Червоний бог - Сторінка 2

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Що то була за трава! Бесет проповз кільканадцять ярдів, припав до неї обличчям, вдихнув її пахощі й несамохіть розплакався.

І саме тоді знову почувся той могутній голос, якщо словом "могутній", — Бесет потім часто думав про це, — можна було віддати його потугу і водночас неймовірну ніжність. Такого ніжного голосу, як цей, більше не було на світі. І такого могутнього, такого лункого, ніби він виходив з мідяного горла якоїсь потвори. І тепер він озвався до Бесета через безкраї простори савани, наче благословляючи його стражденну, зболілу душу.

Бесет згадав, як він лежав у траві, з мокрим від сліз обличчям, але вже не плакав, а дослухався до того голосу й дивувався, як він міг його вчути на березі Рінгману. Мабуть, якась примха повітряного тиску й повітряних течій позволила звукові залетіти так далеко. Таких умов може не бути протягом тисячі або й десяти тисяч днів; і той один сприятливий день випав саме тоді, коли Бесет зійшов на кілька годин зі шхуни "Нарі", щоб поповнити на березі свою колекцію. Бесет шукав насамперед відомого тропічного метелика, що мав від кінця одного крила до кінця другого цілий фут і був такий самий оксамитово тьмавий, позбавлений кольорів, як і склепіння хащів; він і водився під склепінням хащів, і збити його можна було тільки пострілом. Тому Сагава й ніс рушницю, наладовану шротом.

Два дні й дві ночі Бесет повз через рівнину. Йому було дуже тяжко, але гонитва за ним скінчилася на краю джунглів. І він був би загинув зі спраги, якби його другого дпя не напоїла тропічна злива.

А потім з'явилася Балата. В затінку перших же дерев, там, де савана переходила в густий підгірський ліс, він упав на землю, ледь живий. Спочатку Балата заверещала з радощів, побачивши, який він безпорадний, і хотіла розтрощити йому голову великим дрючком. Та, може, саме його цілковита безпорадність спинила її, а може, вона не вбила його з чисто людської цікавості. В кожному разі, вона стрималась, і коли Бесет розплющив очі, сподіваючись удару, то побачив, що дикунка пильно роздивляється на нього. Найдужче її вразили блакитні очі незнайомця і його біла шкіра. Вона спокійно присіла поруч, плюнула йому на руку й почала пальцями зішкрябувати з неї липкий бруд, який за багато днів у хащах покрив його тіло і від якого шкіра майже втратила свій колір.

Усе в тій дикунці вражало Бесета, хоч вона й не виділялася нічим особливим. Він ледь усміхнувся, згадавши, що її питанні одягу вона була така невинна, як Єва до пригоди з фіговим листком. Присадкувата й худа водночас, п непропорційно розвиненими руками й ногами, жилава, наче скручена з мотуззя, немита від народження, хіба що принагідними дощами, Балата являла собою тип найневродливішої жінки з усіх диких племен, яких йому, вченому, будь-коли доводилося бачити. Груди її однаково свідчили і про зрілість, і про молодість, а її жіночу стать, якщо навіть відкинути все інше, можна було визначити з єдиної прикраси — свинячого хвостика, заткнутого в дірку в лівому вусі. Хвостик був відрізаний зовсім недавно, з нього ще виступала кров і скапувала дикунці на плече, ніби віск зі свічки. А її обличчя! Зморщена, прив'яла мавпяча пика, продірявлена задертим монгольським носом з виверненими ніздрями, величезна верхня губа, стяте підборіддя і гострі недобрі очиці, що й кліпали, як у мавпи в клітці.

Навіть вода, яку вона принесла Бесетові в листку, і шматок старої, притухлої свинини не могли примирити його з тією страхітливою бридотою. Трохи попоївши, він заплющив очі, щоб не бачити її. Та вона раз по раз силоміць розтуляла йому повіки й дивилася на його блакитні очі. І тоді знову почувся той голос, уже з ближчої відстані, куди ближчої, Бесет був певен цього, але так само він знав, що хоч здолав довгу втомливу дорогу, та ще багато годин ходи відділяє його від джерела того голосу. На Балату голос справив величезне враження. Вона зіщулилась, відвернула обличчя, застогнала й зацокотіла зубами з жаху. Та коли голос, віддзвенівши годину, затих, Бесет заплющив очі й заснув. А Балата сиділа, відганяючи від нього мух.

Коли Бесет прокинувся, була вже ніч, і Балата зникла. Він відчув себе дужчим; на той час комарі так накусали його, що тіло вже збайдужіло до їхньої отрути. Він знов заплющив очі й проспав аж до ранку. Незабаром Балата вернулася з кількома іншими жінками. Хоч які вони були негарні, а все ж не такі бридкі, як вона. З того, як Балата поводилася, видно було, що вона вважає його своєю знахідкою, своєю власністю. І показувала вона свою здобич з такою гордістю, що Бесета брав би сміх, якби його становище було не таке безнадійне.

Потім, після довгої, на кілька миль, важкої для Бесета дороги, коли він, знеможений, упав під хлібним деревом біля входу до священної хатини, Балата почала завзято боронити своє право на нього. Нгурн — Бесетові згодом довелося познайомитися з ним, як з чаклуном, жерцем і знахарем селища, — хотів дістати його голову. Інші дикуни, такі самі голі й бридкі, як і Балата, що, оточивши його, щирили зуби й мурмотіли поміж себе, наче мавпи, хотіли дістати його тулуб, щоб спекти в земляній печі. Тоді він ще не розумів їхньої мови, якщо можна назвати мовою ті хрипкі звуки, якими дикуни порозумівалися між собою, але збагнув суть їхньої суперечки, а надто як ті потвори почали общипувати й обмацувати його, немов кусень м'яса у крамниці.

