Червоний бог

ЧЕРВОНИЙ БОГ

ЧЕРВОНИЙ БОГ

Ось він знову! Такий раптовий, дивовижний звук! Бесет, відзначаючи за годинником, коли саме звук почувся, порівнював його з сурмою архангела. "Мури, — подумав він, — мабуть, завалилися б від такого могутнього, владного поклику". Бесет уже тисячу разів надаремне пробував з'ясувати природу того потужного голосу, що панував над островом, линучи далеко навкруги до схованих у хащах дикунських селищ. Він зроджувався в гірській ущелині, сповнював її, мов прибоєм, перехлюпувався через край і затоплював землю, небо й повітря. Недужій уяві Бесета він здавався криком міфічного титана, охопленого відчаєм і гнівом. Здіймаючись вище й вище, визивний і вимогливий, він гудів такою міццю, ніби звертався до вух, що існували десь поза вузькими межами сонячної системи. І водночас у ньому чулися скарга й обурення, що ніхто не міг його збагнути.

Так уявлялося хворому. І він знову спробував визначити природу таємничого голосу. Той голос був гучний, мов грім, лагідний, мов гомін золотого дзвону, ніжний і солодкий, мов бренькіт напнутої срібної струни, але не як котрийсь окремий з цих звуків і не як їхня суміш. Словник і досвід хворого не підказували йому таких слів і порівнянь, щоб він міг віддати ними багатство того звуку.

Час минав; хвилини складалися в чверті години, чверті — в півгодини, а голос не замовкав. Він тільки змінив початкову тональність, не подужчав, а почав завмирати — так само дивовижно, як виник. Далі він перейшов у тривожне мурмотіння, в гучний шепіт, і поволі згасав у зітханні могутніх грудей, що зродили його, аж поки стишився до глухого схлипування, що могло означати і смертельну лють, і невимовну насолоду. Він усе ще хотів бути чутним, намагався передати якусь космічну таємницю, щось безмежно важливе й цінне. Потім він став тільки відгомоном, у якому не було вже ні погрози, ні обіцянки, і, навіть замовкнувши, кілька хвилин ще відлунювався у свідомості хворого. Переставши зовсім його чути, Бесет глянув на годинника. Спливла година, поки та небесна сурма, той архангелів клич, остаточно розтанула у повітрі.

"Чи не його це темна вежа?" — подумки зацитував Бесет рядок з Браунінга[22], дивлячись на свої худі, мов у кістяка, висушені гарячкою руки. І він усміхнувся, уявивши собі образ Чайлд-Роланда, що такою самою кволою рукою, як у нього, підносить до уст бойовий ріг. Місяці чи роки, питав він себе, спливли відтоді, як він уперше почув на березі Рінгману цей таємничий клич? Бесет не міг би відповісти на це питання, навіть якби від цього залежало його життя. Затяжна хвороба тривала дуже довго. Він знав лік тим дням, коли був при пам'яті, — набігали місяці, багато місяців, — але не міг визначити, скільки пролежав у лихоманці, непритомний.

Його думки звернули на інше. Як там ведеться капітанові Бейтменові, що на шхуні "Нарі" вербує тубільців? Чи номер уже з білої гарячки його помічник-п'яниця?

Кинувши ці даремні міркування, Бесет знехотя почав згадувати про все, що сталося відтоді, коли він уперше на березі Рінгману почув цей голос і пішов за ним у хащі. Сагана опирався. Бесет ніби й досі бачив його перед собою: чудне мавпяче личко, скривлене з ляку, зігнута спина, навантажена коробками, куди вони мали ховати колекцію, а в руках — його сачок і рушниця, знаряддя натураліста. Сагава забелькотів каліченою англійською мовою:

— Мій страх боїться кущі, багато поганий люд набиті кущі.

