Час погорди - Сторінка 41

Що ти вже все дізнався від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… щоб я тобі… Щоб я це тобі розповів…

Відьмак довго мовчав, безборонно опустивши руки.

— Застрибуй у сідло – врешті сказав зміненим голосм. – Розкажеш мені дорогою.

*******

Того ранку у палаці Лос Грім, лііній резиденції імператора, панувало незвичне пожвавлення. Тим незвчиніше, що всіляке збудження, емоції і пожвавлення абсолютно не були у звичаї нільфгаардської шляхти, а виказування неспокою чи піднесення вважалось виявом незрілості. Подібна поведінка розглядалась серед нільфгаардських вельмож з таким осудом і зневагою, що виявляти пожвавлення чи піднесення соромилась навіть недозріла молодь, від якої взагалі мало хто очікував пристойного поводження.

Того ранку у Лос Грім однак не було молоді. У Лос Грім молоді не було чого шукати. Велетенську тронну залу палацу заполонили поважні і суворі аристократи, лицарі і дворяни, всі як один вдягнені у церемоніальне придворне чорне вбрання, єдине що пожвавлювало його – білі жабо і манжети. Чоловіків супроводжували нечисленні, так само поважні і суворі дами, яким звичай дозволив прояснити чорні шати скромною біжутерією. Всі вдавали, що вони гідні, поважні і суворі. А вони були неймовірно збуджені.

— Кажуть, що вона бридунка. Худа

— Але це нібито королівська кров.

— З позашлюбного ложа?

— Нічого подібного. Вона законнонароджена.

— Вона сяде на троні?

— Якщо імператор так вирішив…

— Ідіть лісом, ви тільки подивіться на Ардала аеп Даги і на князя де Ветта… Але ж у них і пики.. наче оцту напились…

— Тихше, графе… Ви дивуєтесь їх мінам? Якщо плітки підтвердяться, Емгир наставив сраку старим родам. Принизив їх…

— Плітки не підтвердяться. Імператор не побереться з тією знайдою! Він не може так зробити…

— Емгир все може. Обережніше зі словами, бароне. Зважайте, що говорите. Були вже такі, які стверджували, що Емгир не може того-сього. Закінчили на ешафоті.

— Кажуть, що він вже підписав декрета про пожалування для неї. Триста гривень ренти, уявляєте собі?

— І титул принцеси. Чи хтось з вас вже бачив її?

— Одразу по прибутті її віддано під опіку графині Ліддерталь, а будинок оточено гвардією.

— Її довірено графині, щоб та вклала шмаркачці трохи понять про манери. Кажуть, що та ваша принцеса поводить себе як дівка з обори[34]…

— Що в цьому дивного? Вона походить з півночі, з варварської Цинтри…

— Тим не правдоподібніші плітки про шлюб Емгира. Ні, ні, це абсолютно неможливе. Імператор візьме за дружину наймолодшу доньку де Ветта, так як і було заплановано. Не пошлюбить тієї узурпаторки!

— Це найкращий час, щоб він нарешті когось пошлюбив. Зважаючи на династію… Найкращий час, щоб ми мали малого ерцгерцога…

— Та нехай собі жениться, але ж не з цією приблудою!

— Тихше, без екзальтації. Ручаюсь вам, шляхетне панство, що до цього зв'язку не дійде. Яку мету він мав би переслідувати таким мар'яжем?

— Це політика, графе. Ми воюємо. Той зв'язок мав би політичне і стратегічне значення… Династія, з якої походить принцеса, має легальні титули і підтверджені права на землі над Долиною Ярри[35]. Якби вона стала дружиною імператора… Ха, це була б чудове рішення. Ви тільки погляньте на послів короля Естерада, як шепочуться…

— Значить, ви підтримуєте цей дивний зв'язок, шановний князе? А може ви й нарадили це Емгирові?

— Це моя справа, маркграфе, що підтримую, а що ні. А рішення імператора я б не радив вам обговорювати.

— А хіба рішення вже прийняте?

