзьобати мене! Я прт… шрт… я страшний! Я навіть зумів хвацько скинути ворону з плеча, схопивши її рукою за крило. Ворона, між іншим, ніскільки не збентежилася, а нахабно заходилася дзьобати колоски просто переді мною. Здивував! — кепкувала вона. — Ніби я не знаю що в країні Гудвіна навіть опудало може заговорити, коли дуже захоче! А все одно я тебе не боюсь! З кілка ж бо ти не злізеш!" — "Пшшш… Пш… Пшла! Ох, я нещасний", — ледь не зареготав… пробачте, мало не заридав я. І справді, на що я здатний? Навіть лану від вороння не можу вберегти. Та й слова весь час вимовляю не в лад, не ті, що треба. А та ворона, хоч і досить нахабна, видно, добра птаха, — вів далі Страшило, — пожаліла мене. "Та. не сумуй ти так! — хрипко проказала вона мені. — Аби тобі мозок у голову, був би, як усі люди! Мозок — то єдине і найцінніше у ворони… І в людини…" Ось так я й довідався, що люди мають мозок, а в мене його немає. Я сумно… тобто весело, закричав: "Гей-гей-го-го! Хай живе мозок! Я собі його обов'язково роздобуду!.." Та ворона досить примхлива птаха, вона одразу остудила мою радість. "Кагги-карр!.. — зареготала вона, — як немає мозку, то й не буде! Карр-кар!.." І полетіла. А згодом надійшли ви із Тотошком, — закінчив свою сповідь Страшило. — Скажи тепер, Еллі: чи зможеш дати мені мозок?..

— Звичайно, ні! Це здатний зробити хіба що Гудвін у Смарагдовому місті. Я саме йду до нього просити, аби він повернув мене у Канзас до тата й мами.

— А де ж воно — те Смарагдове місто, і хто такий Гудвін?

— Хіба ти не знаєш?

— Ні, — сумно відповів Страшило, — я нічого не знаю. Ти ж бачиш, я напханий соломою і в мене зовсім немає мозку.

— Ой, як мені тебе шкода! — зітхнула дівчинка.

— Дякую! А що, коли я піду з тобою до Смарагдового міста, Гудвін обов'язково знайде для мене мозок?

— Не знаю. Та навіть, якщо Великий Гудвін і не знайде для тебе мозку, гірше, ніж оце зараз, тобі не буде.

— Твоя правда, — зрадів Страшило. — Бачиш, — довірливо розповідав він, — мене неможливо поранити, бо я напханий соломою. Ти можеш мене наскрізь проштрикнути голкою — мені не боляче. Але я не хочу, щоб люди називали мене дурнем, а без мозку хіба можливо чогось навчитись?

— Бідолашний! — сказала Еллі. — Ходімо з нами! Я попрошу Гудвіна допомогти тобі.

— Здрастуйте! Ой, дякую! — виправився Страшило і знову вклонився.

Далебі для опудала, яке прожило лише одну добу, Страшило був напрочуд ввічливим. Дівчинка допомогла йому зробити перші два кроки, і вони разом попрямували до Смарагдового міста шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Тотошкові спочатку новий супутник був не дуже до вподоби. Він гасав навколо опудала, обнюхував його, вважаючи, що в соломі є мишаче гніздо. Він неприязно гавкав на Страшила, вдаючи, що хоче його вкусити.

— Не бійся Тотошка, — сказала Еллі, — він тебе не вкусить.

— Та я й не боюся! Хіба можна вкусити солому? Давай я понесу твого кошика. Мені це не важко. Адже я не вмію стомлюватись. Відкрию тобі таємницю, — прошепотів він на вухо дівчинці своїм хрипким голосом, — я боюся лише однієї речі.

— О! — вигукнула Еллі. — Що ж воно таке? Миша?

— Ні! Витертий сірник!

* * *

Через кілька годин шлях погіршав; Страшило часто зашпортувався. Траплялися ями. Тотошко перестрибував через них, а Еллі обходила. Та Страшило йшов навпрошки, падав і простягався на всю довжину, але йому не було боляче. Еллі брала його за руку, підводила, і Страшило крокував далі, сміючись над своєю незграбністю.

Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка.