Чиста філософія - Сторінка 2

Ми перебуваємо чи не в тому ж становищі. Тобто його проблема — це наша проблема. Затямте собі: це наша проблема, це те, що ми бачимо перед себе, але не можемо осягти. Тим і живий для нас Кант. Живе лиш те, що досі є проблемою, і це важливо не тільки для теорії. [231]

Спробуйте-но реалізувати якусь думку, не опанувавши її суттєвих елементів! Така думка неможлива. Тому vita beata є чарівним круглим квадратом, який пропонує християнство, усвідомлюючи його неможливість.

Та яка все-таки проблема пульсує насподі Кантового вчення? Відповісти на це непросто, і я дуже сумніваюся, що її зрозуміє той, хто не заглиблювався в філософські питання. Щоб виявити її в Канта, необхідно відсторонитись від "філософії" Канта, як, скажімо, від рослини, коли нас цікавить її корінь.

Але, власне кажучи, чи можемо ми стверджувати, що існує "філософія" Канта? Неокантіанці зробили все можливе, щоб приховати той безперечний факт, що книги Канта, його геніальні "Критики" не містять філософії Канта. Він ніколи не визначав їх як систему. Вони є тільки підготовкою і "пропедевтикою", preambula fidei. Оскільки неокантіанців цікавив тільки критицизм, вони вперто заплющували очі на такий очевидний факт. Насправді ж у "Критиках" немає автентичної філософії Канта з тієї простої причини, що Кант не спромігся на власну філософію.

Цікавий збіг: два найоригінальніші і водночас найвпливовіші філософи людства — Платон і Кант — не спромоглися на власну філософію. Але це анітрохи не завадило обом мислителям стати невичерпною темою дискусій. До того ж ні Платон, ні Кант не здобулися на власну філософію тому, що були аж надто неквапливі і не зреалізували себе до кінця життя. Щодо Канта цього ніхто не заперечує. Натомість, освічений загал і навіть частина філософів звичайно мають Платона за щасливця, котрий у розквіті своєї юності без особливих зусиль знаходить ідеальну систему мислення, що надихає його, даруючи йому сповнене віри й світла життя, як це сталося з Рафаелем з Урбіно. Але все навпаки. Життя Платона — чи не найсмутніше й глибоко трагічне, яке тільки можна собі уявити. Виявляється, Платон ніколи не владав славнозвісною "теорією ідей", як то завжди вважалося. Певніше, "Ідеї" владали ним, вабили його і керували його трудним життям, не даючи йому найменшого спочинку і світоглядної ясності. Відносної викінченості свого власного відкриття Платон досяг після шістдесяти років — ще пізніше, ніж Кант. Цей момент можна встановити в діалозі "Sophistes". Ця викінченість полягала в тому, що Платон [232] збагнув: він помилявся все своє життя, вірячи в необхідність іти від речі до Ідеї, тим часом як насправді треба було показати пробування ідей в речах. Платон доходить цього переконання, спонукуваний, можливо, своїми учнями, особливо Арістотелем. На цьому етапі життя він усвідомлює, що нічого не зроблено, але вже не має часу для розбудови власної філософії. Точнісінько так Кант прагне на схилі літ побудувати свою систему. Але сили вже не ті, і він лишає після себе тільки фрагменти "Opus postumum".

Тому дуже важливо сміливо зглибити Канта і видобути з самісінького дна рідкісну перлину, його самобутність.

На мою думку, все зводиться в кількох словах ось до чого.

Вважають, що суть кантіанства — це його трансцендентальний ідеалізм, який можна резюмувати у такій фразі: "Ми знаємо про речі лиш те, що ми в них вклали". Кант формулює те саме ще точніше: "Умови можливості досвіду такі самі, як умови можливості об'єктів досвіду". Коген, Наторп та інші ортодоксальні неокантіанці зводять цю позицію до традиційної для ідеалізму, для котрого "бути — це мислити".

Виходить, що філософія була і завжди буде насамперед питанням буття. Але в цьому питанні: що є буття? — криється велика помилка. Адже тоді треба визначити, чиє буття, який вид об'єктів заслуговує в першу чергу на цей предикат? Чи не вся історія філософії від Фалеса до Канта намагається відповісти на це питання. Перед нами проходять в урочистій процесії різноманітні об'єкти, пойменовані цим предикатом — від "вологи" у Фалеса та "Ідеї" в Платона до монади Лейбніца. Ідеалізм в усіх своїх різновидах є лиш однією з відповідей на вищезгадане запитання. Завжди, коли говорилося "буття — це мислення", розумілося, що мислення — чи то в беркліанському розумінні, чи як психічна реальність, ідеальний об'єкт чи поняття — визначає буття.

Але питання: що є буття? — означає не тільки чиє буття, а що є саме буття як предикат, хоч би чиє воно було. Аж до Канта такого питання не існувало, за винятком хіба що софістів!, або принаймні воно не виокремлювалося з іншого, переднішого за нього. Воно здавалося само собою зрозумілим, не вартим особливої [233] уваги або, навпаки, його не розглядали, бо не помічали. Буття було властивістю сутності, тож дослідження зосереджувалося на ній. А оскільки сутність завжди була "річчю" — чи то відчутною на дотик матерією, чи найтоншою "річчю" або ідеєю,— буття означає фундаментальний і більш абстрактний характер "речі", її "речовинність", тобто її існування в собі. Так розуміли буття в давніші часи, до Канта. (Щоб бути зрозумілішим, скажу, що колись твердження про те, що буття є чимось відносним, було б неймовірним). Радикальна реформа Декарта тут зупиняється, і це єдине, в чому він не сумнівається. Первинною сутністю є "Я", але буття Я не є, як буття, відмінним від буття тіл, існування котрих йому здається сумнівним. "Я" Декарта теж є в собі.

