Чорна гора - Сторінка 16

Лишивши багаж – документи і деякі інші речі, – в Барі, ми домовилися через агента, котрого мені рекомендували, щоб нас перевезли на човні на албанський берег. Причаливши вночі в околицях Дріна, ми пройшли пішки через Албанію в Галичник, однак, вже за кілька годин зрозуміли, що там нічого не дізнаєшся і перейшли кордон назад, в Албанію.

– В якому місці? – запитав Стрітар.

Вульф покачав головою.

– Я не хочу причиняти неприємності людям, котрі нам допомогли. Я схилявся до думки, що російське керівництво – це краща надія для народу на моїй батьківщині, але після кількох днів, проведених в Албанії, я в цьому не певен. Люди не хотіли говорити з іноземцями, та я достатньо бачив, аби в мене виникло переконання, що умови життя можуть бути кращі під керівницчвом Тіто. Крім того, до мене дійшли чутки, що найбільші перспективи пов'язані не з росіянами і не з маршалом Тіто, а з таким собі підпільним рухом, котрий осуджує їх, і в результаті я заплутався ще більше, ніж коли виїжджав з моєї нової батьківщини в пошуках правди. Весь цей час, як ви розумієте, ми були в деякому роді в підпіллі, тому що в нас немає документів. Природно, я мав намір відвідати Югославію і тепер хочу довідатися як можна більше про рух, який, як мені сказали, називає себе Духом Чорної гори. Я гадаю, ви чули про нього?

Стрітар усміхнувся.

– Авжеж, я чув про нього.

– Я знаю, що зазвичай його називають просто Духом. Ніхто не хотів назвати мені імена керівників, втім, по деяким натякам я збагнув, що один із них знаходиться в околицях Чорної гори, що досить логічно. Тому ми пройшли з півночі через гори, перейшли Югославський кордон і по долині уздовж річки добралися до Ріскі, але там зрозуміли, що немає сенсу йти в Цетіньє, поки у нас не буде додаткової інформації. В дитинстві я був одного разу в Подгорикі – відвідував товариша за ім'ям Грудо Балар. – Вульф різко повернувся і подивився на чоловіка з пласким носом і скошеним чолом, сидівшого біля стіни. – Коли ми зайшли, я звернув увагу, що ви на нього схожі, і подумав, що, може, ви його син. Скажіть, будьте ласкаві, ваше прізвище не Балар?

– Ні, – відповів пласконосий низьким, ледве чутним голосом. – Мене звати Петер Зов, якщо це вас цікавить.

– Зовсім ні, раз ви не Балар. – Вульф обернувся до Стрітара. – Тому ми вирішили дістатися до Подгорики – я, мабуть, навчуся називати його Тітоградом, якщо ми залишимось у цій країні, – по-перше, щоб спробувати відшукати мого старого друга, а по-друге, подивитися, як тут ідуть справи. Мені сказали, що у Джорджа Біліча із Ріскі є машина і телефон, а у нас заболіли ноги, тож ми звернулися до нього і запропонували дві тисячі динарів за те, щоб він довіз нас до міста. Ви запитаєте, чому, коли Біліч відмовив нам, я порадив йому зателефонувати в Міністерство внутрішніх справ у Белграді. Це всього лише хід, признаюсь, не дуже тонкий, яким я користався раз чи два в Албанії, щоб оцінити обстановку. Якщо б Біліч подзвонив, це б значно розширило мої знання в цій області.

– Якби він подзвонив, – запевнив Стрітар, – ви б зараз сиділи у в'язниці, і хто-небудь із Белграда їхав сюди, щоб розібратися з вами.

– Все до кращого. Це говорить мені про багато що.

– Може і більше, ніж ви хочете знати. Ви порадили Білічу звернутися в кімнату номер дев'ятнадцять. Чому?

– Щоб справити на нього враження.

