Час погорди - Сторінка 47

Цирі підвелась на карачки і різко зблювала. За хвилину встала, поточилась, підійшла до єдинорога, але Коник не дозволив себе торкнутись. Відбіг, після чого перевернувся на піску і покачався. А потім почистив ріг, кількаразово забивши його у пісок.

Цирі теж почистилась і витерла клинок кордика, знову і знову неспокійно зиркаючи у бік недалекої воронки. Єдиноріг встав, заіржав, і повільно підійшов до неї.

— Я б хотіла оглянути твою рану, Конику.

Коник заіржав і потряс рогатою головою.

— Якщо ні, то ні. Якщо можеш йти, йдемо. Краще не залишаймося тут.

******

Незадовго після цього на їх дорозі з'явилась наступна розлога площина піску, вся, аж до країв оточуючих її скель, поцяцькована воронками, які були вигреблені у піску. Цирі роззиралась з жахом – деякі воронки були що найменше удвічі більшими від тієї, в якій вони недавно боролись за життя.

Вони не наважились перетнути поле, лавіруючи поміж воронками. Цирі була переконана, що воронки були пастками на необережні жертви, а монстри з довгими клешнями, що сиділи у них, були загрозливими тільки для жертв, які падали до воронок. Зберігаючи обережність і тримаючись подалі від западин, можна було подолати піщанистий терен, без страху, що хтось з потвор вилізе з воронки і почне їх переслідувати. Була певна, що ризику немає – але воліла не перевіряти. Єдиноріг дотримувався схожої позиції – пирскав, пирхав і відбігав, відтягуючи її від піщаної ділянки. Вони змінили дорогу, широким гаком оминувши небезпечну площину, тримаючись скель і твердого кам'янистого ґрунту, через який жодна з бестій не була б у змозі проритись.

Ідучи, Цирі не спускала з воронок ока. Кілька разів бачила, як зі згубних пасток вверх стріляли фонтани піску – потвори поглиблювали і відновлювали свої садиби. Деякі воронки були так близько одна до одної, що щебень, який один монстр викидав, потрапляв до інших западин, турбуючи приховане на дні чудовисько, а тоді розпочиналась страшна канонада, коли протягом кількох хвилин пісок свистів і сік довкола як град.

Цирі задумалась, на що полюють піщані чудовиська на безводній і мертвій пустці. Відповідь прийшла сама – з однієї з найближчих западин широкою дугою вилетів темний предмет, з тріском впавши неподалік них. Після короткої миті вагання вона збігла зі скел на пісок. Тим, що вилетіло з воронки, був трупик гризуна, що нагадував кролика. Принаймні за хутром. Трупик був скорченим, твердим і сухим, як пробка, легкий і пустий як міхур. У ньому не було ані краплини крові. Цирі здригнулась – вона вже знала, на що полює гидота і як годується.

Єдиноріг застережно заіржав. Цирі підвела голову. У найближчій околиці не було жодної воронки, пісок був рівним і гладеньким. І на її очах цей рівний і гладенький пісок раптом згорбився, а цей горб швидко почав сунути у її бік. Вона викинула висмоктане падло і блискавично видерлась на скелю.

Рішення оминати піщанисту ділянку виявилось дуже слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть найменші ділянки піску, ступаючи виключно по твердому ґрунтові.

Єдиноріг йшов повільно, спотикався. З його скаліченого стегна текла кров. Але він і далі не дозволяв їй підійти і оглянути рану.

*******

Піщанисте річище значно звузилось і почало витись. Дрібний і розсипчастий пісок поступився місцем великому щебеню, потім гальці. Вони вже не бачили воронок тривалий час, тож вирішили піти стежкою через річище. Цирі, хоч знову мучена спрагою і голодом, почала рухатись швидше. Була надія. Кам'янисте річище не було ніяким річищем. Вона була дном ріки, що плило з боку гір. У річці не було води, але ріка вела до джерел – занадто слабких і надто мало активних, щоб наповнити водою русло, але напевно достатніх, щоб напитись.