Бесет сумно всміхнувся. Хоч який нажаханий був той хлопчина з Нового Гановеру, а лишився вірний йому й, не роздумуючи, пішов з ним у зарості шукати джерела дивного голосу. То був не шматок колоди, випаленої всередині, що передавав звістку в глибину хащів, як спершу гадав Бесет. І так само помилився він, вирішивши, що джерело тих звуків не далі як за годину ходи і що тзін устигне повернутися на обід, підібраний вельботом з "Нарі".

— Той великий гук недобрий, дуже-дуже диявольський, — вів своєї Сагава.

І він не помилився. Хіба не відрубали йому голови того ж таки дня? Бесет здригнувся. Сагаву, напевне, з'їли "поганий люд, набиті в кущі". Перед очима в нього знову достала картина, яку він угледів востаннє, — хлопець без рушниці й вантажу свого господаря лежав на вузькій стежці, де йому щойно відрубали голову. Все сталося в одну мить. Ще хвилину тому Бесет, оглянувшись, бачив, як Сагава терпляче йшов за ним, зігнувшись під вантажем. А скоро й самому Бесетові довелося скрутно. Він глянув на спотворені обрубки великого і вказівного пальця лівої руки, тоді обережно помацав шрам на потилиці. Удар топірця був швидкий, мов блискавка, але Бесет устиг прихилити голову й відвернути лезо рукою. І заплатив за своє життя двома пальцями та прикрою раною на голові. Пострілом з рушниці він убив того лісовика, який мало не зарубав його, другий постріл скерував на тих, що стовпилися коло Сагави, і вдоволено побачив, що найбільше шроту дісталося тому, хто тікав з відрубаною головою хлопця. Все сталося вмент. На вузькій стежці, протоптаній дикими свиньми, Лишилися тільки він, убитий лісовик і безголовий труп Сагави. Із темних хащів обабіч стежки не чути було ні шурхоту, ні якихось ознак життя. Бесет був приголомшений. Він уперше в житті вбив людину й тепер, дивлячись на мертвого дикуна, виблював.

Потім почалася гонитва. Бесет тікав стежкою від своїх переслідувачів, що відрізали його від берега. Скільки їх було, він не знав, бо нікого не бачив. Може, один, а може, й сотня. Дехто з них, Бесет був певен, перелазив по віттях дерев; та здебільшого він встигав хіба що на секунду вгледіти легку тінь угорі. Не чутно було також, щоб де бренькнула тятива, а проте раз по раз на нього хтозна-звідки зі свистом сипалися тоненькі стріли з костяними площинами. Вони вганялися в дерева або падали поряд на землю. Пір'я на кінцях у них вигравало всіма барвами, мов самоцвіти.

Якось — ця згадка навіть тепер, хоч минуло стільки часу, викликала в нього вдоволену усмішку, — Бесет помітив над собою тінь, що миттю причаїлася, тільки-но він підняв голову. Він нічого не розгледів, а все ж навмання вистрілив великим шротом. І тоді, завиваючи, мов скаже-пий кіт, тінь прошурхотіла крізь деревисті папороті й орхідеї і впала йому до ніг. Не перестаючи дико верещати з люті й болю, дикун уп'явся зубами в його твердий чобіт. Але Бесет не гаяв часу і другим чоботом примусив дикуна замовкнути. Відтоді він так звик до жорстокості, що, пригадуючи ту подію, знову задоволено всміхнувся.

А яка після того була ніч! Не дивно, що в ньому загніздилися носії різних видів лихоманки, думав Бесет, згадавши ту страшну безсонну ніч, коли запалені рани були ніщо проти міріадів комариних укусів. Від комарів не було рятунку, а багаття Бесет не зважувався розпалити. Вони так нашпигували його отрутою, що до ранку очі йому геть запухли. Він шкутильгав наосліп, майже байдужий до того, чи скоро йому відріжуть голову, а тіло спечуть, як Сагаві. За добу він став руїною — і духом, і тілом. Він мало не збожеволів від отрути, що йому лишили в тілі комарі. Час від часу він стріляв шротом у тіні, які переслідували його. Вдень мук Бесетові додавали ґедзі й мухи, що обліплювали рани цілими роями, і йому доводилося згортати їх і вбивати.

