Час погорди - Сторінка 54

Я не хотів видати, що був одним з нільфгаардських курвалів…

— Не плети, Реефе – махнув руко Ґіселер. – З тобою було дещо інакше. А ти, Містле, теж не перебільшуй. Це не є ніякий допит. Я хочу, щоб вона розповіла хто вона і звідки. Коли дізнаюсь, вкажу їй дорогу до дому, і тільки. Як мені це зробити, якщо я не знаю…

— Ти нічого не знаєш – Містле відвернулась. – Навіть того, чи вона взагалі має дім. А я думаю, що не має. Лапачі схопили її на гостинці, бо була сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо ти їй скажеш йти, куди очі дивляться, самотньою не виживе у горах. Її або вовки з'їдять, або від голоду сконає.

— То якої мами з нею робити? – промовив юнацьким басом той плечистий, запхавши палицю у палаючі у вогнищі головні. – Залишити у якомусь сусідньому селі?

— Гарна думка – закпила Містле. – Ти селюків не знаєш? Їм тепер бракує робочих рук. Заженуть дівчину до випасання худоби, перебивши їй перед тим ногу, щоб не могла втекти. Ночами вона буде розглядатись як нічия, а тому спільна власність. Буде платити за постіль і дах над головою такою ось монетою. А весною отримає пологову гарячку, народжуючи чийогось байстрюка у брудному хліві.

— Якщо ми залишимо їй коня і меча – повільно процідив Ґіселер, продовжуючи дивитись на Цирі – я б не хотів бути у шкурі селюка, який хотів би перебити їй ногу. Чи зробити байстря. Ви бачили танок, який вона відтанцювала у корчмі з тим Лапачем, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала, як ніби нічого не було… Ха, мене насправді не надто цікавить її ім'я та походження, але я був би радий довідатись, де вона навчилась отих штучок…

— Штучки її не врятують – озвалась раптом Іскра, яка до цього була зайнята гострінням меча. – Вона вміє тільки танцювати. А щоб вижити, треба вміти убивати, а цього вона не зможе.

— Напевно зможе – вишкірив зуби Кайлей. – Коли у селі сіконула по шиї того хлопака, юшка полетіла на півсажня вгору…

— А вона побачивши це ледь не зомліла – пирхнула ельфиня.

— Бо це ще дитина – втрутилась Містле. – Я здогадуюсь, хто вона є і де навчилась штучок. Я вже бачила таких як вона. Це танцівниця чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це – знову пирхнула Іскра – нас обходять танцівниці і акробатки? Бляха, північ наближається, мене огортає сонливість. Закінчимо врешті у цією пустою балаканиною. Треба виспатись і відпочити, щоб зранку на світанні ми могли бути у Кузні. Тамтешній солтис. Хіба ви забули про це, видав Кайлея ніссіровцям. Тепер все село має побачити, як ніч набуває червоного обличчя. А дівчина? Має коня, має меча. Одне й друге здобула чесно. Даймо їй трохи їжі і грошей. За те, що врятувала Кайлея. І нехай їде куди хоче, хай сама дбає про себе…

— Добре – промовила Цирі, стискаючи вуста і встаючи. Запала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щурі дивились на неї здивовано, чекали.

— Добре – повторила, дивуючись незнайомому звучанню свого голосу. – Я не потребую вас, я не просилась… І взагалі не хочу з вами бути ! Поїду зараз…

— А вона одначе не є німою – похмуро сказав Ґіселер. – Ти можеш говорити і то навіть зухвало.

— Погляньте на її очі – пирхнула Іскра. – Погляньте, як вона тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хоче від'їхати? – промовив Кайлей. – А куди, якщо можна дізнатись?

— Що вас це обходить? – крикнула Цирі, а її очі запломеніли зеленим блиском. – Чи я вас питаю, куди ви їдете? Це мене не обходить! І ви мене теж не обходите! Ви мені ні для чого не потрібні! Я зумію… дам собі раду! Сама!

— Сама? – повторила Містле, дивно усміхаючись. Цирі замовкла, опустила голову. Щурі так само мовчали.

— Зараз ніч – промовив врешті Ґіселер. – Вночі не їздиться. Не їздиться самотою, дівчиною. Той, хто сам, має загинути. Там, біля коней, лежать ковдри і хутра. Вибери собі щось. Ночі в горах холодні. Що так на мене витріщила ті свої зелені ліхтарі? Шукай собі ліжко і спи. Ти мусиш відпочити.

Подумавши мить, вона погодилась. Коли повернулась, тягнучи коц і хутряну підстелку, Щурі вже не сиділи довкола вогнища. Вони стали півколом, а червоний відблиск полум'я відбивався у їх очах.

— Ми є Щурами Прикордоння – гордо проказав Ґіселер. – Любимо брати здобич. Не боїмося пасток. І немає такої речі, яку б ми не змогли перегризти. Ми Щурі. Підійди сюди, дівчинко.

Послухалась.

— Ти не маєш нічого. – додав Ґіселер, вручаючи їй оббитий сріблом пояс. – Тепер маєш хоч щось.

— Ти не маєш нічого і нікого – промовила Містле, усміхнувшись і накидаючи їй на плечі зелений, атласний канатик, і втискуючи до рук мережану блузку.

— Ти не маєш нічого – промовив Кайлей, а подарунком від нього був стилет у прикрашених дорогим камінням піхвах. – Ти сама.

— Не маєш нікого – повторив за ним Ассе. Цирі прийняла гарну перев'язь.

— Ти не маєш близьких – промовив з нільфгаардським акцентом Рееф, вручаючи їй пару рукавичок з м'якої шкіри. – Не маєш ніяких рідних і…

— Всюди будеш чужлю – докінчила позірно недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом кладучи на голову Цирі беретик з фазанячими перами. – Всюди чужа і завжди інша. Як нам називаватимала соколичко?

