Чорна гора - Сторінка 10

Пляшка порожня, цього не має бути.

Він вийшов з кімнати і незабаром повернувся з іншою, вже відкупореною. Наповнивши склянку Вульфа, він повернувся до мене. Я б волів пропустити, але вираз його обличчя, коли я відмовився першого разу, не лишав сумнівів, що людина, котра відмовляється від вина, не викликає у нього довіри. Тому я взяв склянку з вином і жменю миндалю.

– Це місце непогане, – сказав він Вульфу. – Навіть, для тебе, звиклого до розкоші. Марко волів готувати сам, але я завтра можу знайти жінку.

– Не треба, – відізвався Вульф. – Я виїжджаю.

Телезіо заперечив:

– Аж ніяк. Ти не повинен.

– Навпаки, я мушу. Де ми можемо знайти Гвідо?

Телезіо сів:

– Ти це маєш на увазі?

– Саме так. Я їду.

– Як, і в якості кого?

– У моїй власній. Шукати людину, котра вбила Марко. Я не можу легально потрапити в Югославію, але серед цих скель і ущелин – яке це має значення?

– Велике. Найгірше, що Белград може зробити Ніро Вульфу – це вислати його, але скелі і ущелини – це не Белград. І вони не ті, якими ти їх пам'ятаєш. Наприклад, там, біля цієї гори, знаходиться сховище головорізів Тіто, а через кордон – албанських бандитів, котрими управляють росіяни. Вони змогли вбити Марко в далекій Америці. Вони вбили твою дочку через кілька годин після того, як вона ступила на берег. Можливо, вона була необачна, але те, що пропонуєш ти – з'явитися серед них у власній подобі – набагато гірше. Якщо тобі так кортить скоїти самогубство, я допоможу тобі дістати ніж чи рушницю – що тобі більше до вподоби, тоді зовсім не треба буде затівати подорож по нашому прекрасному морю, яке, як ти знаєш, буває часто жорстоким. Ось скажи мені :

– Я боягуз?

– Ні, ти не боягуз.

– Я не боягуз. Я дуже сміливий чоловік. Іноді я сам вражений, скільки маю відваги. Але ніщо не примусить мене, такого, як я є, з'явитися вдень чи вночі поміж Цетіньє і Скутарі, особливо на схід, де кордон проходить чере гори. Чи був Марко боягузом?

– Ні.

– Це правда. Але він ніколи, навіть, гадки не мав про те, щоб самому розворушити це гніздо зрадників. – Телезіо знизав плечами. – Це все, що я хотів сказати. На жаль, тебе не буде серед живих, щоб підтвердити мою правоту. – Він підняв свою склянку і осушив її.

Вульф поглянув на мене, щоб побачити мою реакцію, але збагнув, що я нічого не розумію і важко зітхнув.

– Все це дуже добре, – проказав він Телезіо, – але я не можу полювати за вбивцею, лишаючись на протилежному березі Адріатичного моря, і тепер, коли я забрався так далеко, я не збираюся повертатися додому. Мені треба поміркувати і обговорити це з містером Гудвіном. У кожному разі мені потрібен цей Гвідо. Як його прізвище?

– Гвідо Баттіста.

– Він кращий за всіх?

– Так. Я не хочу сказати, що він святий. Якщо складати список святих, яких сьогодні можна знайти в окрузі, не набереш і ось стільки. – І він показав кінчик мізинця.

– Ти можеш привести його сюди?

– Так, але на це піде час. Сьогодні Вербна неділя. – Телезіо встав. – Якщо ви голодні, кухня в порядку і в буфеті дещо знайдеться. Вино є, але немає пива. Марко розповів мені про твою пристрасть до пива, яку я не схвалюю. Якщо задзеленчить телефон, підніми слухавку, і якщо це я, я заговорю першим. Якщо в трубці мовчать, то й ти не відповідай. Ніхто не має сюди прийти. Перш ніж запалити світло, щільно заслоніть занавіски. Про ваш приїзд в Барі нікому невідомо, однак, вони дістали Марко в Нью-Йорку. Моєму другу не доставило б задоволення побачити кров на цьому прекрасному рожевому килимі. – Раптом він засміявся. Він буквально ричав від сміху. – Особливо в такій кількості. Я знайду Гвідо.