– Якщо ви щойно приїхали в Югославію, як ви можете знати про кімнату дев'ятнадцять?

– Про неї кілька разів споминали, коли ми були в Албанії.

– В якому сенсі?

– Як про барліг звірів, очолюючих таємну поліцію, отже, явним зосередженням влади. – Вульф простягнув руку. – Дозвольте мені завершити. Я попросив Жубе Біліча відвезти нас до північної частини майдану, але коли він привіз нас сюди, я подумав, що це те, що треба. Ви б все одно про нас довідалися від нього, чи від кого-небудь іншого, тож краще було побачити вас і розповісти все самим.

– Ще краще було б сказати мені правду.

– Я сказав вам правду.

– Так. Чому ви пропонували Білічу американські долари?

– Тому що вони у нас є.

– Скільки?

– Більше тисячі.

– Де ви їх взяли?

– У Сполучених Штатах. Це дивовижна країна, де можна робити гроші, і ми з сином цим повністю скористалися. Проте, там не знають, на кого ставити, і надто багато слів говориться по-пустому. Тож ми приїхали, щоб розібратися на місці. В чиїх руках краще зосередити владу в Югославії – росіян, Тіто чи Духа Чорної гори?

Стрітар задрав голову і примружив очі.

– Все це дуже цікаво і надзвичайно безглуздо. Мені зараз прийшло в голову, що з тих мільйонів, які були направлені в Югославію Всесвітнім банком, – я маю на увазі Сполученими штатами, – тільки один дійшов до Чорногорії, на будівництво плотини і електростанції в трьох кілометрах від Тітограда. Якщо Всесвітній банк інтересується тим, чи витрачені гроші на ті цілі, для яких вони призначалися, хіба не могли вони прислати вас, щоб це перевірити.

– Могли, – згодився Вульф. – Але не мене. Ми з сином не володіємо потрібною кваліфікацією.

– Ви не можете розраховувати, – заявив Стрітар, – щоб я повірив у вашу неймовірну історію. Я признаюсь, що не розумію, на що ви розраховуєте. Ви маєте знати, що без документів ви підлягаєте арешту і ретельній перевірці, котра вам явно не сподобається. Ви можете бути агентами росіян. Ви можете, як я вже сказав, бути агентами Всесвітнього банку. Ви можете бути іноземними шпигунами. Бог знає звідки. Ви можете бути американськими друзями Духа Чорної гори. Може вас , навіть, прислали з упом'янутої дев'ятнадцятої кімнати, щоб перевірити лояльність і пильність чорногорців. Втім, я ставлю собі питання, чому, ким би ви не були, ви не запаслися документами? Це просто смішно.

– Цілком правильно. – Вульф ствердно кивнув. – Яке задоволення зустріти розумну людину, містер Стрітар. Ви можете пояснити відсутність у нас документів, тільки повіривши, що моя розповідь є правдою. Що стосується нашого арешту, не буду переконувати вас в тому, що був би радий провести рік чи два у в'язниці, але він явився б відповіддю на низку запитань, які нас інтересують. Що стосується питання про те, на що ми розраховували, чому б не дати нам можливість отримати інформацію, яка нас інтересує, в межах розумного терміну, наприклад, місяця? Я б не став робити такої пропозиці в Белграді, але ж тут Чорногорія, де турки віками безуспішно намагалися звалити ці скелі, тож малоймовірно, що нам з сином це вдасться. Аби довести, що я з вами цілком відвертий, скажу, що у нас значно більше тисячі американських доларів, але з собою ми взяли лише невелику частину. Основну частину цих грошей ми заховали в горах, і зазначте, не в Албанії, а в Чорногорії. Це свідчить про те, що ми схиляємося вбік Тіто, а не росіян – ви щось сказали, містер Зов?

Петер Зов, котрий видав невиразний звук, покачав головою.

– Ні, але міг би.

– Так скажи, – звернувся до нього Стрітар.