Вона б йшла швидше, але мусила сповільнитись. Бо єдиноріг сповільнився. Він йшов з явним зусиллям, тягнув ногу, ставив копито боком. Коли настав вечір, ліг. Не встав, коли підійшла. Дозволив, щоб оглянула рану.

Ран було дві, по обидва боки запаленого, сильно напухлого стегна. Обидві рани були загноєні, обидві кривавили, і разом з кров'ю з обох текла липка, бридко пахнуча ропа.

Потвора була отруйною.

*******

Наступного дня було ще гірше. Єдиноріг ледь йшов. Увечері ліг на каменях і не хотів вставати. Коли вона біля нього стала на коліна, дотягся до зраненого стегна ніздрями і рогом, заіржав. У тому іржанні був біль.

Ропа текла щораз сильніше, запах був нестерний. Цирі видобула кордик. Єдиноріг тонко заверещав, спробував встати, звалився задом на каміння.

— Я не знаю, що мені робити… — простогнала, дивлячись на лезо. – Справді не знаю… Рану слід напевно розрізати, витиснути ропу і отруту… Але я не вмію! Можу скривдити тебе ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цирі сіла на каміння, обхопила голову долонями.

— Мене не навчили лікувати – промовила вона гірко. – Мене навчили вбивати, пояснивши, що у цей спосіб зможу рятувати. Це було великою брехнею, Конику. Мені набрехали.

Запала ніч, швидко темніло. Єдиноріг лежав, Цирі гарячково думала. Назбирала чортополоху і бадилля, якого вдоста росло на берегах всохлої ріки, але Коник не хотів їх їсти. Він безвладно поклав голову на каміння, не намагався вже її підняти. Тільки моргав очима. У його писку з'явилась піна.

— Я не можу допомогти тобі, Конику – промовила здушеним голосом. – Я не маю нічого…

Крім магії.

Я чародійка.

Встала, простягла руку. І нічого. Вона дуже потребувала магічної енергії, а її не було ані сліду. Не сподівалась цього, була здивована. Адже водяні жили є всюди! Зробила кілька кроків в одну, потім у другу сторону. Почала йти по колу. Повернулась.

Нічого.

— Ти проклята пустеле! – крикнула, стрясаючи кулаками. – У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія має бути всюди! Це теж тільки брехня! Всі мені набрехали, всі!

Єдиноріг заіржав.

Магія є всюди. Є у волі, у землі, у повітрі…

І у вогні.

Цирі зі злості вдарила кулаком у чоло. Їй це вчасно не спало на думку, можу тому, що там, серед голих каменів, не було навіть що запалити. А тепер мала під рукою сухий чортополох і бадилля, а для створення маленької іскорки їй повинно вистачити тієї дрібки енергії, яку вона ще відчувала у собі…

Вона назбирала більше патиків, склала їх у стосик, обложила сухим чортополохом. Обережно запхала руку.

— Aenye!

Стосик заяснів, замиготів полум'ям, запалав, охопив листя, пожер його, вистрелив догори. Цирі докинула бадилля.

Що тепер, подумала вона, дивлячись в оживаюче полум'я. Черпати? Як? Єнніфер заборонила мені торкатись енергії вогню… Але я не маю вибору! Ані часу! Мушу це зробити! Патики і листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… Який він гарний, який він теплий…

Не знала, коли і як це сталось. Вона задивилась у полум'я і раптом відчула біль у скронях. Схопилась за груди, мала враження, що її ребра лускають. У животі, паху і сосках запульсував біль, який миттєво змінився у неймовірну насолоду. Встала. Ні, не встала. Злетіла.

Сила наповнила її як розтоплений свинець. Зорі на небосхилі затанцювали, наче відбиті на поверхні охра. Пломеніюче на заході Око вибухнув сяйвом. Вона взяла це сяйво, а разом з нею і Силу.

