Час погорди - Сторінка 45

Дуже далеким ланцюгом гір.

Коли запала ніч, з величезним зусиллям зачерпнула Сили, але вичаровувати магічну кулю їй вдалось тільки по кількох спробах і це виснажило її так, що не могла далі йти. Вона витратила стільки енергії, тож розігріваюче і розслаблююче закляття не вдалось їй попри багато спроб. Вичаклуване світло додало відваги і піднесло її дух, але холод знищив це. Доймаючий, пронизливий озноб тряс нею аж до світанку. Тремтіла нетерпляче очікуючи сходу сонця. Вийняла кордик з піхов і обережно поклала його на каміння, щоб метал вкрився росою. Була цілком виснаженою, але голод і спрага відлякували сон. Дотерпіла до світанку. Ще було темно, коли вона вже почала пожадливо злизувати росу з клинка. Коли розвиднилось, одразу рушила рачки, щоб знайти вологу у заглибинах і щілинах.

Почула сичання.

Велика кольорова ящірка, що сиділа на близькому скельному блоці, роззявила на неї беззубу пащу, випрямила показний гребінь, надулась і сікла камінь хвостом. Перед ящіркою виднілась крихітна, наповнена водою щілинка.

Спершу Цирі перелякано відсахнулась, але її одразу огорнув розпач і дика лють. Мацаючи довкола напруженими долонями, вхопила кутастий уламок скелі.

— Це моя вода! – завила. – Моя!

Вдарила каменем. Схибила. Ящірка підскочила на довгих пазуристих оапах, та моторно втекла у скелястий лабіринт. Цирі припала до каменя, висмоктала рештки води з западини. І тоді побачила.

За каменем, в округлій ніші, лежало сім яєць, що частково виступали з червонястого піску. Дівчинка не вагалась ані хвилини. На колінах доповзла до гнізда, схопила одне з яєць і вп'ялась у нього зубами. Шкіряста шкарлупка трісла і хляпнула їй у долоні, липка маса сповзла до рукава. Циря висмоктала яйце, облизала руку. Ковтала важко і взагалі не відчувала смаку.

Вона висмоктала всі яйця і зосталась стояти рачки, липка, брудна, вкрита піском, зі звисаючим з зубів жовтком, гарячково гребучись у піску та видаючи нелюдські, ридаючі звуки. Вона завмерла.

(Випростайся, князівна! Не впирай лікті у стіл. Зважай, як тягнешся до тарілки, замастиш мережива на рукавах! Витри губи серветкою і припинити плямкати! Боже, хіба ніхто не навчив дитину, як поводитись за столом? Цирілло!).

Цирі розплакалась, похиливши голову на коліна.

*******

Вона витримала йти до полудня, потім спека перемогла її і змусила до відпочинку. Дрімала довго, прихована у затінку під кам'яним виступом. Тінь не давала прохолоди, але була ліпшою, аніж палюче сонце. Спрага і голод відганяли сон.

Далека гряда гір, як їй здавалось, палав і блищав у сонячних променях. На верхівках тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, там може бути струмок. Я мушу туди потрапити, мушу добратись туди швидко.

Вона йшла майже цілу ніч. Вирішила керуватись зірками. Все небо було в зірках. Цирі шкодувала, що не була уважною на лекціях і що їй не хотілось вивчати атласів неба, які були у бібліотеці святині. Ясна річ, вона знала, найважливіші сузір'я – Сім Кіз, Дзбан, Серп, Дракона і Зимову Панну, але ці лежали надто високо на небосхилі і йдучи ними було важко керуватись. Їй врешті вдалось вибрати з миготливого рою одну, досить ясну зорю, що, на її думку, вказувала потрібний напрям. Не знала, що це за зірка, тож сама й дала їй назву. Назвала її Оком.

*******

Йшла. Пасмо гір, до якого прямувала, нітрохи не наблизилась – було все так само далеко, як і попереднього дня. Але вказувало дорогу.

Йдучи, вона роззиралась по бокам. Знайшла ще одне ящірчине гніздо, у ньому було четверо яєць. Вирвала зелену рослинку, не довшу від малого пальця, яка якимсь чудом зуміла вирости між брилами. Вистежила ведикого брунатного жука. І тонконогого павука.

З'їла все.

*******

Опівдні зблювала те, що з'їла, після чого зомліла. Коли опритомніла, знайшла невелику тінь, лежала, звившись у клубок, стискаючи долонями живіт, що болів.

На заході сонця продовжила марш. Скуто, як автомат. Кілька разівв впала, вставала йшла далі.

Вона йшла. Мусила йти.

*******

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує дорогу. Марш аж до повного виснаження, яке прийшло задовго перед сходом сонця. Відпочинок. Поганий сон. Голод. Холод. Брак магічної енергії, фіаско при випаровуванні світла і тепла. Злизувана під ранок з клинка кордика і каменів роса тільки підсилює спрагує

Коли сонце зійшло, заснула у зростаючому теплі. Її пробудила пекуча спека. Встала, щоб йти далі.

Зомліла після неповної години маршу. Коли опритомніла, сонце стояло у зеніті, палило. Вона не мала сил, щоб шукати затінку. Не мала сил, щоб встати. Але встала.

Йшла. Не піддавалась. Майже цілий день. І частину ночі.