– Ці долари не повинні потрапити до Духа.

– Ризик існує, – визнав Вульф, – але сумніваюсь, що їх можна знайти, а при тому, що я чув про цей рух, дуже сумнівно, щоб ми його підтримали. Ви людина дії, містер Зов?

– Так, я дещо вмію, – низький рівний голос став вкрадливим.

– У Петера міцна репутація, – запевнив Стрітар.

– Це добре. – Вульф повернувся до Стрітара. – Втім, якщо він припускає витрясти з нас інформацію про те, де знаходяться долари, то це нерозумно. Ми американські громадяни, і застосовувати до нас серйозне насилля було б необачно; крім того, головна частина нашого статку знаходиться в Сполучених Штатах, поза вашою досяжністю, допоки ви не заручитесь нашою симпатією і підтримкою.

– В якому місці Сполучених Штатів?

– Це неважливо.

– Вас там теж звуть Тоне Стара?

– Може так, а може, ні. Можу вам сказати, я розумію, якого роду владу представляє кімната дев'ятнадцять, і це мене інтересує, але я волію не привертати її увагу до моїх друзів і союзників в Америці. Можуть виникнути складнощі, якщо я вирішу повернутися сюди і залишитися.

– Вам можуть не дозволити повернутися.

– Це вірно. Але ми свідомо йдемо на ризик.

– Ви пара ідіотів.

– Тоді не марнуйте на нас час. Все, що ідіот може зробити в Чорногорії, це впасти зі скелі і зламати собі шию. Якщо я приїхав, аби знайти тут свою долю, і привіз із собою сина, чого вам хвилюватися про це?

Стрітар розсміявся. Сміх його показався мені щирим, як буцімто щось його забавляло насправді, і я дивувався, що ж це міг сказати Вульф. Петер Зов не сміявся. Вдосталь насміявшись, Стрітар поглянув на годинника, зиркнув на мене – у восьмий чи дев'ятий раз – і сказав Вульфу, насупившись:

– Ви повинні знати, що мені буде відомо все – де ви були в Тітограді, що говорили, і що робили. Це не Лондон, і не Вашінгтон, і, навіть, не Белград. Я не буду установлювати за вами стеження. Якщо ви мені будете потрібні – через годину, п'ять чи сорок годин, – я дістану вас, живих або мертвих. Ви сказали, що розумієте, яку владу уособлює кімната дев'ятнадцять. Якщо не розумієте, то зрозумієте. Зараз я дозволяю вам піти, але якщо я передумаю, ви дізнаєтеся про це.

Його голос звучав дуже суворо, тому я здивувався, коли Вульф встав, сказав мені, що ми виходимо, і направився до дверей. Прихопивши гамаки, я рушив за ним. В зовнішній кімнаті сидів тільки один із клерків, і він ледь поглянув на нас, коли ми проходили повз. Не будучи поінформований про наш статус, я все чекав, коли послідує команда зупинити нас і схопити за шиворіт, проте, коридор був порожній. Вийшовши з будинку, ми зупинилися на хвильку на тротуарі під допитливими поглядами перехожих. Я відзначив, що "форд" випуска 1953— го року, власність Біліча, відсутній.

– Сюди, – велів Вульф, повертаючи праворуч.

Наступний інцидент доставив мені велике задоволення, і Бог знає, як мені це було необхідне. У Нью-Йорку, де я живу, знаю все довкола і можу прочитати будь-які написи, я зазвичай передчуваю можливий удар, але тут, в Тітограді, я відчув великий підйом, коли зрозумів, що моя нервова система далі працює, попри всі пережиті випробування. Ми пройшли чверть милі по вузькому тротуару, уникаючи зіткнень з перехожими, коли у мене виникло чітке відчуття, що за нами слідкують. Я швидко оглянувся і сказав Вульфу:

– За нами йде Жубе. Не випадково, бо коли я обернувся, він пірнув у під'їзд.