Він пішов. Почувся шум закривання вхідних дверей, а затим "фіата," Телезіо розвернувся у дворі і виїхав на вулицю.

Я подивився на Вульфа.

– Це чарівно, – гірко сказав я.

Він мене не чув. Очі його були заплющені. Він не міг зручно відкинутися на кушетці, тому нахилився вперед.

– Я знаю, ви щось обмірковуєте, – сказав я йому. – А я сиджу поряд і мені обмірковувати нічого. Ви стільки років вчили мене робити сповіщення, і я б оцінив, якби ви показали мені приклад.

Він підвів голову і розплющив очі.

– Ми потрапили в неприємне становище.

– Ми в ньому знаходимося вже місяць. Мені треба знати, про що говорив Телезіо, з самого початку.

– Немає сенсу. Близько години ми просто балакали...

– Добре, це може почекати. Тоді почніть з того місця, коли він підняв тост за Карлу.

Вульф так і зробив. Разів зо два я запідозрив, що він щось пропускає, і звертав на це його увагу, але загалом я оцінив його доповідь як прийнятну. Скінчивши, він взяв склянку і випив. Я відкинув голову назад і поглянув на нього згори:

– Враховуючи випите, я, може, буду виражати думки не дуже чітко, але, схоже, у нас є три варіанти. Перший – лишитися тут і нікуди не їхати. Другий – повернутися додому і все забути. І останній – поїхати в Чорногорію, щоб нас убили. Ніколи не зустрічав менш привабливого вибору.

– Я теж. – Він поставив склянку і витяг годинника з жилетної кишені. – Зараз половина восьмої, і я голодний. Піду погляну, що є на кухні. – Він піднявся і вийшов у ті самі двері, якими користувався Телезіо, коли ходив за вином і миндалем.

Я пішов за ним. Звісно, це не було кухнею з точки зору "Супутника домохазяйки" чи "Домоводства", але там була електрична плита з чотирма конфорками, а баняки і пательні, які висіли на гачках блищали чистотою. Вульф відкрив дверці буфета, буркочучи собі під ніс про консервні банки і цивілізації. Я запитав, чи потрібна йому моя допомога, він відмовився. Тому я пішов, взявши свою сумку, щоб привести себе в порядок, але збагнув, що не знаю, де ванна. Вона виявилася нагорі, але без гарячої води. Можливо, апарат, стоявший у кутку, був водогрієм, але прикріплена до нього інструкція вимагала знання купи слів, і замість того, щоб покликати Вульфа і розшифрувати її, я волів обійтися без води. Виделка моєї електробритви не підходила до розетки, але, навіть, якби й підходила, було неясно, що робити з напругою, тому я скористався безпечною бритвою. Коли я спустився донизу, в кімнаті було темно, але я засмикнув занавіски, перш ніж увімкнути світло.

На кухні я знайшов Вульфа, який при яскравому світлі лампи і відкритому вікні з засученими рукавами сорочки був зайнятий приготуванням їжі. Мені довелося залізти на стілець, щоб засмикнути занавіски, але перше я не втримався від відповідного зауваження.

Ми їли на кухні за маленьким столом. Молока, звісно, не було і Вульф зауважив, що не радить пити воду з крана, але я ризикнув. Сам він пив вино. В меню було тільки одне блюдо, котре він накладав з баняка. Спробувавши його, я запитав, що це таке. Він відповів, що це соус "тальяріні," приготований із анчоусів, помідорів, часнику, оливкової олії і перцю, котрі він знайшов у буфеті, солодкого базиліку і петрушки з саду, і римського сиру, знайденого в льоху. Я поцікавився. як він знайшов льох, а він відповів – випадково, згадавши місцеві звичаї. Насправді він весь роздувався від гордості, і, треба сказати, коли я поклав собі третю порцію, то був готовий згодитися, що він має на це право.

