Чорна гора - Сторінка 26

Мій син давно мріє про пістолет системи "люгер", і він говорить, що той пістолет, який належить товаришу Зову, знаходиться у прекрасному стані. Він ладен поміняти його на свій "кольт", якщо товариш Зов не заперечує.

Я, звісно, не знав, що саме Вульф промовив, але відразу зрозумів, що він припустився помилки. Зов тут же скочив і почав горлати і розмахувати руками, а Стрітар насупився і піджав губи. Будь Стрітар розумнішим і проникливішим , не зносити б нам з Вульфом голів. Втім, Вульф, слід віддати йому належне, завваживши, яку бурю зчинив, миттю дав задній хід.

– Що ви, товаришу Зов, не хвилюйтеся так. Я ж просто запропонував. Я думав, що це буде вам приємно. Алекс, поверни товаришу Зову його пістолет.

Я витяг з кишені "люгер", віддав його Зову і повернувся на своє місце.

Стрітар, схоже, заспокоївся.

– Що ж, ваша розповідь повністю співпадає з тим, про що я дізнався від товариша Зова, – сказав він. – Звісно, ви могли якось домовитися, часу ви мали задосить, але я не маю причин підозрювати вас. Можете сказати своєму сину, що чоловік, якого він убив – Дмитро Шувалов, один з головних російських босів у Албанії.

Вульф переклав для мене його слова, і я радісно скривився.

– Зову невимовно пощастило, що ви поспіли, – вів далі Стрітар. – Ви заслуговуєте нагороди. Що ви збираєтеся робити далі? Не хочете з'їздити до Белграда? Не виключено, що ми могли б влаштувати вам зустріч з маршалом Тіто.

– Ми ж не маємо жодних документів.

– О, це дурниці, після того, що ви зробили.

– Не знаю ... – з сумнівом у голосі протягнув Вульф. – Ми з сином вже виконали те, заради чого приїхали. Мені не треба багато часу, щоб відрізнити овець від кіз. Я переконався, що теперішній режим дбає про мій народ і турбується про благо для моєї країни. Ми були раді вам допомогти, але нам значно легше надавати вам допомогу з Америки. До речі, в тому тайнику в горах, про який я вам говорив, сховані вісім тисяч американських доларів. Я хотів би, аби ви прийняли їх в знак нашої довіри до влади і нашого бажання підтримати її.

При цих словах Вульфа Стрітар і Зов переглянулися. Зов, мабуть, подумав, що грошики треба поділити навпіл, позаяк він привів нас сюди, а Стрітар, напевне, прикинув, що з Зова вистачить і десяти процентів. Хай ще порадується.

Вульф продовжував:

– Я, звісно, розумію, що це дрібниці, але хай це буде просто жест доброї волі. Коли ми повернемося в Америку, ми подумаємо, що ще можна для вас зробити.

– Нам потрібні друзі в Америці, – кивнув Стрітар.

– Розуміється. Ми постараємось виявляти вам всіляке сприяння. Може, ви хочете, щоб ми вступили до комуністичної партії і спробували схилити американських комуністів на вашу користь?

– О, Господи! – Стрітар очманіло звів голову. – Вони ж давно запродалися Москві, це будь-якій дитині відомо. Ні, з цією мерзотою ми зв'язуватися не будемо. А де ви мешкаєте в Америці?

– У Філадельфії.

– Де це?

– Це місто з двохмільйонним населенням в дев'яноста милях на південний схід від Нью Йорка.

– Два мільйони мешканців! Неможливо уявити. А там вас теж зовуть Тоне Стара?

– Ні. – Вульф ледь зам'явся. – Справа не в тому, що я вам не довіряю, товаришу Стрітар. Просто я не хочу, щоб до мого повернення хтось наводив справки про мене серед моїх друзів і колег. Коли я повернуся до Америки, я відразу сповіщу вам, як мене зовуть там, і дам свою адресу. Скажіть мені тільки наступне. Я буду надсилати вам гроші, але хочу бути певним, що вони попадуть по призначенню. Як це краще зробити?

Стрітар піджав губи.

– Я обдумаю і дам вам знати. Ви праві, це треба організувати як слід. Коли ви відбуваєте і як?

– Ми не маємо документів.

– Я знаю.

– Щиро кажучи, ми хотіли б виїхати як можна скоріше. Справа в тому, що тут на нас чигає небезпека. Я знаю, що поліція є в вашому підпорядкуванні і служать у ній справжні професіонали, але ми чули, як цей росіянин сказав товаришу Зову, що той був змушений прийти у фортецю, бо прекрасно знав, чим загрожує йому непослух. Отже, вони можуть не тільки посилати сповіщення в Тітоград, але можуть приймати певні заходи, якщо ці сповіщення ігноруються. Вони, безумовно, не пробачать нам загибелі Дмитра Шувалова, не кажучи вже про двох інших людях. В Тітограді нам безперечно загрожує небезпека.