Того дня Бесет знову почув дивовижний голос, він лупав уже десь далі, та однаково заглушував гупання барабанів у поближніх заростях. Отут Бесет і припустився фатальної помилки. Гадаючи, що він зробив коло, що джерело того звуку заховане між ним і берегом Рінгману, він вернувся назад, бо думав, що так дійде до моря. Насправді ж він усе далі заглиблювався у таємничі нетрі недослідженого острова. Тієї ночі Бесет заліз під покручене коріння смокви й заснув з виснаження, здавшись на ласку комарів.

Дальші дні й ночі лишилися у його пам'яті невиразним маренням. Одна картина запам'яталася йому чітко: він несподівано опинився в селищі дикунів і побачив, як старі й малі нажахано тікали в хащі. Всі втекли, крім однієї істоти. Десь зовсім близько над собою Бесет почув ніби ревіння пораненої тварини й злякався. Глянувши вгору, він побачив ту істоту — дівчину, чи, радше, молоду жінку, підвішену за руку на палючому сонці. Мабуть, висіла вона вже не один день. Про це свідчив спухлий, висолоплений язик. Усе ще жива, вона сповненими жаху очима дивилася на нього. Побачивши її спухлі ноги з викрученими суглобами й переламаними кістками, Бесет подумав, що помогти жінці вже не можна, й вирішив її застрелити. Але на цьому впдиво уривалося. Він не міг згадати, чи справді стріляв, і так само не міг згадати, як попав у те селище і як йому пощастило вибратися з нього.

Багато невиразних картин зринало в пам'яті Бесета, коли він думав про ті свої страшні мандри. Він пам'ятав, як увірвався в інше селище з десятком хатин і рушницею вигнав у хащі всіх мешканців, крім одного діда, що не мав сили тікати; поки Бесет діставав із земляної печі загорнене в листя печене порося, що чудово пахло, старий плював на нього, вив і гарчав. У тому селищі Бесета посіла дика жорстокість. Він наївся, взяв стегно поросяти з собою, а виходячи з селища, підпалив очеретяну стріху хатини запалювальним склом.

Та найглибший і найболючіший слід у Бесетовій пам'яті залишили вільготні й затхлі нетрі. Там саме повітря було напоєне злом і завжди панував присмерк. Рідко де промінь сонця пронизував їхній суцільний, ніби вкритий матами, дах на висоті в сто футів від землі. А під тим дахом було парке, примарне царство рослин-паразитів, що виникали з гнилизни, коренилися в гнилизні й живилися нею. Крізь ті темні хащі йому доводилось утікати, і його переслідували миготливі тіні людожерів, духи зла, що не зважувалися на відверту боротьбу, але знали, що рано чи пізно з'їдять його. Бесет згадував, що в хвилини притомності він порівнював себе з пораненим бугаєм, за яким женуться степові койоти, надто боягузливі, щоб напасти на нього і здобути собі м'ясо, але впевнені, що він загине й тоді вони пожирують. Як роги й тверді ратиці бугая відлякували койотів, так його рушниця тримала на відстані цих дикунів із Соломонових островів, ці присмеркові тіні лісовиків Гвадалканару[23].

Та ось настав день, коли Бесет вийшов на рівнину. Раптом, ніби відтяті божим мечем, нетрі скінчилися прямовисною стіною у сто футів заввишки, такою ж темною, як і їхнє нутро, а відразу за нею росла трава, чудова, м'яка, ніжна трава, незрівнянне пасовисько, що тішило б око й худобу хоч би якого господаря; воно простягалося оксамитовим килимом миля за милею в глиб великого острова, аж до пасма високих гір, піднятих якимось давнім земним катаклізмом, пощерблених, поораних, але ще не розмитих руйнівними тропічними зливами.