Час погорди - Сторінка 52

– За мить, коли тут буде проходити корчмар, підкличеш… Слухай мене, у чорта…

— Ні – пршепотіла вона. – Вони мене поб'ють…

Рот Кайлея скривився, а Цирі одразу зрозуміла, що побиття Скомліком є зовсім не найгіршим, що може з нею трапитись. Хоч Скомлік був великим, а Кайлей худий і на додачу зв'язаний, вона інстинктивно відчула, кого їй слід більше боятись.

— Якщо ти мені допоможеш – прошепотів Щур – то я допоможу тобі. Я не сам. Я маю таких друзів, які не залишають у біді… Розумієш? Але коли мої друзі прибудуть, коли розпочнеться, я не можу стирчати біля цього слупа, бо мене ці лотри заріжуть… Нашорош вуха, бляха. Я скажу тобі, що маєш робити…

Цирі опустила голову ще нижче. Її вуста тремтіли.

Лапачі і ніссіровці жерли яєчню, плямкаючи як свині. Корчмар перемішав у баняку і виніс на стіл наступний дзбанок пива і буханець питльованого хліба.

— Я голодна! – запищала вона покірливо, злегка збліднувши. Корчмар спинився, подивився приязно на неї, потім повернувся до бенкетуючих.

— Пане, можна їй дати?

— Геть! – заверещав невиразно Скомлік, почервонівши і плюючи яєчнею. – Геть від нею, засраний вертун рожнів, бо я тобі пузо проштрикну! Не можна! А ти сиди тихо, мандрьохо, бо я тебе…

— Гей, Скомліку, що це, здурів, чи як? – втрутився Веркта, з зусиллям заковтуючи обкладений цибулею хліб. – Подивіться на нього, хлопці, на цього скупердяя, сам жере за чужі гроші, а дівчині шкодує. Дай їй миску, господарю. Я плачу і кажу, кому дати, а кому ні. А кому це не подобєається, то може зараз отримати у щетинисте рило.

Скомлік почервонів ще сильніше, але нічого не сказав.

— Щось мені це ще нагадало – додав Веркта. – Я мушу нагодувати Щура, щоб він не здох дорогою, щоб з нас барон не здер шкуру, вір мені. Дівка нагодує його. Гей, господарю! Приготуй якого їдла для них! А ти, Скомліку, що там бурчиш? Що тобі не смакує?

— За нею треба пильнувати – Лапач вказав на Цирі рухом голови – бо це якась дивна пташка. Якби це була звичайна дівка, тоді б Нільфгаард за нею не вганявся, префект не обіцяв би нагороди…

— Чи вона звичайна, чи незвичайна – зареготав чубатий товстун – це зараз можна виявити, достатньо їй поміж ніг зазирнути! Що ви на це, хлопці? Візьмемо її до стодоли на хвилинку?

— Не смй її торкатись! – буркнув Скомлік. – Я не дозволю!

— Овва! Будемо ми тебе питати!

— Моя вигода і моя голова в тому, щоб довести її цілою! Префект з Амарілло…

— Я серу на твого префекта. Ти п'єш за наші гроші, а нам траханини шкодуєш, Гай-гай, Скомілку, не будь скнарою! А голова тобі не впаде, не бійся, а вигода не мине! Довезеш цілою. Дівка не риб'ячий міхур, від стискання не трісне!

Ніссіровці вибухнули кінським сміхом. Товариші Скомліка вторували. Цирі затряслась, зблідла, підняла голову. Кайлей глузливо усміхався.

— Ти вже зрозуміла? – засичав з-за ледь усміхнений губ. – Коли вони нажлуктяться, то візьмуться за тебе. Порвуть. Ми їдемо на одному возику. Роби, що наказую. Вдасться мені, вдасться й тобі…

— Їжа готова! – оголосив корчмар. Він не мав нільфгаардського акценту. – Поїжте, панночко!

— Ніж – прошепотіла Цирі, беручи від нього миску.

— Що?

— Ніж. Швидко.

— Якщо мало, дам більше! – заявив ненатурально корчмар, зиркнувши у напрямку бенкетуючих і докладаючи каші до миски. – Відійди, прошу тебе.

