Час погорди - Сторінка 43

Однак скоро виявилось, що єдиноріг йде тільки до молоденьких дівчат, не звертаючи уваги на старших. Будучи мудрим звіром, єдиноріг несхибно розмує, що задовго перебувати у дівоцтві є річчю підозрілою і суперечною природі.

Physiologus

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Її розбудила спека. Її привів до тями жар, що палив шкіру, як катівське залізо.

Вона не могла поворушити головою, щось її тримало. Шарпнулась і завила від болю, відчуваючи, як рветься і тріскає шкіра на скроні. Відкрила очі. Камінь, на який сперла голову, був брунатним від крові, що згорнулась і засохла. Обмацала скроню, відчувши під пальцями твердий тріснутий струп. Струп, що був приліплений до каменя, і відірвався від нього при русі головою, зараз стікав кров'ю і сукровицею. Цирі відкашлялась, плюнула, виплюнувши пісок разом з густою, липкою слиною. Підвелася на ліктях, потім сіла, роззирнулась довкола.

Її зівсюди оточувала кам'яниста, сіро-червона, потята ярами і нерівностями рівнина, з якої де не де випирали кам'яні кургани чи величезні брили дивних обрисів. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, яке позолотило все небо, спотворюючи видимість засліплюючим блиском і маревом повітря.

Де я?

Вона обережно торкнулась розбитої скроні. Боліло. Дуже боліло. Я мусила гарно навернутись, подумала вона, мусила здорово лупнулась об землю. Раптом вона помітила пошарпаний, подертий одяг і відкрила нові вогнища болю – у попереку, у спині, в плечах, на стегнах. Під час падіння пилюка, гострий пісок і камінці потрапили всюди – до волосся, вух, до рота, також і до очей, які пекли і сльозились. Долоні й лікті палали,, поздирані до живого м'яса.

Вона делікатно і поволі випростала ноги і знову застогнала, бо ліве коліно відповідало на рух діймаючим, тупим болем. Вона обмацала себе через шіру штанів, які залишились цілими, але не відчула набряку. При диханні вона відчувала зловісне поколювання в боці, а спроба нахилитись тулубом викликала те, що вона мало не скрикнула, прошита гострим спазмом, який озвався внизу спини. Але я й забилась, подумала вона. Але напевно нічого собі не зламала. Якби поламала кістки, боліло б сильніше. Я ціла, тільки трохи побита. Зможу встати. І встану.

Вона поволі, обережними рухами приготувалась, незграбно встала на коліна, намагаючись оберігати розбите коліно. Потім вона стала на карачки, стогнучи, яйкаючи і сичучи. Врешті, через якийсь час, який їй здався вічністю, вона встала. Та тільки для того, щоб одразу тяжко звалитись на каміння, бо голова, що йшла обертом, засліпила їй очі та цієї миті підсікла ноги. Відчуваючи раптову хвилю млості, вона вляглась на бік. Розпечені валуни пекли як розжарене вугілля.

— Я не встану… — заплакала вона. – Не можу… Згорю на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, вредний, невідступний біль. Кожен рух спричняв те, що біль зростав, тож Цирі припинила ворушитись. Затулила голову рукою, але спека швидко стала нестерпною. Вона зрозуміла, що вона мусить втекти від нього. Долаючи зневладнюючий опір зболеного тіла, мружачи очі від розриваючого болю у скронях, вона рачки поповзла у бік більшого валуна, обтесаного вітром у вигляді чудернацького гриба, недоладний капелюх якого був основою для невеликої тіні. Вона звилась у клубок, кашляючи і сопучи носом.

Вона лежала довго, поки мандруюче небом сонце знову не дістало її вогнем, що лився зверху. Вона пересунулась на інший бік валуна, тільки для того, щоб переконатись, що це безглуздо. Сонце піднялось у зеніт, кам'яний гриб практично не давав затінку. Вона перемістила долоні на пукаючі від болю скроні.

Її розбудив озноб, що стрясав усім тілом. Вогненна куля сонця втратила засліплюючи золотистість. Тепер, будучи вже нижче, висячи над пошарпаними, зубатими скелями, вона була помаранчевою. Спека дещо впала.

Цирі тяжко сіла, роззирнулась довкола. Біль у голові стих, перестав осліплювати. Вона обмацала голову і переконалась, що спека спалила і висушила струп на скроні, перетворивши його на тверду, слизьку кірку. Все одно їй боліло ціле тіло, здавалось, що вона не має на ньому жодного здорового місця. Відкашлялась, скрипнула піском на зубах, спробувала сплюнути. Безуспішно. Вона сперлась спиною на все ще гарячу від сонця грибоподібну брилу. Нарешті перестало пекти, подумала. Тепер, коли сонце схилилось до заходу, вже було можна терпіти, а незабаром…

Незабаром западе ніч.

Здригнулась. Де я, в дідька, знаходжусь? Як мені звідси вибратись? І в який бік? Куди маю йти? А може не рухатись з місця, може чекати, ану ж мене знайдуть? Адже мене будуть шукати. Геральт. Єнніфер. Адже вони не покинуть мене саму…

Вона спробувала сплюнути і знову не вийшло. І тоді зрозуміла.

Спрага.

Спрага. Вже тоді, під час втечі, її мучила спрага. Вона нагадала собі, що при луці сідла карого коня, якого осідлала, втікаючи до Вежі Меви, була дерев'яна бутля. Але вона не змогла тоді її ані відв'язати, ані забрати, не мала часу. А тепер бутлі не було. Тепер нічого не було. Нічого крім гострих каменів, крім стягуючого шкіру струпа на скроні, крім тілесного болю і скорченого горла, яке не можна було навіть звільнити ковтанням слини.

