Час погорди - Сторінка 28

Геральт вже знав, з чого зроблені кайдани. Це був сплав заліза з двімеритом, рідкісним мінералом, властивості якого полягали у придушенні магічних здібностей. Такое придушення супроводжували досить прикрі для магіків побічні наслідки.

Кейра Метц підвела голову, відгорнувши волосся з лоба. І тоді побачила його.

— Що він, до дідьчої мами, тут робить? Звідки він тут взявся?

— Втрапив – відповів безпристрасно Дійктсра. – Він має талан до втрапляння. Що нам з ним робити?

Кейра спохмурніла, кількаразово тупнула обцасом високого чобота.

— Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Вона швидко відійшла, за нею пішли реданці, тягнучи Терранову. Куля-світильник поинула за чародійкою, але вже був світанок, ясніли шибки. На відданий Дійктрою знак головорізи відпустили Геральта. Шпиг наблизився і поглянув відьмакові в очі.

— Зберігай цілковитий спокій.

— Що тут робиться?

— І цілковите мовчання.

Кейра Метц швидко повернулась, не сама. Її супроводжував попелястоволосий чародій, якого представили Геральтові як Детмольда з Бан Ард. Побачивши відьмака завмер і вдарив кулаком у долоню.

— Трясця! Це той, якого вподобала собі Єнніфер?

— Той – підтвердила. – Геральт з Рівії. Проблема полягає в втому, що я не знаю, як там з Єнніфер…

— Я теж цього не знаю – стенув плечима Детмольд. – У кожному разі він вже є замішаний. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

— Немає такої потребм – здвигнув плечима Дійкстра. – Я відповідаю за нього. Я відведу його куди слід.

— Гарно все складається – кивнув головою Детмольд. – Бо ми не маємо часу. Ходи, Кейро, там на горі справи ускладнюються…

— Але й знервовані – буркнув Руданський шпигун, дивлячись услід за ними. – Брак вправності, ніщо інше. А державні перевороти і путчі це як холодець з буряком. Слід споживати холодним. Йдемо, Геральте. І пам'ятай: спокійно, з гідністю, без заскоків. Не примушуй мене жалкувати про те, що я не наказав тебе ні закувати, ні стриножити.

— Що тут робиться, Дійкстро?

— Ти ще не здогадався? — шпиг йшов поряд з ним, три реданьці тримались позаду. – Скажи-но щиро, відьмаче, як так сталось, що ти тут з'явився?

— Я боявся, що настурція всохне.

— Геральте – Дійкстра криво подивився на нього. – Ти впав у гівно з головою. Ти випірнув і тримаєш губи над поверхнею, але ногами все ще не досягаєш дна гноярні. Хтось подає тобі руку допомоги, ризикуючи сам впасти і засмердітись. Тому облиш дурнуваті жарти. Це Єнніфер наказала тобі сюди прйти, так?

— Ні. Єнніфер спить у тепленькому ліжку. Це тебе заспокоїло?

Величезний шпиг раптом різко розвернувся, вхопив Відьмака за плечі і припер до стіни коридору.

— Ні, ні мене це не заспокоїло, ти чортів дурню – просичав. — Ти що ще не зрозумів, дурбелику, що пристойні, вірні королям чародії цієї ночі не сплять? Що взагалі не лягали до ліжок У тепленьких ліжках сплять куплені Нільфгаардом зрадники. Перекинчики, які самі годували путч, але пізніше. Не знали, що їх плани викрито, а наміри випереджені. І оце саме їх витягають з теплих ліжок, б'ють кастетом у зуби, накладають на лапи наручники з двимериту. Зі зрадниками покінчено, розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом ними, припини вдавати ідіота! Чи Вільгефортц вчора вечором перетяг тебе на свій бік? Чи може Єнніфер перетягла тебе ще раніше? Кажи! Швидко, бо гівно починає заливати рота!

— Буряковий холодець, Дійкстра – нагадав Геральт. Проведи мене до Філіппи. Спокійно, гідно і без заскоків.

Шпиг відпустив його, відступив на крок.

— Йдемо – сказав холодно. – Цими сходами, наверх. Але ми закінчимо розмову. Я тобі це обіцяю.

*******

Там, де сполучались чотири коридора, під колонною, що підтримувала склепіння, було світло від лампи і магічних куль. Тут скупчились реданці і чародії. Серед тих останніх були члени Ради – Радкліфф і Сабріна Глевіссіг. Сабріна, як і Кейра Метц, була у сірому чоловічому вбранні. Геральт зрозумів, що у путчі, що здійснювався на його очах, можна розпізнати сторони за уніформою.

Стоячи на колінах на підлозі, над тілом схилилась Трісс Мерігольд. Геральт впізнав Лідію ван Бредевоорт. Впізнав її за волоссям і шовковою сукнею. З обличчя її не розпізнав, бо це вже не було обличчя. Це була огидна, макабрична маска трупа, яка блищала відкритими аж до половини щік зубами і спотвореною, запалою, зле загоєною кісткою щелепи.

— Прикрийте її – глухо промовила Сабріна Ґлевіссіг.

— Коли вона вмерла – ілюзія розвіялась… Трясця, прикрийте її чимось!

— Як це сталось, Радкліффе? – запитала Трісс, відводячи руку від позолоченого руків'я стилета, що стирчав нижче грудини Лідії. – Як це могло статись? Мало обійтись без трупів.

— Вона атакувала нас – буркнув чародій, опускаючи голову. – Коли ми випроваджували Вільгефортца, кинулась на нас. Настало замішання… Сам не знаю, як саме… Це її власний стилет.

