Чорна гора - Сторінка 13

Вони не суцільно були порізані до кістки, всього кілька синяків і подряпин, і кров не лилася струмком. На пальцях збереглися рештки шкіри. Надівши шкарпетки і ботинки, я раптом відчув, що моє лице покрите потом, і дістав хустку.

– Ходімо, – звернувся Вульф.

– Послухайте, – заявив я, – ви хотіли сховати бакси до світанку, і я це зробив. Але якщо існує можливість, що мені доведеться діставати їх одному, краще діждатися, доки розвидниться. Я пізнаю хвіст півня, це точно, але як я знайду його, якщо ми двічі підходили до нього в темряві?

– Знайдеш, – заявив він. – Тут всього дві милі до Ріскі, а йти весь час по стежці. Я б сказав, що ти заслуговуєш оцінки "цілком задовільно." Ходімо.

Він потупав уперед. Я встав і пішов слідом. Було ще зовсім темно. Через півмилі я відчув, що ми більше не піднімаємось, а йдемо весь час донизу. Ще через півмилі ми йшли по рівному місцю. Десь недалеко загавкав пес. Навколо нас тепер був відкритий простір, я це скорше відчував, ніж бачив, і під ногами не скелі і гравій, а втоптана земля. Трохи далі Вульф зупинився і повідомив:

– Ми увійшли в долину Морачі, – він запалив ліхтарик і посвітив уперед. – Бачиш, стежка розходиться? Якщо піти ліворуч, вона виходить на дорогу, що веде в Ріску. Пізніше ми нею скористаємось. А тепер треба знайти підхоже місце, щоб поспати. – Він вимкнув ліхтарик і закрокував уперед. На розвилці повернув праворуч.

Поки що все йшло по плану. В Ріскі, котре було просто селом, не було, навіть, готелю, тож ми стали шукати стіг сіна. Ще кілька хвилин тому нам би довелося запалити ліхтарик, щоб його знайти, але тепер, коли стежка перейшла в дорогу, раптом стало досить світло, щоб розгледіти дорожні колії, і десь через сто кроків Вульф звернув уліво, в поле. Стіг був дивної форми, але часу шукати іншого у нас не було. Я зайшов з боку, протилежного дорозі, став навколішки і почав витягати сіно оберемками. Незабаром утворився барліг, доволі глибокий для Вульфа. Я запитав:

– Чи не бажаєте попоїсти, перш ніж відправитесь у свої покої?

– Ні. – Він був понурий. – Я надто багато йшов.

– Кусень шоколаду зробить з вас нову людину.

– Ні. Підсоби мені.

Я випрямився і поміг йому зняти гамак. Вульф здійняв куртку, начепив светр, знову вдягнув куртку і опустився спочатку на одне коліно, потім на друге і ліг плазом. Залізти в барліг було не так просто, бо стіг знаходився у восьми дюймах від рівня землі. Але, врешті-решт, йому це вдалося.

– Я зніму з вас ботинки, – запропонував я.

– Ні в якому разі. Я ніколи не зможу іх знову взути.

– О'кей. Якщо захочете їсти, кличте покоївку.

Я почав готувати другий барліг і зробив його трохи довшим, щоб вмістилися гамаки. Влаштувавшись у ньому і висунувши голову назовні, я повідомив Вульфу:

– Над албанськими Альпами десь в десяти милях за долиною на сході видно рожеву заграву. Дуже красиво. Вульф не відповів. Я заплющив очі. Співали птахи.

ГЛАВА 7

Вперше поглянувши на Чорногорію при денному світлі через вісім годин, коли я викотився з барлога, я побачив багато цікавого. Десь в десяти милях від місця, де я знаходився, прямо по курсу виднівся гострий шпиль, що піднімався над іншими. Видно, це і була гора Лофхен – Чорна гора, яка містилася на північному заході; по сонцю так і виходило. На сході простиралася широка зелена долина, за нею гори, вже на території Албанії. На південь приблизно в двадцяти ярдах виднівся дім, розташований серед дерев. А на південному заході нерухомий і монолітний, як стрімчак, лежав Ніро Вульф.