— Не думаю.

— Ви помиляєтесь.

— Що ви хочете цим сказати, пане?

— Емгир відправив з двору баронесу Тарнганн. Наказав, щоб вона поверталась до чоловіка.

— Він порвав з Дервлею Триффін Броінне? Цього не може бути! Дервля була його фавориткою три роки…

— Я повторюю: він відправив її з двору.

— Це правда. Казали, що Золотоволоса Дервля страшно розгнівалась. Четверо гвардійців ледве всадили її до карети…

— Її чоловік зрадіє…

— Сумніваюсь…

— О Велике сонце! Емгир порвав з Дервлею? Порвав з нею заради цією знайди? Заради цієї дикунки з Півночі?

— Тихше.. Тихше, до дідька…

— Хто це підтримує? Яка партія це підтримує?

— Тихше, прошу… На нас дивляться…

— Та дівка… Тобто, принцеса… Здається вона негарна… Коли імператор побачить її…

— Ви хочите сказати, що він ще її не бачив?

— Не мав часу. Він прибув з Дарн Руах годину тому.

— Емгир ніколи не смакував гидунок… Аіне Дермотт… Клара Аеп Гвендолін Ґор… А Дервля Триффін Броінне це дійсно справжня красуня…

— Може та знайда з часом вилюдніє…

— Коли її відмиють? Здається¸ князівни з Півночі миються рідко…

— Це ще дитина. Вона має не більш як чотирнадцять літ…

— Я повторюю, це був би політичний зв'язок… Чисто формальний…

— Якби так було, Золотоволоса Дервля зосталась би при дворі. Знайда з Цинтри політично і формально сиділа б на троні поряд з Емгиром… Але вечором Емгир би давав їй погратись тіарою і коронними клейнодами, а сам би йшов до спальні Дервлі… Принаймні, до того часу, коли шмаркачка досягла б віку, у якому безпечно народжувати.

— Гамм… Так… Щось у цьому є. Як звати ту… принцесу?

— Ксерелла, чи якось так.

— Анітрохи, неправда. Зветься… Зирілла. Так, напевно Зирілла.

— Варварське ім'я.

— На Бога, тихше…

— І більше поваги. Ви поводитесь як шмаркачі!

— Стежте за словами! Вважайте, щоб я не сприйняв їх за образу!

— Якщо ви жадаєте сатисфакції, знаєте, де мене шукати, маркграфе!

— Тиша! Спокій! Імператор…

Герольд не мусів навмисно силуватись. Вистачило одного удару жезла в підлогу, щоб удекоровані чорними беретами голови аристократів і лицарів схилились ніби колосся під ударом повітря. У тронній залі запанувала тиша, така, що герольд теж не мусів надмірно напружуватись.

— Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн аеп Монрудд!

Біле Полум'я, що Танцює на Курганах Ворогів увійшов до зали. Промарширував повз ряди шляхти своїм звийчаним швидким кроком, енергійно махаючи правою рукою. Його чорний одяг нічим не відрізнявся від вбрання дворян, якщо не рахувати відсутності жабо. Темне волосся імператора, як зазвичай не причесане, утримував у порядку вузький золотий обруч, на шиї поблискував імператорський альшбанд.

Емгир досить недбало всівся на троні на підвищенні, впер лікті на поруччя, а підборіддя на долоні. Він не закинув ноги на друге поруччя трону, що значило, що церемоніал далі не обов'язковий. Жодна зі схилених голів не піднялась навіть на дюйм.

Імператор голосно кашлянув, не змінюючи постави. Дворяни зітхнули і випростались. Геральд знову вдарив жезлом у підлогу.

— Цирілла Фіона Елен Ріаннон, королева Цинтри, княгиня Бругге, і герцогиня Соддену, дідичка[36] Ініс Ард Скелліге та Інніс Ан Скелліге, сюзеренка Аттре і Абб Ярра!

