Черево Парижа - Сторінка 8

- Еміль Золя -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Були тут і широкі мидки, де лежало м'ясо та різний фарш в озерах застиглого жиру. Між тарілками та блюдами в мальовничому безладді були розкидані скляні баночки з консервами, соусами і трюфелями, мисочки з страсбурзьким паштетом, бляшані коробки з скумбрією та сардинками. Коробки з молочними сирами й інші з равликами в олії, посипаними петрушкою, були недбало розставлені по кутках. Нарешті, на самому верху, з зубчатої перекладини, звисали намиста сосисок, звичайних і мозкових ковбас, розподілені симетрично, подібно до шнурів та торочок на дорогих драпіровках; а позаду них висіли згортки здору, наче мереживо або м'ясисте тло з білого гіпюру. І там, на останній приступочці цієї каплиці черева, серед кінців бахромчатого здору, між двома букетами червоних квітів, на вершині цього жертовника стояв квадратний акваріум, прикрашений черепашками, де весь час плавали дві золоті рибки.

Флоран відчув, що в нього мороз пішов, поза шкірою; на порозі ковбасної він побачив жінку, яка вийшла погрітися на сонечку. Вона довершувала картину щасливого достатку, сита й задоволена серед усієї цієї спокусливої жирної їжі. Жінка займала всю ширину дверей, але не була надто товста, а тільки повногруда. Вона була ніби втіленням достиглої краси тридцятилітньої жінки. Вона щойно встала, її гладеньке, наче лаковане волосся було зачесане на скроні. Це надавало їй надзвичайно чепурного нигляду, її спокійне тіло було прозоробіле, шкіра тоненька, рожевувата, як звичайно в людей, що живуть серед сала й сирого м'яса. Жінка була серйозна, надзвичайно спокійна, з дуже повільними рухами; тільки очі в неї були веселі, а губи не посміхались,її шию огортав накрохмалений полотняний комірець, білі нарукавники доходили до ліктів, а білий фартух спускався низько, закриваючи носки черевиків, так що видно було тільки край чорного кашемірового плаття, яке щільно облягало круглі плечі й повний бюст, шо аж розпирав корсаж. На всій цій білизні палало сонце. Проте залита світлом красуня з синьочорним волоссям і рожевою шкірою, в білих нарукавниках і фартусі, не мружила очей; у блаженному спокої приймала вона цю ранкову сонячну ванну, і її лагідні очі посміхались до переповненого ринку. У молодої жінки був дуже благопристойний вигляд.

– Це жінка вашого брата, ваша невістка Ліза. – вказав Гавар Флоранові.

Він привітався, кивнувши їй злегка головою, потім зайшов у сіни, весь час додержуючи незвичайних пересторог; він не дозволив Флоранові увійти через крамницю, дарма що там нікого небуло, йому, мабуть, дуже подобалося брати участь у цій, як йому здавалося, небезпечній пригоді.

– Заждіть, – сказав він, – я гляну, чи нема там кого у вашого брата... Ви зайдете, коли я лясну в долоні.

Гавар штовхнув двері в глибині коридора. Та коли Флоран почув за цими дверима братів голос, він одним стрибком проскочив туди. Кеню, який дуже любив Флорана, кинувся його обіймати. Вони цілувались, як малі діти.

– А хай йому біс, це ти! – мурмотів Кеню. – От не чекав!.. Я гадав, що ти помер, і ще вчора казав Лізі: бідолаха Флоран...

Він зупинився і крикнув, просунувши голову до крамниці:

– Гей, Лізо! Лізо!

Потім, звернувшись до маленької дівчинки, яка залізла в куток, додав:

– Полінко, біжи за мамою.

Але мала не рушила з місця. Це була чудова п'ятилітня дівчинка; її кругле, повне личко було дуже схоже на обличчя красивої ковбасниці. Дівчинка тримала на руках великого рудого кота, що не пручався й лежав, відкинувши лапи. А вона стискала його рученятами, згинаючись під його вагою, наче боячись, що цей пан, так погано вдягнений, може вкрасти її жота.

Ліза поволі увійшла до кімнати.

– Це Флоран, мій брат, – повторив Кеню.

Невістка назвала його "мсьє" і повелася з ним дуже привітно. Вона спокійно оглянула Флорана від голови до ніг, не виявляючи й тіні непристойної цікавості. Тільки на губах її з'явилася ледве помітна зморшка. Ліза стояла на місці й нарешті посміхнулась, дивлячись, як її чоловік стискає брата в обіймах. Але Кеню потроху заспокоївся і лише тепер звернув увагу на те, який Флоран худий та обдертий.

– О мій бідний друже! – сказав він. – Ти там не дуже покращав. А я, дивись, який гладкий... Що поробили!

Кеню справді був товстий, надто товстий на свої тридцять років. Його тіло випирало з сорочки, з фартуха, з білизни; у всьому цьому він був схожий на величезне немовля. Його голене обличчя розтяглося і чимось нагадувало свиняче рило, адже він щодня возився з свининою, руки його постійно занурювались у м'ясо, жили в ньому. Флоран ледве впізнав брата. Він сів і поглядав на нього, на красуню Лізу, на крихітку Поліну. Від них усіх пашіло здоров'ям – вони були пишні, майже квадратні і просто лисніли; всі троє поглядали на Флорана з якимсь подивом, з невиразною тривогою товстунів, що бачать перед собою худу людину. Навіть кіт, на якому шкіра мало не тріскалася від сала, недовірливо позирав на Флорана жовтими очима.

– Ти ж почекаєш сніданку, правда? – запитав Кето. – Ми снідаємо дуже рано, о десятій годині.