Вона не могла залишатись тут. Мушу йти і знайти воду. Якщо не знайду воду, загину.

Спробувала встати, ранячи пальці об кам'яний гриб. Встала. Зробила крок. І з хниканням звалилась рачки, напружившись у сухому, блювотному спазмі. Її схопили корчі, голова пішла обертом, так сильно, що вона знову мусила прибрати лежачої пози.

Я безсила. І сама. Знову. Всі зрадили мене, покинули, залишили саму. Так як і колись…

Цирі відчула, як її горло стисли невидимі кліщі, як до болю скоротились м'язи на щелепах, як починають тремтіти запечені вуста. Немає паскуднішого видовища, аніж плачуча чародійка, нагадала вона собі слова Єнніфер. Але все таки… Поки що ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Згорнута у клубок під кам'яним грибом, Цирі заридала, зайшлася сухим, страшним плачем. Без сліз.

Коли вона підняла опухлі повіки, що чинили опір, переконалась, що жар ще більш злагіднів, а ще жовте недавно небо набрало властивої йому кобальтової барви, о диво, вон о навіть було помережано тонкими білими пасмами хмар. Щит сонця червонів, опустився нижче, але й далі випромінював на пустелю спеку, що хвилювалась і пульсувала. А може жар бив з нагрітого каміння?

Сіла, констатуючи, що біль у черепі і потлумленому тілі припинив докучати. Тому що зараз він був нічим у порівнянні з смокчучим болем, що розлився у шлунку і з гидким, змушуючим до кашлю дертям у пересохлому горлі.

Не піддавайся, подумала. Не можна піддаватись. Так як у Каер Морхені, треба встати, треба подолати, побороти, придушити у собі біль і слабкість. Треба встати та йти. Тепер принаймні я знаю напрямок. Там де тепер сонце – захід. Я мушу йти, мушу знайти воду і якусь їжу. Мушу. Інакше загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки – було магічним порталом, чародійським пристроєм, за допомогою якого можна перенестись на велику відстань…

Портал у Tor Lara був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, там не було нічого, навіть вікон, тільки голі і вкриті грибком стіни. І на одній зі стін запломенів непостійний овал, наповнений райдужним світінням. Вона завагалось, але портал притягував, закликав її, врешті просив. А іншого виходу не було, тільки цей сяючий овал. Вона закрила очі і увійшла до нього.

А потім було сліпуче сяйво і лютий вир, подмух, що позбавляв дихання і дробив ребра. Вона пам'ятала політ серед тиші, холоду і порожнечі, потім знову блиск і захлинання повітрям. Зверху була блакить, а внизу – розмазана сірість… Вона впала

Припинила політ, так як орел випускає занадто важку для нього рибу. Коли вона впала на каміння, то знепритомніла. Не знала як довго.

Вона читала у храмі про портали, пригадала, витрушуючи пісок з волосся. У книгах були згадки про викривлені чи хаотичні телепорти, які відносять невідомо куди і викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був напевно саме такий. Викинув мене тут, на кінець світу. Ніхто не знає де. Ніхто не буде мене тут шукати і ніхто не знайде. Якщо я залишусь тут, помру.

Встала. Мобілізувавши всі сили, тримаючись за валун, зробила перший крок. Потім другий і третій.

Ті перші кроки повідомили їй, що пряжки правого чобота зірвані, а спадаюча халявка унеможливлювала марш. Сіла, цього разу цілеспрямовано, в природній спосіб, та оглянула одяг і спорядження. Концентувалась на цій дії, забуваючи про втому і біль.

Першою річчю, яку вона виявила, був кордик. Забула про нього, бо піхви пересунулись назад. Крім кордика, як завжди, на поясі була мала сумка. Подарунок від Єнніфер. Вона містила те, що "дама завжди повинна мати при собі". Цирі розв'язала мішечок. На жаль, стандартне екіпірування дами не залагоджував ситуації, в якій вона знаходилась. Саківка містила черепашковий гребінець, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований, стерильний тампон з льняної тканини і нефритове пуделко мазі для рук.

Цирі одразу натерла маззю обгоріле обличчя і вуста, також негайно пожадливо злизала мастило з губ. Не стримуючись довго, вона вилизала все пуделко, насолоджуючись жиром і вологістю, що трохи заспокоювала. Ромашка, амбра і камфора, які були вжиті для ароматизації мазі, смакували гидко, але подіяли стимулююче.

Вона зв'язала спадаючу халявку ремінцем, витягненим з рукава, встала, тупнула кілька разів на пробу. Розпакувала і розвила тампон, зробила з нього широку опаску, яка мала захистити розбиту скроню і припечене сонцем чоло.

Встала, поправила пасок, пересунула кордик ближче до лівого стегна, рефлекторна вийняла його з піхов, перевірила лезо великим пальцем. Було гострим. Вона знала про це.

Я маю зброю, подумала. Я – відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, витримаю, у храмі Мелітеле часом слід було поститись навіть і два дні. А вода… Мушу знайти воду. Йтиму так довго, поки не знайду. Ця клята пустеля мусить десь закінчитись. Якби це була велика пустеля, я б про неї щось знала, побачила б її на мапах, які розглядала разом з Ярре.