– Доброго ранку, – привітав я його.

– Котра година? – запитав він. Голос його звучав хрипко.

Я поглянув на годинника:

– За двадцять друга. Хочеться їсти й пити.

– Не сумніваюсь. – Він заплющив очі і знову розплющив їх. – Арчі.

– Так, сер.

– Звісно, у мене болять ноги і спина; у мене все болить, але я припускав, що так і буде, і можу це знести. Що мене турбує, так це ступні. Навантаження на них в сто разів більше, ніж на твої; вони були зніжені за багато років; боюсь, що я переоцінив їх можливості. Вони, мабуть, стерлися, але я знехтував небезпекою, не здійняв ботинки. Тепер вони, як мертві. Мої ноги кінчаються біля коліна. Сумніваюсь, чи зможу я стояти, не те, що йти. Ти що-небудь знаєш про гангрену?

– Ні, сер.

– Вона розвивається на кінцівках при порушенні артеріального і венозного кровообігу; правда, я думаю, що порушення має бути тривалим.

– Звичайно. Вісім годин явно недостатньо. Дуже їсти хочеться.

Він заплющив очі.

– Я проснувся від тупого болю, але тепер він просто нестерпний. Я хотів поворушити пальцями, але не певен, що вони у мене є. Думка про те, щоб викарабкатися звідси і спробувати встати, повністю неприйнятна. Я не бачу іншої можливості, окрім, як попросити тебе витягти мої ноги назовні і зняти з них ботинки і шкарпетки; і це жахливо, бо я ніколи не зможу їх знову вдягнути.

– Справді. Ви це вже говорили. – Я підійшов ближче. – У будь-якому разі треба дивитися правді в очі. Якщо ви не можете йти, то нічого й пробувати. Спробуєте завтра, чи післязавтра, щоб запобігти гангрені. Однак, он там видно дім, я піду і покличу на поміч. Як сказати на сербо-хорватській : "продайте мені, будьте ласкаві, двадцять свинячих відбивних, відро картоплі, чотири буханки хліба, галлон молока, дюжину помаранчів, п'ять фунтів..."

Поза всяким сумнівом, саме слова "свинина" і "хліб" змусили його зробити відчайдушну спробу зрушитися з місця. Він проробив це з великою обережністю. Спочатку витяг назовні голову й плечі, а коли лікті торкнулися землі, задіяв спину і так просувався, допоки повністю не опинився назовні. Лежачи на спині, він повільно й обережно зігнув спочатку праву ногу, затим ліву. Нічого страшного не сталося, і тоді він почав піднімати їх по черзі, роблячи спочатку десять махів за хвилину, а потім все скоріше і скоріше. Я відсунувся, щоб не заважати йому, але вирішив лишитися поблизу, щоб підсобити йому, якщо він спробує встати. Втім, мені не довелося йому підсобляти, бо він встав сам, спираючись на стіг. Опинившись на ногах, він притулився до нього і урочисто промовив:

– Небеса допомогли мені.

– Нарешті. Боже милосердний. Амінь. Скажіть, це Чорна гора?

– Дійсно. От не думав, що побачу її знову. – Він повернувся до неї спиною і поглянув у бік будинку, оточеного деревами.

– Якого дідька ми так довго возилися. Думаю, що старого Видина вже немає серед живих, але цей стіг комусь належить. Ходімо подивимось. Давай гамаки.

Я дістав їх зі свого барлогу, і ми пішли просто по колії. Ходу Вульфа не можна було назвати вишуканою, але попри все, він не кульгав. Колія вивела нас до сірого кам'яного будинку, низького і довгого, з солом'яним дахом і двома маленькими вікнами. Справа знаходилась ще одна кам'яна споруда, трохи менша, зовсім без вікон. Все це виглядало доволі похмуро. Не видно було жодних ознак життя – ні людини, ні тварини. До дому вела доріжка, вимощена кам'яними плитами.