Ніж.

— Відійди, бо я їх покличу… Я не можу… Спалять корчму.

— Ніж.

— Ні. Мені тебе шкода, але не можу. Не можу, зрозумій це. Відійди…

— З цієї корчми – проказала тремтливим голосом слова Кайлея – ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться, втікай.

— Тримай миску, нездаро! – крикнув корчмар, відвертаючись так, щоб закрити собою Цирі. Він був блідий і злегка клацав зубами. – Ближче до сковороди!

Вона вічула холодний доторк кухонного ножа, який запхала собі за пасок, затуливши руків'я сорочкою.

— Дуже добре – просичав Кайлей. – Сядь так, щоб затулити мене. Поклади мені миску на коліна. У ліву руки бери ложку, у праву ніж. І пиляй мотузку. Якщо мені вийде, вийде і тобі…

Цирі відчула сухість у горлі. Вона нахилила голову майже до миски.

— Годуй мене і їж сама – зелені очі втупились у неї з-під напівзаплющених повік, гіпнотизували. – І пиляй, пиляй. Сміливо, мала. Якщо вийде мені, вийде й тобі…

Правда, подумала Цирі, ріжучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, мав заглиблене від багаторазового заточування вістря. Він мав рацію. Хіба я знаю, куди мене везуть ті головорізи? Чи я знаю, чого від мене хоче той нільфгаардський префект? Може і на мене у тому цілому Амарілло чекає заплічних справ майстер, може чекають колесо, свердла і кліщі, червоне залізо… Я не дамся завезти мене як вівцю для різання. Вже краще ризикнути…

З гуркотом вилетіло вікно, разом з рамою і вкинутим всередину пеньком для рубання дрів, впало на стіл, чинячи спустошення серед мисок і кухлів. Услід за пеньком на стіл вискочила світловолоса, кототко стрижена дівчина у червоній курточці і високих сягаючих вище коліна блискучих червоних чоботах. Вклякнувши на столі, закрутила мечем. Один з ніссіровців, найповільніший, який не встиг підвестись і відскочити, впав назад разом з лавою, бухаючи кров'ю з розпанаханого горла. Дівчина спритно спурхнула зі столу, роблячи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожушку, що заскочив у вікно.

— Щщщуууріііі! – заверещав Веркта, борюячсиь з мечем, що заплутався у ремені.

Чубатий товстун видобув зброю, стрибнув у бік дівчини, що вклякла на підлозі, замахнувся, але дівчина, хоч і на колінах, спритно спарирувала удар, відхилилась, а той у півкожушкові, що застрибнув за нею, розмашисто вдарив ніссіровця у скроню. Товстун впав на підлогу, раптом обм'якнувши як перекинутий сінник.

Двері корчми відкрились копняком, до кімнати увірвались двоє інших Щурів. Перший був високий і чорнявий, носив оббитий бляшками каптан і шкіряну запаску на чолі. Той двома швидкими ударами меча послав двох Лапачів у протилежні кути, зіткнувся з Верктою. Другий, плечистий і світловолосий, широким ударом розпластав Реміза, швагра Скомліка. Інші кинулись навтьоки, націлившись до кухонних дверей. Але Щурі вже вдерлись і тудою – з чорного ходу раптом вискочила темноволоса дівчина у надзвичайно барвистому вбранні. Швидким ударом убила одного з Лапачів, млинком відігнала іншого, а одразу після того зарубала корчмаря, поки той зумів крикнути хто він.

Кімнату наповнив крик і брязкіт мечів. Цирі заховалась за стовпом.

— Містле! – Кайлей, зірвавши надрізані мотузки, боровся з ременем, що все ще прив'язував йому шию до стовпа. – Ґіселере[44]! Реефе! До мене!