— Hael, Aenye!

Єдиноріг дико заіржав і спробував підвестись, опираючись на передні ноги. Рука Цирі піднялась сама, долоня сама склалась до жесту, губи самі прокричали закляття. З пальців вилинуло світло, променіюче сяйво. Вогонь загудів полум'ям.

Хвилі світла, що били з її руки торкнулись зраненого стегна єдинорога, поєднались, проникли.

— Хочу, щоб ти був здоровим! Я хочу цього! Vess'hael, Aenye!

Сила вибухнула в ній, наповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив вверх, довкола посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, а потім раптом швидко зірвався з землі, незграбно ступив кілька кроків. Вигнув шию, дотягнувся писком стегна, ворухнув ніздрями, пирхнув – ніби з недовірою. Голосно заіржав, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.

— Я вилікувала тебе! – крикнула Цирі з гордістю. – Вилікувала! Я чародійка! Мені вдалось витягнути силу з вогню! І я маю ту силу! Я можу все!

Відвернулась. Розпалене вогнище гуділо, сипало іскрами.

— Ми вже не мусимо шукати джерел! Не будемо вже пити вигрібане болото! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є в цьому вогні! Я зроблю так, що на цю кляту пустелю випаде дощ! Що вода порсне зі скель! Що тут виростуть квіти! Трава! Кольрабі! Тепер я можу все! Все!

Різко підняла обидві руки, викрикуючи закляття та вигукуючи інвокації[38]. Вона не розуміла їх, не пам'ятала, коли їх вивчала і чи взагалі коли небудь їх вивчала. Це не мало значення. Вона відчувала міць, відчувала силу, випромінювану вогнем. Була вогнем. Тремтіла від потуги, що пронизувала її.

Нічне небо зорала раптом стрічка блискавки, серед скель і чортополоху завив вихор. Єдиноріг пронизливо заіржав і став дибки. Вогонь бухнув догори. Вибухнув. Назбирані галузки та стебла давно вже обвуглились, тепер пломеніла сама скеля. Але Цирі не звертала на це уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.

Ти можеш все, шепотіло полум'я, отримавши нашу міць, можеш все. Світ біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.

Серед полум'я постать. Висока молода жінка з довгим, прямим вороняче чорним волоссям. Жінка сміялась, дико, жорстоко, вогонь шаленів довкола неї.

Ти могутня! Ті, які тебе скривдили, не знали, з ким заїлись! Ти помстишся! Відплатиш їм! Відплатиш їм всім! Нехай тремтять від страху біля твоїх ніг, нехай клацають зубами, не сміють дивитись вгору, на твоє обличчя. Нехай скімлять про милість! Але ти не знай милосердя! Відплати їм! Відплати всім і за все! Помста!

За спиною чорноволосої вогонь і дим, у димі ряди шибенець, шеренги паль, ешафоти і риштування, гори трупів. Це трупи нільфгаардців, тих, які здобули і сплюндрували Цинтру, які убили короля Ейста і її бабцю Каланте, ті, які мордували людей на вулицях міста. На шибениці колихається лицар у чорній броні, петля скрипить, довкола шибениці клубочуться ворони, що намагаються видзьобати йому очі через шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж по горизонт, на них висять Scoia'tael, ті, які вбили Пауле Дагльберга з Каедвену, і ті, які переслідували її на острові Танедд. На високій палі здригається чародій Вільгефортц, його гарне, оманливо шляхетне обличчя скорчене і синьо-чорне від муки, гострий і закривавлений кінець палі визирає йому з ключиці…Інші чародії з Танедду стоять на колінах на землі, мають скручені за спинами руки, а нагострені палі вже чекають…

Стовпи, обложені в'язками хмизу, здіймаються аж по палаючий, позначений стрічками диму горизонт.