Час погорди - Сторінка 27

– А хто це такий? Чи це випадков не той наївняк, який недавно переконував мене, що не діє заради вигоди? О, я вірю, він не діє заради власного зиску. Діє заради чужої. Зрештою, несвідомо. Вистежує Ріенса, який є на прив'язі, не відчуваючи нашийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі хочуть заволодіти цією куркою що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира, або втертись йому в довіру? Ні, Фенне. Я не є аж настільки дурним.

— Відьмак діє на повідку? Чиєму?

— Подумай.

— Трясця!

— Доречно вибране слово. Одна людина, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй не довіряю. І ніколи не довіряв. Я сам долучусь до цієї гри.

— Це небезпечна гра, Кодрінгере.

— Немає безпечних ігор. Є тільки ігри варті і не варті свічок. Фенне, братику, хіба ти не розумієш, що нам потрапило до рук? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, все з золотісінького золота.

Кодрінгер зайшовся кашлем. Коли прибрав хустку від рота, на ній були сліди крові.

— Золото цього не вилікує – промовив Фенн, дивлячись на хустинку в руці партнера. – А мені не дасть ніг…

— Хто зна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на колесах.

— Кодрінгере, ти на когось чекаєш?

— Так. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

********

Не відчиняй, крикнула Цирі. Не відчиняй тих дверей! За ними смерть! Не відчиняй тих дверей!

********

— Вже відкриваю, вже відкриваю – заволав Кодрінгер, прибираючи засув, після чого повернувся до кота, що нявчав. – А ти будь тихо, бестіє заплішена…

Замовк. У дверях не стояли ті, кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

— Ви пан Кодрінгер?

— Пан виїхав у справах – адвокат вдав дурну міну і змінив голос на злегка пискливий. – Я камердинер пана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим я можу прислужитись вельможним панам?

— Нічим – промовив один з чоловіків, високий напівельф. – Оскільки пана немає, ми залишимо тільки лист і сповіщення. Ось лист.

— Обов'язков передам – Кодрінгер, чудово почуваючись у ролі недорікуватого дворецького, принижено вклонився, простягнув руку по перев'язаний червоною шнурівкою сувій пергаменту. – А звістка?

Шнур, що оповивав згорток, розвився як атакуючий вуж, шмагонув і тісно зв'язав йому зап'ястки. Високий сильно смикнув. Кодрінгер втратив рівновагу, полетів до порогу, і щоб не впасти на напівельфа, рефлекторно впер ліву долоню у його груди. Уцій позиції він був неспроможний уникнути стилета, яким його вдарили у живіт. Він глухо крикнув і шарпнувся назад, але обгорнутий довкола суглобів магічний шнур не пустив. Напівельф знову притяг його до себе і штрикнув ще раз. Цього разу Кодрінгер повис на клинку.

— Ось звістка і привітання від Ріенса – просичав високий напівельф, сильно рвонувши стилет догори і патрачи адвоката як рибу. – Іди до пекла, Кодрінгере. Простісінько до пекла.

Кодрінгер захарчав. Відчував, як гостре лезо розсікає і скрипить на ребрах і грудині. Він впав на підлогу, звившись у клубок. Хотів кричати, щоб попередити Фенна, але зумів тільки верескнути, а вереск одразу здушила хвиля крові.

Високий напівельф переступив тіло, вслід за ним досередини увійшло двоє інших. Ці були людьми.

Фенн не дав себе заскочити зненацька.

Клацнула тятива, один з головорізів упав навзнак, отримавши сталеву кулю в центр лоба. Фенн від'їхав з кріслом від пульпіту, надаремно намагаючись зарядити арбалета тремтячими пальцями.

Високий стрибнув до нього, сильним копняком перевернув крісло. Карлик впав між порозкиданих на підлозі паперів. Безсило перебираючи малими рученятами і культями ніг він нагадував скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалета, відсуваючи його від досяжності Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, що намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Його увагу прикула невелика, оправлена у ріг і латунь мініатюра, яка зображала світловолосу дівчину. Він підняв її разом з прикріпленим до неї сувоєм.

Другий головоріз торкнувся враженого кулею з арбалету, нахилився. Напівельф запитально підвів брови. Головоріз покрутив голову.

Напівельф сховав мініатюру і купу зібраних з пюпітру документів за пазуху. Потім вийняв з каламара пук пер і запалив її від свічника. Крутячи їх, довзолив квачеві добре зайнятись, після чого кинув його на пюпітр, між паперів, які миттєво запалали.

Фенн верещав.

Високий напівельф зняв з уже палаючого столу пляшку із рідиною для виведення чорнила, став над карликом, що вовтузився, і вилляв на нього весь вміст. Фенн протяжно завив. Другий головоріз стягнув з полиць оберемок сувоїв і завалив ним каліку.

Вогонь з пюпітру бухнув аж під стелю. Друга, менша пляшка плямовивідника з гуркотом вибухнула, полум'я лизнуло полиці. Сувої, рулони і папки почали чорніти, згортатись і спалахувати вогнем. Фенн вив. Високий відступив вд палаючого пюпітру, скрутив з паперу другого квача і запалив його. Другий головоріз накинув на каліку наступний оберемок пергаментних сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф став над ним, тримаючи в руці пломеніючого квача.