Цирі поглянула їй у вічі.

— Gvalch'ca.

Ельфиня засміялась.

— Коли ти вже починаєш говорити, то мовиш багатьма мовами, Мала Соколичко! Добре є. Будеш носити ім'я Старшого Народу, ім'я, яке сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

********

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупотіли і форкали у темряві, вітер шумів у коронах ялин. Небо вкрилось зорями. Ясно світило Око, протягом таких довгих днів її вірний провідник на скелястій пустелі. Око вказувало захід. Але Цирі вже не була певна, чи це правильний напрямок. Вона вже ні в чому не була впевненою.

Вона не могла заснути, хоч першого разу за багато днів почувалась у безпеці. Вона вже не була сама. Вона вимостила собі ложе зі шкур збоку, далеко від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глиняній долівці зруйнованого куреня. Була далеко від них, але чула їх близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кайлей.

— Я не скажу їм – прошепотів світловолосий Щур, стаючи на коліна і схилившись над нею – про те, що тебе шукає Нільфгаард. Не скажу про нагороду, яку обіцяє за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячусь. Чимось гарним. Зараз.

Він ліг поряд неї, повільно і обережно. Цирі спробувала зірватись, але Кайлей притис її до постелі, рухом не різким, але сильним і рішучим. Делікатно поклав їй пальці на вуста. Це було непотрібно. Цирі була спаралізована страхом, а зі стиснутого, сухого, болюче сухого горла вона б не видобула крику, навіть якби хотіла це зробити. Але вона не хотіла. Тиша і морок були кращими. Безпечнішими. Ближчими, приховували її страх і сором. Застогнала.

— Будь тихо, мала – прошепотів Кайлей, поволі розшнуровуючи її сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув її тканину з плечей, а поділ сорочки підтягнув вище колін. – І не бійся. Побачиш, як це приємно.

Цирі затрусилась під дотиком сухої, твердої і грубої рапатої долоні. Вона лежала нерухома, випростана і скута, переповнена зневладнюючим страхом, що позбавляв волі та гострою огидою, які атакували скроні й щоки хвилями гарчки. Кайлей запхав їй ліву руку під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись прибрати руку, якою вона судорожно стиснула поділ сорочки, надаремно силкуючись стягнути її вниз. Вона почала тремтіти.

У оточуючій темряві раптом почула рух, струс, почула звук копняка.

— Ти здуріла, Містле? – буркнув Кайлей, трохи встаючи.

— Облиш її, свинюко.

— Відвали. Йди спати.

— Кажу ж, залиши її в спокою.

— А хіба я її турбую, чи що? Чи вона кричить чи пручається? Я хочу пригорнути її до сну. Не турбуйся.

Цирі почула скрегіт стилету у металевих піхвах.

— Я не жартую – повторила Містле, невиразно маячачи в мороці над ними. – Шуруй до хлопців. Але вже.

Кайлей встав, виялався під носом. Мовчки встав і швидко відійшов.

Цирі відчула сльози, що котились щрками, швидко, щораз швидше, вповзаючи як рухливі хробачки у волосся біля вух. Містле вляглась поряд з нею, старанно вкривши її хутром. Але не поправила задертою сорочки. Залишила її так, як була. Цирі знову почала тремтіти.

— Тихо, Фалько. Вже добре.

Містле була теплою, пахнула живицею і димом. Її долоня була меншою від долоні Кайлея, делікатнішою, м'якшою. Приємнішою. Але дотик знову напружив Цирі, знову скрутив все тіло переляком і огидою, запалив щоки і здушив горло. Містле приникла до неї, по опікунськи притулилась і заспокійливо шепотіла. Але в цей самий час її дрібна долоня безперестанку повзла як теплий слимачок, спокійний, впевнений, рішучий, свідомий своєї дороги і мети. Цирі відчула, як залізні скрепи огиди і страху розпадаються, звільняють хватку, відчула, як виборсується з їх тиску і падає вниз, глибоко, щораз глибле, у теплий і мокрий омут зречення і безсилої покори. Бридкої та упокорююче приємної покори.

Вона глухо, розпачливо застогнала. Подих Містле торкався шиї, оксамитові і вологі вуста пестили плече, ключицю, впевнено просуваючись нижче. Цирі знову застогнала.

— Тихо, Соколичко – прошепотала Містле, ообережно запихаючи їй руку під голову. – Ти вже не будеш сама. Вже ні.

*******

Зранку Цирі встала вдосвіта. Повільно вислизнула з-під хутра і обережно, не будячи Містле, що спала з відкритим ротом і передпліччям на очах. Передпліччя вкривали сироти. Цирі обережно вкрила дівчину. Після миті вагання нахилилась, делікатно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало немов щітка. Містле забурмотіла крізь сон. Цирі витерла сльозу зі щоки.

Вона вже була не одна.

Решта Щурів теж спали, хтось голосно хропів, хтось так само голосно пустив голубка. Іскра лежала з рукою поперек грудей Ґіселера, її буйне волосся було безладно розсипаним. Коні форкали і потупували, дятел стукав у стовбур сосни короткими серіями ударів.

Цирі збігла до струмка. Милась довго, тремтячи від холоду. Милась різкими рухами рук, що трусились, намагаючись змити з себе е, чого не можна вже було змити. Її щоками текли сльози.

Фалька.

Вода пінилась і шуміла на каміннях, пливучи у далину, в імлу.

Все відпливало у далину. В імлу.

Все.

*******

Вони були ізгоями. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і зневагою.