*******

Найбільше спеку вона знову проспала звинута у клубок під похиленим, закопаним у пісок валуном. Сон був поганим і виснажливим – їй снилась вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені імлою і туманом водограї. Співаючі струмочки. Малі лісові джерела, затінені зануреними у воду папоротями. Пахнучі мокрим мармуром палацові фонтани. Замшілі студні і цебра, що переливаються… Краплі, що стікають з танучих бурульок льоду… Вода. Холодна відживлююча вода, що зводить болем зуби, але з таким чудовим, неповторним смаком…

Прокинулась, зірвалась на рівні і почала йти у напрямку, з якого прийшла. Повертаючись, затачувалась і падала. Мусила вернутись! Ідучи проминула воду! Минула, не затримуючись, струмінь, що вирував проміж каміння! Як могла бути такою нерозважною!

Опритомніла.

Спека спадала, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цирі відкинула галюцинації, стримала плач. Відвернулась і продовжила похід.

*******

Йшла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Під час маршу дрімала, марячи про воду. Схід сонця застав її, сидячу на кам'яному блоку, втуплену у клинок кордика і оголене передпліччя.

Кров теж рідина. Її можна пити.

Відкинула видіння і кошмари. Облизала вкритий росою кордик і продовжила похід.

*******

Зомліла. Опритомніла, палена сонцем і розжареним камінням.

Перед собою, за тріпочучою від жару завісою, бачила нерівне, зубате пасмо гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Сіла.

Кордик у її долоні відбивав сонце. Був гострим. Вона знала про це.

Для чого ти мучишся, запитав кордик поважним, спокійним голосом педантичної чародійки, яка завалась Тіссая де Вріес. Чому ти присудила себе на страждання? Покінчи з цим нарешті!

Ні. Я не піддамся.

Ти не витримаєш цього. Чи ти знаєш, як вмирають від спраги? Будь-якої хвилини ти зійдеш з розуму, а тоді вже буде запізно. Тоді ти вже не зможеш покінчити з цим.

Ні. Не піддамся. Витримаю.

Вона сховала кордик до піхов. Встала, заточилась, впала. Встала, заточилась, продовжила марш.

Високо над собою, на золотому небі, побачила сипа.

*******

Коли опритомніла знову, не пам'ятала, коли впала. Не пам'ятала, як довго лежала. Поглянула вверх. До сипа, що кружляв над нею, долучились ще два. Вона не мала достатньо сил, щоб встати.

Зрозуміла, що це вже кінець. Прийняла це спокійно. Навіть з полегшенням.

*******

Її щось торкнулось.

Щось легко і обережно штурхнуло її в плече. Після довгого часу самотності, коли її оточували виключно мертве й нерухоме каміння, доторк викликав те, що попри виснаження, вона рвучко зірвалась – принаймні спробувала зірватись. Те що її торкалось, здригнулось і відскочило, голосно тупаючи.

Цирі з натугою сіла, протираючи пучками пальців забруднені кутики очей.

Я здуріла, подумала вона.

За кілька кроків перед нею стояв кінь. Заморгала. Це не було марення. Це був справді кінь. Коник. Молодий кінь, майже лошатко.

Опритомніла. Облизала запечені губи і безводно сплюнула. Коник підскочив і відбіг, гуркочучи копитами по камінню. Рухався дещо дивно і масть теж мав нетипову – не то булану, не то сіру. Але може тільки здавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник пирхнув і відступив кілька крочків. Тепер бачила його краще. На додачу, крім наявної нетипової масті, одразу вона одразу зауважила дивні відмінності будови – малу голову, незвичну стрункість шиї, тоненькі бабки, довгий, густий хвіст. Коник спинився і поглянув на неї, повернувши голову профілем. Цирі безгучно зітхнула.

З високого чола коника стирчав ріг, довжиною не менш як дві п'яді.

Неможлива неможливість, подумала Цирі, приходячи до тями, збираючись з думками. Адже єдинорогів вже нема на світі, вже вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морхені не було єдинорога! Я читала про них тільки у Книзі міфів у храмі… Ага, а в Physiologusie, який переглядала у банку пана Джанкарді, була ілюстрація, яка зображала єдинорога… Але єдиноріг з кардинки скоріш нагадував цапа, аніж коня, мав кошлаті бабки і козячу бороду, а його ріг був довжиною ледь не у два ліктя…

Її дивувало, як добре все пам'ятає, події, що мали місце сотні років тому. У голові раптом завирувало, нутрощі скрутив біль. Зойкнула і звилась у клубок. Єдиноріг пирхнув і ступив до неї крок, спинився, високо підняв голову. Цирі раптом пригадала собі, що казали книги про єдинорогів.

— Можеш підходити сміливо – прохрипіла, пробуючи встати. – Можеш, бо я…

Єдиноріг пирхнув, відскочив і від галопував, замашно вимахуючи хвостом. Але за мить спинився, мотнув головою, загріб копитом і голосно заіржав.

— Неправда! – простогнала розпачливо. – Ярре тільки раз мене поцілував, а це не рахується! Повернись!

Зусилля закрило її очі, вона безвладно впала на каміння. Коли врешті зуміла підняти голову, єдиноріг знову був близько. Запитально дивлячись на неї, нахилив голову і тихо пирхнув.

— Не бійся мене… — прошепотіла. — Не мусиш, бо… Бо я помираю…

Єдиноріг заіржав, трясучи головою. Цирі зомліла.

*******

Коли отямилась, була сама. Болісна, скута, спрагла, голодна і сама як палець. Єдиноріг був міражем, ілюзією, сном. І зник так, як зникає сон. Вона розуміла це, приймала, а одначе відчувала жаль і розпач так, наче створіння фактично існувало, було біля неї і покинуло її. Так як всі її покинули.

Хотіла встати, але не могла. Вперла обличчя на каміння. Поволі стягнула до боку, намацала руків'я кордика.

Кров є рідиною. Мушу напитись.

Почула стукіт копит, пирхання.

— Повернувся… — прошепотіла, піднімаючи голову. – Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно запирахав.