Чорна гора - Сторінка 9

Я повернувся до вікна, щоб глянути на Боневенто. Незабаром я побачив море попереду і зліва, і познайомився з Адріатикою; ми наближалися, і я бачив, як вода блищить і переливається на сонці, а потім появився Барі. Частина його була безладно розкидана по косі, що вдавалася в море, і, судячи по всьому, не мала вулиць, а друга, розташована вздовж берега до півдня від коси, рівномірно пересікалася прямими вулицями, майже як в центрі Манхеттена, тільки без Бродвея. Літак приземлився.

ГЛАВА 5

А тепер, будь ласка, пригадайте попередження, котре я зробив на початку. Як я вже згадував, найважливіші події викладені зі слів Вульфа.

Отже, була п'ята година вечора квітневої неділі, Вербної неділі. Звичайно, наш літак прилетів поза розкладом, і Барі не столиця держави, але, навіть, в цьому випадку можна було сподіватися побачити ознаки життя в аеропорту. Але ні. Він вимер. Звісно, хтось був на контрольній вишці і ще хтось в маленькій будівлі, куди зайшов пілот, певно, доповісти про прибуття, але більше нікого, за винятком трьох хлопчиків, які кидалися в кішку. Вульф дізнався у них, де знаходиться телефон, і пішов у будівлю зателефонувати. Я сторожив речі і спостерігав за комуністичними хлопчиками. Я так вирішив, бо вони кидалися в кішку у Вербну неділю. Потім я згадав, де перебуваю, і подумав, що вони з таким же успіхом можуть бути фашистськими хлопчиками.

Вульф повернувся і повідомив:

– Я дозвонився до Телезіо, він сказав, що черговий охоронник перед цим будинком знає його і не повинен бачити нас разом. Він дав мені номер телефона, по якому я подзвонив і домовився, що за нами прибуде машина і відвезе на зустріч.

– Звісно, сер. Потрібен час, щоб я зумів звикнути до такого положення. Може, року мені вистачить. Давайте підемо, щоб не стояти на сонці.

Дерев'яна лавка в залі очікування була не надто зручна, однак, думаю, Вульф не тому встав через кілька хвилин і вийшов. Подолавши чотири тисячі миль і змінивши три літаки, він був по горло ситий пересуваннями. Неймовірно, але факт: я сидів у приміщенні, а він був на ногах і ззовні. Може, місця, де він провів молодість, раптово повернули йому друге дитинство, але, подумавши, вирішив, що навряд чи. В решті-решт, він появився і зробив мені знак рукою, я підняв речі і вийшов.

Нас чекала довга, чорна, блискуча "ланчіа" з водієм у красивій сірій формі, оздобленій зеленим. Тут було досить місця і для речей, і для нас. Коли ми рушили, Вульф дотягнувся до паска безпеки і міцно вчепився в нього, що свідчило про його нормальний стан. З майдану ми повернули на гладку асфальтовану дорогу, і "ланчіа" зовсім безшумно понеслася, а спідометр показував вісімдесят, дев'яносто і більше ста, коли я збагнув, що це кілометри, а не милі. Все одно, це була класна машина. Невдовзі будинків стало більше, дорога перетворилася на вулицю, а затим в авеню. Ми повернули праворуч, де рух був інтенсивнішим, зробили ще два повороти і зупинилися біля тротуара напроти чогось, нагадуючого залізничну станцію. Вульф поговорив з водієм і звернувся до мене:

– Він просить чотири тисячі лір. Дай йому вісім доларів.

Я подумки зробив підрахунок, поки діставав портмоне, знайшов його правильним і протягнув гроші шоферу. Чайові були явно прийнятними, судячи по тому, що він притримав Вульфу дверцю і поміг мені витягти багаж. Відтак, він сів у машину і поїхав. Я хотів запитати у Вульфа, чи це не станція, але не зміг. Він напружено слідкував за чимось і, простеживши за його поглядом, я зрозумів, що він спостерігає за "ланчією". Ледь вона завернула за ріг і зникла з виду, він заговорив.

– Нам треба пройти п'ятсот ярдів.

Я підняв речі.

– Андьямо.

– Де, в дідька, ти це викопав?

– В опері, з Лілі Роуен. Хор не відходить зі сцени, не проспівавши цього слова.

Ми пішли поряд, але скоро тротуар звузився, і я пропустив його вперед, а сам з речами тягнувся позаду. Я не знаю, може, він в молодості зміряв кроками саме цю дорогу, яка складалася з трьох прямих ділянок і трьох поворотів, але якщо так, то виходить, пам'ять його підвела. Ми пройшли більше півмилі, і чим далі, тим важчі ставали речі. Після третього поворота на вулицю, котра була вужча, ніж усі решта, ми побачили припарковану машину, біля якої стояв чоловік. Коли ми підійшли, він суворо втупився на Вульфа. Вульф зупинився прямо проти нього і сказав:

– Паоло.

– Ні. – Чоловік не міг повірити. – Боже, це правда. Сідайте. – Він відкрив двері автомобля.

Це був маленький двохдверний "фіат", котрий міг би служити причепом до "ланчії." Ми все ж втиснулися в нього: я з речами – позаду, а Вульф з Телезіо – на переднє сидіння. Поки машина їхала по вузькій вулиці, Телезіо раз у раз повертав голову до Вульфа, і я міг уважно розглянути його. У Нью-Йорку повно таких, як він, з жорстким густим волосся, переважно сивим, смаглявою грубою шкірою, швидкими чорними очима і великим ротом, ніби завжди готовим до посмішки. Вульф, природно, був не в стані відповідати на його запитання, і я не міг його в цьому дорікнути. Я хотів би пересвідчитися, що Телезіо можна довіряти, як брату, оскільки менше, ніж через милю, мені стане ясно, що йому не можна довіряти, як водію. Судячи по всьому, він був твердо переконаний, що всі перепони, які виникали на його шляху, живі чи неживі, мають зникнути раніше, ніж він до них добереться, а коли одна з них все ж не встигла вчасно ухилитися, і Телезіо майже стикнувся з нею, реакція нашого водія якусь долю секунди була дуже радісною. Коли ми, нарешті, доїхали, я виліз із машини і обійшов її, щоб поглянути на крила. Ні подряпини, ні пом'ятини. Я подумав, що, слава Богу, таких водіїв один на мільйон.