В кімнаті чути було сильні пахощі з кухні. Флоранові пригадалася жахлива минула ніч, його в'їзд до Парижа на городині, його смертельна мука серед повного по вінця ринку, безперервний потік харчів, від якого він щойно втік. І він промовив тихим голосом, несміливо посміхаючись:

– Ні, я, бачиш, дуже голодний.

II

Флоран тільки почав вивчати в Парижі право, коли померла його мати. Вона жила у Вігані, в департаменті Гард, і вийшла заміж вдруге за нормандця з Івто, на прізвище Кеню, якого привіз на південь один супрефект і одразу ж забув про його існування. Кеню залишився служити в супрефектурі і вважав, що країна ця дуже гарна, вино чудове, а жінки надзвичайно милі. За три роки після шлюбу він помер від шлункової хвороби. У спадщину своїй дружині нормандець залишив тільки опецькуватого хлопчика, дуже схожого на нього. Тимчасом матері і без того тяжко було платити щомісяця в училище за Флорана, свого старшого сина від першого шлюбу. Флоран давав їй багато радості: він був лагідний, дуже ретельно вчився, одержував перші нагороди. На нього мати перенесла всю свою любов, поклала всі надії. Можливо, що в особі цього блідого, худенького хлопчика мадам Кеню віддавала перевагу своєму першому чоловікові, який походив з провансальців, лагідних та ніжних, тим більше що він сам любив її до нестями. Або, може, Кеню, який спочатку привабив молодицю своєю веселою, рівною вдачею, виявився потім надто жирним, надто самозадоволеним і впевненим у тому, що найкращі радощі містяться в ньому самому. В усякому разі вона вирішила, що з її молодшого сина – а на півдні ще й досі нерідко сім'ї жертвують молодшими дітьми заради старших – не вийде нічого путнього. Мати обмежилась тим, що послала малого вчитись у приватну школу, до сусідки, старої діви, де він навчився тільки пустувати. Брати росли далеко один від одного, немов чужі.

Коли Флоран приїхав до Вігана, його матір уже поховали. Ще за життя вона вимагала, щоб від нього приховували її хворобу до останньої хвилини, бо не хотіла стати на перешкоді його заняттям. Флоран знайшов маленького Кеню, якому минуло тоді дванадцать років, у кухні: хлопчик гірко плакаїв, сидячи на столі. Торговець меблями, що жив по сусідству, розказав йому, як бідувала і як померла його бідна мати. Вона витратила все, що мала, і замучила себе роботою, аби тільки син мав змогу вивчати право. Крім торгівлі стрічками, що давала мало прибутку, бідна жінка мусила братись до всякої іншої роботи, працюючи до пізньої ночі. Мрія побачити свого Флорана адвокатом, почесною особою в місті, зрештою зробила мадам Кеню суворою, скупою, немилосердною до себе й до інших. Малий Кеню ходив у латаних штанцях, у блузах з подертими ліктями; він не смів ні до чого доторкнутись за столом і чекав, доки мати відріже йому порцію хліба. Собі вона різала такі самі тоненькі скибочки. Від недоїдання вона й померла, тяжко журячись, що не встигла поставити на ноги старшого сина.

Ця історія дуже вразила чутливе серце Флорана. Юнака душили сльози. Він обняв молодшого братіка і, пригорнувши до себе, цілував його, немов хотів повернути йому ту ніжність, якої хлопчик був позбавлений через нього. Флоран дивився на жалюгідні діряві черевики, на подерті лікті, брудні руки, на все убозтво занедбаної дитини і казав Кеню, що візьме його з собою, що йому там буде добре. Другого дня, ознайомившись із справами, Флоран з острахом побачив, що йому, мабуть, невистачить грошей повернутися в Париж. Тимчасом він ніяк не хотів залишатись у Вітані. Йому пощастило вигідно продати крамничку стрічок і заплатити материні борги, хоч вона була надзвичайно акуратна в грошових справах. Через те що у Флорана нічого не залишилось із грошей, сусід, торговець меблями, запропонував йому п'ятсот франків за меблі й білизну небіжчиці. Це було вигідно Флоранові. Юнак подякував йому із сльозами на очах. Потім одягнув свого молодшого брата у все новеньке й забрав його з собою того ж самого вечора.

Приїхавши в Париж, він не міг навіть думати про те, щоб продовжувати відвідувати заняття з правознавства в училищі. Флоран відклав на якийсь час усі свої честолюбні прагнення. Він знайшов деякі уроки й оселився з Кеню на розі вулиць Руайє-Колар і СенЖак, у просторій кімнаті, де поставив два залізні ліжка, шафу, стіл та чотири стільці. Він ставився до брата, як до своєї дитини. Батьківські обов'язки захоплювали Флорана. Спочатку, повертаючись додому, він пробував учити хлопця, але той був неуважним учнем; виявилося, що в нього погані здібності, він плакав, шкодуючи за тим часом, коли мати дозволяла йому бігати по вулицях. Флоран, у розпачі не знаючи, що робити, припиняв урок, утішав дитину і обіцяв відкласти навчання на невизначений час. А щоб виправдати в своїх очах таку слабість, він говорив собі, що взяв братіка не на те, щоб мучити його. Старший брат твердо вирішив, що Кеню ростиме, не знаючи горя. Він обожнював його, милувався з його веселого сміху, йому втішно було бачити біля себе хлопчика, від якого пашіло здоров'ям, веселістю та безтурботністю. Флоран, як і раніше, був худий, завжди ходив у витертому чорному пальті, лице його почало жовтіти, – так впливали на нього жорстокі жарти учнів.