Всі очі звернулись до дверей, у яких стояла висока і сповнена гідності Стелла Конгреве, графиня Ліддерталь. І поряд з графинею стояла володарка всіх згаданих за мить до того вражаючих титулів. Струнка, світловолоса, незвично білда, злегка згорблена, у довгій блакитній сукенці. У сукенці, у якій явно почувалась незручно і погано.

Емгир Дейтвейн випростався на троні, а дворяни одразу зігнулись в поклонах. Стелла Конгреве трохи пхнула світловолосу дівчину, обидві дефілювали вздовж шеренги аристократів, що вклонялись, представників перших родів Нільфгаарду. Дівчина крокувала негнучко і невпевнено. Спіткнеться, подумала графиня.

Цирілла Фіона Елен Ріаннон спіткнулась.

Недоладна і худорлява, подумала графиня, наближаючись до трону. Незграбна, а до того всього не спритна. Але я зроблю з неї красуню. Я зроблю з неї королеву, Емгире, так як і наказав.

Біле Полум'я Нільфгаарду придивлявся на неї з висоти свого трону. Як завжди, він мав злегка примружені очі, а на його губах танцювала тінь глузливої посмішки.

Королева Цинтри спіткнулась вдруге. Імператор впер лікоть на поручень трону, торкнувся долонею щоки. Усміхнулась. Стелла Конгреве була вже настільки близько, щоб побачити ту усмішку. Вона омертвіла від страху. Щось не так, подумала нажахано, щось не так. Полетять голови. О Великі Сонця, полетять голови…

Вона отямилась, вклонилась, змушуючи до поклону й дівчину.

Емгир вар Емрейс не встав з трону. Але злегка нахилив голову. Дворяни затамували дихання.

— Королево – промовив Емгир. Дівчина зсутулилась. Імператор не дивився на неї. Він дивився на згромаджену у залі шляхту.

— Королево – повторив. – Я щасливий, що можу привітати вас у моєму палаці і у моїй державі. Я ручаюся словом імператора, що близький день, коли всі належні титули повернуться до вас разом з землями, які є вашими за правом успадкування, які легально і незаперечно вам належать. Узурпатори, які панують у вашому маєтку, розпочали війну зі мною. Вони атакували мене, проголошуючи при цьому, що захищають твої права і справедливість. Тоді нехай весь світ знає, що ви до мене, а не до них, звернулись за допомогою. Хай весь довідається, що ви отримуєте в моїй державі належну сюзеренці і власниці королівського імені честь, в той час коли серед моїх ворогів були тільки вигнанцем. Хай весь світ знає, що у моїй державі ви у безпеці, в той час коли мої вороги не тільки відмовляли вам у короні, але й намагались важити на ваше життя.

Погляд імператора Нільфгаарду затримався на послах Естерада Тіссена, володаря Ковіру, і на посла Нєдаміра, короля Ліги з Хенгворсу.

— Хай весь світ дізнається правду, в тому числі й королі, які ніби не бачили на чиєму боці є слушність і справедливість. І нехай весь світ довідається, що допомога буде надана. Ваші і мої вороги будуть переможені. У Цинтрі, у Соддені і Бругге, в Аттре, на Островах Скелліге, і в усті Ярре знову запанує спокій а ви сядете на троні на радість ваших земляків і всіх люблячих справедливість людей.

Дівчина у блакитній сукенці опустила голову ще нижче.

— Поки це станеться – продовжив Емгир – у моїй державі до вас будуть ставитись з належною пошаною, як я, так і мої піддані. А оскільки у вашому королівстві зараз все ще горить полум'я війни, на доказ честі, пошани і приязні Нільфгаард надає вам титул принцеси Рован і Ямлак, пані на замку Дарн Рован, куди ви вирушите зараз, щоб очікувати подальших спокійніших, щасливіших часів.

Стелла Конгреве опанувала себе, не дозволила, щоб на її обличчі з'явилось хоча б слід здивування. Не тримає її при собі, подумала, висилає її до Дарн Ровану, на кінець світу, там де сам ніколи не буває.