Чорно білий кіт Кодрінгера всівся на стіні поблизу. У його золотих очах грав відблиск пожежі, яка перетворила тиху ніч на страшну пародію дня. Околицею лунав крик: Горить! Горить! Води! Люди бігли у напрямку будинку. Котяра завмер, дивлячись на них зі здивуванням і погордою. Ці дурні явно поспішали туди, у бік тієї вогненної пащеки, з якої йому ледь вдалося вибратись. Байдуже відвернувшись, кіт Кодрінгера поновив вилизування замурзаної кров'ю лапки.

*******

Цирі прокинулась заллята потом, з до болю стисненими на простирадлі долонями. Довкола була тиша і м'який морок, який як стилет прошивала смуга місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Жах… Не пам'ятаю, нічого не пам'ятаю…

Глибоко вдихнула свіже нічне повітря. Враження задушливості зникло. Знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, подумала Цирі. Вискочила з ліжка і швидко вдяглась. Приготувала кордик. Меча не мала, Єнніфер відібрала його у неї віддала під нагляд Жовтця. Напевно, Поет вже спав, у Локсії панувала тиша. Цирі вже задумалась, чи не піти і не розбудити його, коли раптом відчула у вухах сильне пульсування і шум крові.

Смуга місячного світла, що падала у вікно, стала дорогою. На кінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відкрились, у них стояла Єнніфер.

Ходи.

За плечима чародійки відкривались наступні двері. Одні за одними. Нескінченно багато. У мороці неясно вимальовувались чорні форми у формі колон. А може статуй… Я сплю, подумала Цирі, сама в те не вірячи. Я сплю. Це не є ніякою дорогою, це є світло, смуга світла. По ній неможливо йти…

Ходи.

********

Якби не дурні переконання відьмака, якби не його непрактичні правила, багато подальших подій мали б цілком інший перебіг. Ймовірно, багато подій взагалі б не стались. А подальша історія світу склалась би інакше.

Але історія світу пішла так, як пішла, а єдиною причиною цього був факт, що відьмак мав переконання. Коли він вдосвіта прокинувся, і відчув потребу, не зробив того, що б зробив кожен – не вийшов на балкон і не висцявся до горщику з настурціями. Мав переконання. Тихенько одягнувся, не будячи Єнніфер, що спала міцно, нерухомо і майже не дихаючи. Вийшов з кімнати і пішов до саду.

Бенкет ще тривав але як вказували відголоски, у затухаючому вигляді. Вікна бенкетної зали все ще палали світлом, що заливав атріум і клумби півоній. Відьмак пішов трохи далі, до густих кущів, там подивився у небо, що ясніло і від горизонту вже палало пурпуровою смужкою світанку

Коли повільно повернувся, думаючи про важливі справи, його медальйон сильно затремтів. Притримав його долонею, відчуваючи проникаюче в тіло вібрацію. Не було сумніву – у Аретузі хтось кидав закляття. Геральт нашорошив вуха і почув здушені крики, галас і гупання людей, що бігли з галереї до лівого крила палацу.

Будь-хто інший, без вагань, відвернувся би і швидким кроком пішов у свій бік, вдаючи, що нічого не чув. І подальша історія світу теж може б склалась інакше. Але відьмак мав переконання і звик чинити згідно нерозумних, непрактичних правил.

Коли він вбіг на галерею і у коридор, там тривав бій. Кілька головоріз у сірих лівреях в'язали поваленого на землю невисокого чародія. Знерухомленням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Поки Гераль зумів щось вдіяти, сам виявився знерухомленим – двоє інших сірих головорізів приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей три зубне вістря корсеки[23].

Всі головорізи мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

— Це називається "втрапити в гівно" — тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. – А ти, відьмаче, напевно маєш вроджений талан до такого втрапляння. Стій спокійно і намагайся не привернути нічиєї уваги.

Реданці зрештою вгамували невисокго чародія і підняли його, тримаючи за руки. Це був Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволило бачити деталі, било з кулі, що висіла над головою Кейри Метц, чародійки, з якою Геральт увечері балакав на бенкеті. Ледве її впізнав – вона змінила ефірний тюль на суворий чоловічий одяг, а на боці мала стилет.

— Закуйте його – коротко скомандувала. У її долоні задзвеніли кайдани, виковані з блакитнуватого металу.

— Не смій одягати це на мене! – закричав Терранвоа. – Не смій, Метц! Я член Капітулу!

— Був. Тепер ти звичайний зрадник. І до тебе ставитимуться як до зрадника.

— А ти паршива дівка, яка…

Кейра наблизилась на крок, злегка хитнулась в стегнах і з усієї сили тріснула його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що якийсь момент Геральт мав враження, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис в руках людей, що тримали його, спливаючи кров'ю з носа і губ. Чародійка не завдала другого удару, хоч і мала занесену руку. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була малорослою, не могла завдати такого удару голим кулаком.

Не ворухнувся. Головорізи тримали його міцно, а гостряк корсеки колов його в груди. Геральт не був певен, чи ворухнився би, якби був вільним. Чи знав би, що робити.

Реданьці закрили окови на викручених назад руках чародія. Терранова закричав, засмикався, зігнувся, захарчав у блювотному спазмі.