— Закрийте їй обличчя! – Сабріна різко розвернулась. Побачила Геральта, її хижі очі заблищали немов антрацити.

— Звідки тут цей взявся?

Трісс блискавично підвелася, пригорнулась до відьмака. Геральт побачив перед обличчям її долоню. Потім побачив блиск і лагідно занурився в темряву. Відчув руку на комірі в раптове шарпання.

— Тримайте його, бо впаде – голос Трісс був ненатуральним, у ньому бринів вдаваний гнів. Знову шарпнула ним, так щоб на якусь мить був поряд з нею.

— Вибач – почув її швидкий шепіт. – Я мусила.

Люди Дійкстри притримали його.

Ворухнув головою. Перемкнувся на інші органи чуттів. У коридорах панував рух, повітря нуртувало, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг матюкалась, Трісс вгамовувала її. Реданці, від яких смерділо казармою, тягли підлогою обм'якле тіло, що шурхотіло шовком сукні. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Короткий, нервовий стукіт підборів.

— Поспішайте! Це все занадто довго тягнеться! Ми повинні вже бути у Гарстанзі!

Філіппа Ейльхарт. Знервована.

— Сабріно, швидко знайди Марті Содергрен. Якщо треба буде, витягни її з ліжка. З Гедимдейтом недобре. Напевно, серцевий напад. Хай Марті займеться ним. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і приведи до Гарстангу Доррегграя, Дрітгельма і Кардуіна.

— Для чого?

— Вони уповноважені королів. Нехай Етайн і Естерад будуть поінформовані про нашу акцію і про її наслідки. Приведи їх… Трісс, маєш на руці кров! Хто?

— Лідія.

— От дідько. Коли? Як?

— Хіба важливо як? – холодний, спокійний голос. Тіссая де Вріес. Шелест сукні. Тіссая була у бальній сукні. Не в формі заколотників. Геральт наставив вуха, ане не чув дзенькання кайданів з двимериту.

— Вдаєш обурення? – Повторила Тіссая. – Турботу? Коли організуєш революцію, якщо вночі приводиш озброєних головорізів, треба змиритись з жертвами. Лідія мертва, Ген Гедимдейт помирає. Я щойно бачила Артауда з розбитим обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльхарт?

— Не знаю – твердо відповіла Філіппа. – Але я не відступлю.

— Звісно. Ти відступиш ні перед чим.

Повітря здригнулось, каблуки стукнули у підлогу у знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Запам'ятав нервовий ритм її кроків, коли вони вчора йшли разом через залу Аретузи, щоб поласувати кав'яром. Запам'ятав запах цинамону і нарду. Тепер той запах змішувався з запахом соди. Геральт виключав свою участь у перевороті або путчі, але задумався, що якби брав участь, то чи подумав би про попереднє чищення зубів.

— Він тебе не бачить, Філь – повідомив з позірною млявістю Дійкстра. – Нічого не бачить і нічого не бачив. Та з красивим волоссям осліпила його.

Відчував дихання Філіппи і відчував кожен її рух, але незграбно поворушив головою, вдаючи безпорадність. Чародійка не дала одурити себе.

— Не прикидайся, Геральте. Трісс затьмарила твої очі, але все таки розуму не забрала. Як ти сюди потрапив?

— Втрапив. Де Єнніфер?

— Благословенні невідаючі – у голосі Філіппи не було глузування. – Бо вони довше живуть. Дякуй Трісс. Це було м'яке закляття, сліпота скоро мине. А ти не побачиш того, чого тобі не можна було бачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернусь.

Знову кроки. Голоси. Дзвінке сопрано Кейри Метц, гугнявий бас Радкліффа. Стукіт реданських чоботиськ. І підвищений голос Тіссаї де Вріес.

— Відпустіть її! Як ви можете? Як ви вмогли їй це зробити?

— Це зрадники! – гугняво, Радкілфф.

— Ніколи в це не повірю!

— Кров не вода – холодно, Філіппа Ейльхарт. – А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. І власну, незалежну державую. Тут, на цих землях. Ясно, що по вирізуванню людей. І цього вистачило, щоб вона одразу нас зрадила.

— Відповідай! – Тіссая де Вріес, емоційно. – дай їй відповідь, Енід!

— Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двимериту. І співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Стокротки з Долин, найкрасивішої жінки у світі.

— Va vort a me, Dh'oine. N'aen te a dice'n.

— Тобі цього вистачит, Тіссає? – голос Філіппи, як гавкіт. – Чи віриш мені зараз? Ти, я, ми всі є і завжди були для неї Dh'oine, людьми, яким вона, Aen Seidhe, не має що сказати. А Ти, Феркарте? Що тобі обіцяли Вільгефортц і Емгир, що ти наважився зрадити?

— Іди до чорта, збочена підстилко.

Геральт затримав подих, але не почув відголосу кастету, що вдаряється у щелепу. Філіппа володіла собою значно краще за Кейру. Або не мала кастету.

— Радкліффе. Забери зрадників до Гарстангу! Детмольде, подай руку архімайстрині де Вріес. Ідіть. Я зараз приєднаюсь.

Кроки. Запах цинамону і нарду.

— Дійкстро.

— Я тут, Філю.

— Твої підлеглі вже тут не потрібні. Нехай повертаються до Локсії.

— Ти впевнена…

— До Локсії, Дійкстро!

— Як накажете, милостива пані – у голосі шпига звучало глузування. – пахолки йдуть, зробили, що від них вимагалось. Тепер це вже справа виключно чародіїв. А тому і я не зволікаючи йду з прекрасних очей вашої високості.