Вульф підійшов і постукав у двері. Спочатку відповіді не було, але після другої спроби двері прочинилися, і ми почули жіночий голос. Вульф щось запитав і двері знову зачинились.

– Вона каже, що чоловік у сараї, – пояснив Вульф.

Ми пішли через двір до другої будівлі, але на півдорозі двері відкрилися, і з'явився чоловік. Він зачинив двері, притулився до них спиною і запитав, що нам потрібно. Вульф відповів, що ми хочемо їсти й пити, і за це заплатимо. Чоловік заявив, що їжі в нього немає, а для пиття – тільки вода. Вульф сказав, гаразд, почнемо з води, і пішов до криниці, розташованої коло дому. На колодці був ворот з вірьовкою, на кожному кінці якої висіло по відру. Я дістав свіжої води, наповнив кухлик, стоявший на камені, і подав його Вульфу. Ми випили по три повних кухлика, і він передав мені свою розмову з хазяїном.

– Це гірше. ніж безглуздя, – заявив він, – це абсурд. Поглянь на нього. Він схожий на старого Видина і, мабуть, доводиться йому родичем. Він безперечно чорногорець. Шести футів зростом, щелепа, як скеля, орлиний дзьоб замість носа; він створений, щоб витримати будь-яку бурю. Десять століть турецької неволі його не змогли зламати. В часи деспота Чорного Георгія він високо тримав голову, як і подобає людині. Його зламав комуністичний деспотизм. Двадцять років тому незнайомі люди, які зруйнували його стіг, мали б відповісти за це; а сьогодні, заставши нас за порушенням межі його володінь, він полишає дружину в домі, а сам ховається в сараї з козами і курами. Чи знаєш ти, які вірші присвятив Теннісон чорногорцям?

– Ні.

– Ось, послухай. "... хай час і доля нас підточили, але гарт все той же,

І той же в серці мужній запал –

Дерзати, шукати, знайти і не здаватися"

Він поглянув на відважного горця, стоявшого біля дверей сарая.

– Пф! Дай мені тисячу динарів.

Витягуючи з кишені згорток, приготований Телезіо, я прикинув, що тисяча динарів – це 3, 33 долари. Вульф взяв гроші і підійшов до нашого хазяїна. Ось їх розмова, передана мені пізніше.

– Ми платимо вам за пошкодження стогу, котре ви можете полагодити за п'ять хвилин. І за їжу. Ви маєте помаранчі?

Хазяїн виглядав одночасно зляканим, підозріливим і похмурим.

– Ні, – він покачав головою.

– Кава?

– Ні.

– Бекон чи шинка?

– Немає. Я зовсім нічого не маю.

– Дурниці. Ми зовсім не шпигуни з Подгорики чи Белграда. Ми ...

Чорногорець обірвав його:

– Ви не повинні говорити "Подгорика". Треба говорити "Тітоград".

Вульф кивнув.

– Я знаю, що місто перейменували, але ще не вирішив, чи згодний з цим. Ми недавно повернулися з-за кордону, ми політично нейтральні і дуже голодні. При необхідності мій син, який озброєний, може повартувати вас, поки я зайду в сарай і візьму двійко курчат. Але буде простіше і приємніше, якщо ви візьмете гроші і попросите дружину нагодувати нас. У вас є бекон чи шинка?

– Ні.

– Козяче м'ясо?

– Ні.

– Що ж, в бісової матері, у вас є? – заволав Вульф.

– Трохи ковбаси, – неприязно відповів хазяїн. – Може, яйця . Хліб і трохи сала.

Вульф повернувся до мене.

– Ще тисячу динарів. – Я дістав їх, і він протягнув обидва папірці негостинному хазяїну. – Ось, візьміть. Ми у вашій владі. Але не треба сала. Я переїв його в дитинстві, і тепер мені погано від одного запаху. Може, ваша дружина знайде трохи масла.

– Ні.