Пункт призначення представляв собою маленький двоповерховий обтинькований будинок, позаду якого знаходився двір, обгороджений з трьох боків парканом, з квітами і маленьким басейном.

– Не мій, – сказав Телезіо, – мого друга, який від'їхав. У мене дім у старому місті, де ви були б надто помітні.

Насправді, мені переклали цю фразу тільки через дві години, але я стараюсь передавати події в тому порядку, в якому вони відбувалися. Це єдина можливість отримати про них чітке уявлення.

Телезіо наполіг на тому, щоб самому внести речі, хоча йому й довелося їх поставити, щоб відчинити двері ключем. У невеликому квадратному холлі він взяв наші пальто і капелюхи, повісив їх і провів нас у велику кімнату. В ній все було витримано в рожевих тонах, і одного погляду на меблі і інші предмети було достатньо, щоб зрозуміти, якої статі його друг, принаймні, мені так показалось. Вульф розглянувся у пошуках підхожого стільця, не знайшов його і сів на кушетку. Телезіо зник і повернувся з підносом, на якому красувалися пляшка вина, склянки і вазочка з миндалем. Він наповнив склянки до країв і проголосив тост:

– За Іво і Гарібальді! – вигукнув він.

Випивши, вони з Вульфом лишили трохи вина в склянках, і я послідував їх прикладу. Вульф знову підняв свою склянку:

– У відповідь можна сказати тільки одне – за Гарібальді і Іво.

Ми допили до кінця. Я знайшов собі зручний стілець. Близько години вони говорили, пили і їли миндаль. Коли Вульф опісля мені все переказував, я дізнався, що перша година була присвячена особистим споминам, які не відносилися до справи, про що явно свідчив тон їх бесіди. Знадобилася друга пляшка вина і друга вазочка з миндалем. Вони повернулися до справи після того, як Телезіо підняв свою склянку і промовив:

– За вашу маленьку дочку Карлу! За жінку таку ж сміливу, як і прекрасну.

Вони випили. Вульф поставив склянку і заговорив зовсім іншим тоном:

– Розкажи мені про неї. Ти бачив її вбитою?

Телезіо покачав головою.

– Ні, я бачив її живою. Одного разу вона явилася до мене і попросила допомогти їй переправитися на той берег. Я знав про неї від Марко, і, звісно, вона знала все про мене. Я намагався пояснити їй, що це не жіноча справа, але вона нічого не хотіла слухати. Вона сказала, що раз Марко загинув, вона має побачити людей з того берега і вирішити, що робити далі. Я привів до неї Гвідо і вона йому дуже багато заплатила, щоб він перевіз її на той берег, і в той же день поїхала. Я старався...

– Ти знаєш, як вона добиралася сюди від Нью-Йорка?

– Так, вона сказала мені – стюардесою на пароході до Неаполя ; це доволі просто при наявності зв'язків, а з Неаполя – на машині. Я пробував подзвонити тобі до її від'їзду, але виникали труднощі, і коли я додзвонився, вона вже поїхала з Гвідо. Ось і все, що я можу тобі сказати. Гвідо повернувся через чотири дні. Він прийшов до мене рано вранці разом з одним із тих – Йосипом Пашичем. Ти знаєш його?

– Ні.

– Дійсно, він надто молодий, щоб ти його пам'ятав. Він передав повідомлення від Данило Вукчича, племінника Марко. В повідомленні говорилося, що я мушу тобі подзвонити і сказати: "Чоловік, якого ви шукаєте, знаходиться в околицях гори," Я знав, що тебе будуть цікавити подробиці, і постарався дізнатися про них, але це все, що сказав мені Йосип. Він знає мене не так добре, як інші, постарші. Тому я більше нічого не зміг довідатися. Природно, я подумав, – це означає, що там знаходиться людина, котра вбила Марко, і що це відомо. А ти?

– Ясна річ.

– Тоді чому ти не приїхав?

– Хотів отримати що-небудь краще криптограми.

– Я тебе пам'ятаю іншим, але тепер ти постарів, та й я також. Ти став надто товстим і тобі треба більше рухатися. Втім, я не здивований, тому що Марко розповідав мені про тебе і, навіть, привіз фото. У будь-якому разі тепер ти тут, а твоя дочка померла. Я не розумію, як тобі вдалося сюди добратися. Я тобі подзвонив у пятницю, пройшло всього сорок вісім годин. Йосип приїжджав знову, проте, цього разу без Гвідо, на іншому човні, і з іншим посланням від Данило. Я мав сповістити тебе, що твоя дочка загинула насильницькою смертю в околицях гори. І знову це було все, що він сказав. Якби я знав, що ти приїдеш, я б постарався затримати його, та зараз його тут вже немає. Принаймні, ти, напевне, захочеш сам побачити Данило. Ми пошлемо за ним Гвідо. Данило довіряє тільки Гвідо. Він може бути тут, скоріш за все, у ніч проти середи. Тоді рано вранці, в середу, ви зможете побачитися з ним тут. Марко теж користувався цим домом. Я думаю, що насправді він заплатив за це вино і не хотів би, щоб ми його економили.