Але річ у тім, що, згідно з Кантом, пізнавані сутності не є в собі, вони є тим, що ми в них вкладаємо. їх буття — це наше вкладення. Але, на відміну від Картезія, суб'єкт, який виконує вкладення, також не має буття в собі. Це вкладення є інтелектуальним вкладенням, є мисленням, і, таким чином, ми доходимо традиційної ідеалістичної формули: буття — це мислення.

Отут я хотів би затримати вашу увагу, сподіваючись, що дехто з читачів попростує за мною тернистим шляхом.

Двоїстість питання — що таке буття? — відтворюється у відповіді: буття — це мислення. До Канта ця давня формула означала, що немає більшої реальності, ніж думка, але думка є в собі, вона є насправді існуючою "річчю". Але у Канта вона має інше значення — нове, оригінальне, несподіване. Кант, можливо сам того не усвідомлюючи, змінив смисл онтологічного питання і, в результаті, значення відповіді. Кант не хоче тим сказати, що "речі" світу зводяться до "речі"-думки, що сутності є вторинними способами первинної сутності-думки. Кант відкидає це і називає "матеріальним ідеалізмом". Але йдеться не про сутності, а про те, що буття сутностей — тілесних чи психічних — не має сенсу, якщо в ньому не видно того, що відбувається з речами,— коли мислячий суб'єкт входить з ними в стосунок. Певне, суб'єкт вкладає у Всесвіт буття; без суб'єкта буття немає. Він, суб'єкт сам по собі чи в собі, теж не мав би буття, якби він сам не вклав його, пізнавши себе. Таким чином, буття— "речі" перетворюється [234] в акт. Але не впадаймо в те, чого прагнемо уникнути: не йдеться про те, що тепер єдине, що є (де буття-в собі), виявляється актом. Це акт "продукує" буття, вкладає його '. Іншими словами, буття — це не річ сама по собі і не визначення речі. Для того щоб "речі" дістали можливість буття або не-буття, перед ними має бути наділений мисленням суб'єкт. Точнісінько так одна річ не є тотожна іншій, якщо немає суб'єкта, який їх порівнює. Оскільки тотожність — це якість, котра виникає в речах як реакція на акт порівняння і тільки в цій функції має сенс, то буття чи не-буття брунькується в речах при зударі з загальною теоретичною діяльністю. Теорія — це акт якогось суб'єкта і завжди й насамперед є питанням. Це теоретичне питання завжди питання буття. Порівняння — це вже різновид питання. Відкриття, що буття має сенс тільки як питання суб'єкта, міг зробити лиш той, хто розділив два значення терміну буття і наважився реформувати укорінене поняття буття як буття в собі. Відтак усе виходить навпаки: буття не є буттям в собі, а відношенням до якогось теоретичного суб'єкта; це буття для іншого і, насамперед, буття для себе. Отже, Кант був першим, за винятком софістів, хто визнав за неможливе говорити про буття, не визначивши спочатку суб'єкта, оскільки він виступає в структурі буття "речей", а "речі" є або не є в його функції.

І попри це Кант не став на позиції ідеалізму. Це, на мою думку, те вічно живе у кантіанстві, чого не побачили наші вчителі-неокантіанці, та, певне, й сьогочасні мислителі, Те, що буття не має смислу і нічого не може означати, коли воно абстраговане від пізнаючого суб'єкта, а мислення втручається в буття речей, вкладаючи його, не означає, що сутності, речі перетворюються в думку, адже дві помаранчі не перетворюються в щось суб'єктивне через те, що їх тотожність існує тільки тоді, коли їх порівнює суб'єкт. Кант повсякчас заперечує проти ідеалістичної, тобто суб'єктивістської інтерпретації своїх "об'єктів досвіду", бо втручання думки, а отже, суб'єкта в буття речей не несе з собою поглинання речей в думку, ані в суб'єкт. Фактично розвиток його ідеології веде його до суб'єктивного ідеалізму; але я вважаю, що найглибший шар Кантового вчення, його першопочаток можна цілковито очистити від цієї інтерпретації. [235]

Я наголошую на цьому корені Кантового вчення, як на найживішому в ньому сьогодні, бо вважаю, що тема нашої доби у філософії збігається з ним. До 1900 року філософія була суб'єктивізмом — явним чи прихованим. Необхідно було виправити цю помилку і досягти об'єктивності, звільнившись від заблукань, що живили суб'єктивізм. Але оскільки тепер новий концептуальний підхід дозволяє відкинути ці помилки, треба мати мужність і віддати суб'єктові все, що йому належить, і визнати найнагальніші прописні істини. Найважче визнати те, що пізнання полягає в діяльності суб'єкта, яким є людина; отже, пізнання є суб'єктивністю зверху донизу і тому здатне, властиво, сприйняти будь-яку об'єктивність. Таким чином, всяке поняття або значення плекає або означає щось об'єктивне (всяка ідея має щось від того, чим не є вона сама), а втім, кожне поняття чи значення існує, немов мислене якимось суб'єктом, як елемент життя певної людини. Тобто є рівночасно суб'єктивним і об'єктивним.