Поки я мив посуд і прибирав на кухні, Вульф піднявся нагору зі своєю сумкою. Спустившись знову до кімнати, він зупинився і обдивився з таємною надією, що у його відсутність хтось приніс стілець підходящого розміру, не виявивши отакенного, підійшов до кушетки і сів з виразом лиця, яке нагадувало про "тальяріні," котре він щойно їв.

– Ми прийняли рішення? – запитав я.

– Так.

– Добре. Який же із трьох варіантів ми вибираємо?

– Ніякий. Я їду в Чорногорію, але не під своїм ім'ям. Мене звати Тоне Стара, я із Галичника. Ти ніколи не чув про Галичник?

– Ви дуже здогадливі.

– Це село біля вершини гори, поряд з кордоном Сербії і Албанії, з боку Югославії. Вона знаходиться в сорока милях до південного сходу від Цетіньє і Чорної гори. Вона відома тим, що одинадцять місяців на рік в ній живуть самі жінки; чоловіків немає зовсім, окрім глибоких старців і маленьких хлопчиків. І так було віками. Коли п'ятсот років тому турки захопили Сербію, ремісники з долин піднялися в гори зі своїми сім'ями, думаючи, що турки будуть скоро вигнані. Але турки лишилися. Минули роки, і біженці, які побудували на скелях село і назвали його Галичник, зрозуміли, наскільки безнадійне їхнє існування на безплодних схилах. Деякі чоловіки, умілі майстри, стали відходити на заробітки на інші землі, де працювали більшу частину року, але завжди в липні вони поверталися додому, щоб провести місяць з дружинами та дітьми. Так робили усі чоловіки з Галичника, і так тривало п'ять століть. Муляри і каменотеси з Галичника працювали на будівництві Ескоріала в Іспанії і палаців Версаля. Вони будували храм Мормонів у Юті, замок Фронтенак у Квебеку, Емпайр Стейт Білдінг у Нью-Йорку, Дніпрогес у Росії. – Він склав руки. – Таким чином, я Тоне Стара із Галичника. Я один із небагатьох, хто не повернувся одного разу в липні – багато років тому. Я змінив багато місць, включаючи Сполучені Штати. Врешті-решт, я став нудьгувати за домом. Стало цікаво, що ж сталося з моєю батьківщиною, селом Галичник, яке розташоване на кордоні поміж тітовською Югославією і російською маріонеткою Албанією? Мною оволоділо бажання побачити і пізнати, і ось я повернувся. Однак, у Галичнику я не знайшов відповіді на своє запитання. Там не було чоловіків, а налякані жінки поставилися до мене з недовірою і, навіть, не сказали, де перебувають їхні чоловіки. Я хотів дізнатися і розсудити Тіто і росіян. Я проробив шлях на північ через гори, тяжкий шлях по скелях, і ось тепер я тут, в Чорногорії, з твердим наміром з'ясувати, де правда і хто гідний мого рукостискання. Я відстоюю своє право ставити запитання, щоб мати можливість вибрати чиюсь сторону.

– Отакої, – все це не викликало в мене ентузіазму. – Я так не можу.

– Я знаю, що ти не можеш. Тебе звати Алекс. Це в тому разі, якщо ти йдеш зі мною. Існує багато причин, по яких тобі краще лишитися тут, але до дідька їх, ми надто давно і тісно прив'язані. Я надто залежу від тебе. Однак, рішення за тобою. Я не маю права піддавати тебе смертельній небезпеці і втягувати в ситуацію з непевним наслідком.

– Авжеж. Мені не дуже подобається це ім'я.