Балаті вже от-от довелося б поступитись, якби не сталася несподівана пригода. Один з дикунів, зацікавлено оглядаючи Бесетову наладовану рушницю, випадково зсунув запобіжник і натиснув на гачок. Удар, який він дістав прикладом у живіт при відбої, не справив би великого враження, та, на лихо, шротом розтрощило голову одному з учасників суперечки, що стояв за ярд від рушниці.

Навіть Балата кинулась тікати разом з усіма, а поки дикуни вернулися, Бесет уже тримав рушницю в руках, хоч голова йому туманіла від нового нападу гарячки. Зуби в нього цокотіли, очі сльозилися так, що він ледве бачив, але, втрачаючи свідомість, він зусиллям волі ще зумів налякати дикунів простими дивами — з допомогою компаса, годинника, запалювального скла й сірників. Наостанці, щоб нагнати на них ще більшого страху, він урочисто застрелив порося і аж тоді зімлів.

Бесет напружив м'язи руки, визначаючи, скільки сили може бути в такому кістякові, і поволі, важко звівся на тремтячі ноги. Він був страшенно виснажений, а проте ніколи ще за довгі місяці своєї хвороби не почувався таким дужим, як тепер. Боявся він тільки рецидивів, які вже бували не раз. Без ліків, навіть без хіни він досі витримував напади кількох видів найнебезпечніших і найлютіших тропічних лихоманок. На скільки ще його стане? Він весь час думав про це. Бо, як справжній учений, він не міг дозволити собі вмерти, поки не з'ясує таємниці того дивного голосу.

Спираючись на палицю, Бесет продибав кілька кроків до священної хатини, де в присмерку панували Нгурн і смерть. Та хатина здавалася Бесетові такою самою зловісною, темною і смердючою, як і хащі. Але там перебував його приятель і співрозмовник Нгурн, завжди охочий побалакати й посперечатися. Він сидів серед попелу смерті і неквапом обертав у диму людські голови, підвішені до закурених жердок. Бо за довгі місяці своєї хвороби Бесет засвоїв примітивну за змістом, та важку за вимовою мову племені Нгурна, Балати і Гнгнгна — молодого дурнуватого ватага, який у всьому слухався Нгурна: подейкували, що він був Нгурновим сином.

— Чи сьогодні озветься Червоний Бог? — запитав Бесет.

За цей час він уже так звик до моторошної роботи старого жерця, що навіть почав цікавитись, як вона посувається.

Нгурн оглянув очима знавця голову, яку саме порав:

— Не раніше, як за десять днів, я зможу сказати, що вона готова, — мовив він. — Ніхто ще не закурював таких голів, як ці.

Бесет подумки всміхнувся: старий уникає розмови про Червоного Бога. І так щоразу. Ані сам Нгурн, ані хтось інший з його фанатичних одноплемінців ніколи, за жодних обставин, навіть словом не прохопилися про фізичну природу Червоного Бога, а він же мусив мати фізичну оболонку, щоб зроджувати такий дивовижний звук. Хоч його називали Червоним, Бесет був певен, що йшлося не про колір. З тих невиразних натяків, які Бесетові пощастило зібрати по краплі, виходило, що криваво-червоними були його вчинки. Нгурн сказав йому, що їхній бог не тільки жорстокіший і могутніший за богів сусідніх племен, завжди жадібний напитися червоної крові з живих людських жертв, але що й самих тих богів катовано й приношувано йому в жертву. Він панував над дванадцятьма селищами, а в селищі Нгурна був осередок цієї федерації. В ім'я Червоного Бога руйнували, знищували до тла цілі селища, а їхніх мешканців приносили в жертву. Так було тепер, і так велося, за переказами, з давніх-давен. Коли він, Нгурн, був молодий, племена, що живуть за рівниною, пішли на них війною. У бою Нгурн та його люди перемогли й забрали багато полонених. Самих тільки дітей понад сотню принесено тоді в жертву Червоному Богові, а чоловіків і жінок ще більше, куди більше.

Нгурн називав іще таємничого бога Громовиком, а часом Гучноголосим, Божою Луною, Пташиним Горлом, Солодкоголосим, Співучим Сонцем і Народженим Від Зірки.

— А чому — Народженим Від Зірки? — марно допитувався Бесет.

На думку старого чаклуна, Червоний Бог завжди перебував там, де й тепер, і завжди гуком чи ніжним співом виявляв людям свою волю. Але Нгурнів батько, прокурена голова якого, загорнена в мату з пахучого зілля, висіла на жердці серед інших голів у священній хатині, був іншої думки. Той давній мудрець вірив, що Червоний Бог прилинув до них із неба зоряної ночі, а то чого б його з давніх-давен називали Народженим Від Зірки? Бесет не міг не визнати, що в цьому твердженні в свій глузд. Одначе Нгурн заперечував: мовляв, він на своєму віку бачив багато зоряних ночей, а проте жодного разу не знаходив зірок ані в траві, ані в хащах, хоч і шукав їх. Правда, він бачив падучі зірки (це була відповідь на Бесетові докази), але так само бачив, як світяться темними ночами трухляві пні, гниле м'ясо та світляки, бачив полум'я лісових пожеж і світло воскових горіхів; і що означає полум'я, світло, коли воно згорить і згасне? Спогад, тільки спогад про те, чого вже немає, так само, як спогад про любовні втіхи, про колишні бенкети, про нездійснені бажання, про все, що яскріє, палахкотить, горить, а проте не стає річчю, яку можна досягти й натішитися нею.