Однак Щурі були зайняті боєм – крик Кайлея почув тільки Скомлік. Лапач обернувся і замрявся до удару, прагнучи приколоти Щура до стовпа. Цирі зреагувала блискавично і мимоволі – як і під час бою з виварною у Горс Аелені, так як на Танедді, всі вивчені у Каер Морхені рухи виконались раптом самі, майже без її співучасті. Вона вистрибнула з-за стовпа, закрутилась у піруеті, налетіла на Скомліка і сильно ударила його стегном. Була замалою і за дрібною, щоб відкинути великого Лапача, але їй вдалось зруйнувати ритм його руху. І відвернути на себе його увагу.

— Ти курвего!

Скомлік замахнувся, меч завив у повітрі. Тіло Цирі знову саме виконало ощадливе уникання, а Лапач мало не перевернувся, летячи за розігнаним клинком. Брудно вилаявшись, вдарив ще раз, вкладаючи в удар всю силу. Цирі спритно відскочила, впевнено приземлившись на ліву стопу, закрутившись у зворотному піруеті. Скомлік втяв ще раз, але й цього разу був не в змозі її дістати.

Поміж ними раптом впав Веркта, забризкавши обох кров'ю. Лапач відсторонився, роззирнувся. Його оточували тільки трупи. І Щури наближались з обох боків з наставленими мечами.

— Стійте – холодно промовив чорнявий у шкіряній запасці, нарешті звільнивши Кайлея. – Схоже на те, що він дуже хоче загребти ту дівчину. Не знаю чому. Також не знаю, яким чудом це йому не вдалось до цього. Але даймо йому шанс, якщо вже йому так сильно кортить.

— Даймо і їй шанс, Ґіселере – промовив той широкоплечий. – Нехай це буде чесний бій. Дай їй якесь залізо, Іскро.

Цирі відчула у долоні руків'я меча. Трохи занадто важкого.

Скомлік гнівно охнувши, кинувся на неї, крутячи лезо у розмитому млинку. Був повільним – Цирі уникла ударів у швидких фінтах і півобертах, навіть не намагаючись спарувати удари, що сипались на неї. Меч слугував їй тільки як противага, що полегшувала уникання.

— Неймовірно – засміялась коротко стрижена. – Це акробатка!

— Щвидка – промовила барвиста, яка дала їй меча. – Швидка як ельфиня. Гей ти, товстуне! Може б ти волів когось з нас? З нею тобі не виходить!

Скомлік відступив, розвернувся і раптом несподівано стрибнув, цілячи у Цирі штриканням, витягнутий наче чапля з виставленим дзьобом. Цирі уникла тичка коротким фінтом, закрутилась. Через секунду вона побачила набряклу, пульсуючу жилу на шиї Скомліка. Вона знала, що у позиції, у якій він знаходиться, він не в змозі уникнути удару чи спарирувати. Знала, де і як слід вдарити.

Не вдарила.

— Досить цього – вона відчула руку на плечі. Дівчина у пістрявому вбранні відіпхнула її, одночасно двоє інших Щурів – той у пів кожушку і та корокто обстрижена, відіпхали Скомліка у кут кімнати, блокуючи його мечами.

— Досить цієї забави – повторила кольорова, відвертаючи Цирі до себе. – Це трохи задовго триває. І то з твоєї вини, панночко. Ти можеш вбити, але не вбиваєш. Щось мені здається, що не проживеш довго.

Цирі здригнулась, дивлячись у великі темні очі у формі мигдалин, бачачи відкриті в усмішці зуби, такі дрібні, що усмішка виглядала по-упирячому. Це не були ані людські очі, ані людські зуби. Яскрава дівчина була ельфинею.

— Час удару! – різко промовив Ґіселер, той зі шкіряною запаскою, напевно вожак. – Це й спраді триває задовго! Містле, мочи вишкребка.

Коротко стрижена наблизилась, піднімаючи меча.

— Милості! – вереснув Скомлік, падаючи на коліна. – Даруйте життя! Я маю малих дітей… Малят…

Дівчина вдарила різко, крутнувшись у стрегнах. Кров сикнула на побілену стіну широкою, нерівною смугою кармінових цяток.

— Я терпіти не можу малят – промовила обстрижена, швидким рухом скидаючи пальцями кров з канавки кровостоку.

— Не стій, Містле – поквапив її той зі шкіряною запаскою.