– Але вас ніхто не бачив. Ніхто не знає, що ви тут.

– Данило Вукчич знає. І його друзі теж. Можливо, я його підозрюю несправедливо, однак, краще підстрахуватися. Хто знає, може, він саме зараз доповідає албанцям про те, що сталося. І в зв'язку з цим я хотів би ще дещо додати, втім, можливо, це і не наша справа.

– Що саме?

Вульф поглянув на Зова, потім перевів погляд на Стрітара.

– Це має відношення до товариша Зова. Мені здається, що він перебуває в ще більшій небезпеці, ніж ми. Я маю пропозицію, яка, можливо, дозволить уникнути цієї загрози.

– Яку?

– Відправте товариша Зова в Америку. Він може поїхати з нами зараз, або потім сам приїде до нас, а ми обіцяємо його влаштувати. Я бачу тут одразу кілька переваг: по–перше, в Америці товаришу Зову ніщо не загрожує; по–друге, поряд з нами буде людина, котра знає про ваші нужди і допоможе мені передати вам гроші і конфіденційну інформацію, – Вульф розвів руками. – Якщо по якій-небудь причині вам це видається незручним, я, звісно, наполягати не буду.

Стрітар і Зов перезирнулися. Стрітар сказав:

– Що ж, варто подумати. Мені здається, що в цьому щось є.

– Мені також, – промовив Вульф. – А надто, що Зов зовсім недавно побував у Америці. Саме тому я і запропонував вам цей варіант. Можливо, ви, навіть, придумаєте для нього ще яке-небудь доручення. В такому випадку, йому може знадобитися допомога, а на нас ви завжди можете розраховувати – мій син сьогодні це довів.

Стрітар подивився на Зова. Потім перемістив погляд на Вульфа. Затим поглянув на мене. По загальному духу бесіди, по поглядах і по низці інших ознак я вже здогадався, що мова йде про щось вельми серйозне, тому витримав його погляд упевнено і з гідністю. Надивившись на мене вдосталь, Стрітар повернувся до Вульфа і запитав:

– Вам не доводилося чути про чоловіка на ім'я Ніро Вульф? Мене слід представити до вищої нагороди – адже я, навіть, оком не моргнув. Нехай вимова Стрітара і залишала бажати кращого, словосполучення "ніровульф" я у стані розібрати на будь-якому наріччі. Уявіть мій стан: я знав, що пахне смаженим, і раптом цей головоріз називає Вульфа на ім'я. Як моя рука не пірнула до кобури – досі ума не прикладу. Так, на лиці Вульфа жоден м'яз не ворухнувся, та для мене це була слабка втіха. Вульф не втратить присутності духа, навіть, коли йому пообіцяють круглу суму.

– Розуміється, чув, – сказав він. – Якщо ви маєте на увазі знаменитого товстого детектива із Нью Йорка. Ви не знайдете жодного американця, котрий би про нього не читав.

– Ви з ним знайомі?

– Ні, не маю честі. Однак, я знаю одного чоловіка, який з ним на короткій нозі. До речі, за його словами, я трохи подібний до Вульфа. Правда, я бачив Вульфа на фото, і мені здається, що єдина схожість полягає в розмірах живота.

– А знали ви чоловіка на ім'я Марко Вукчич?

– Ні, але його ім'я я вже сьогодні чув. Воно споминалося в бесіді Шувалова з Зовом. Він має якесь відношення до Данило Вукчича?

– Так, це його дядько. Він володів розкішним рестораном у Нью Йорку. Тепер ресторан відійшов до Ніро Вульфа, котрий за нашими відомостями, збирається допомагати грошима і зброєю Духу Чорної гори. Причому у великій кількості.

– Виходить, не варто було вбивати Марко Вукчича, – пробурчав Вульф.

– Ні, я з вами не згоден. Ми ж не знали, що у нього є друг, котрий так швидко займе його місце. Мені тільки сьогодні розповіли про це.

– І тепер ви хочете вбити Ніро Вульфа.

– Я цього не говорив, – різко сказав Стрітар.

– Але ви це мали на увазі. Я відношусь до категорії тугодумів, але це для мене очевидно. Я запропонував, щоб ви доручили Зову що-небудь ще, а ви зразу запитали про Ніро Вульфа. Це шито білими нитками. Отже, ви хочете вбити Ніро Вульфа.

– То що? – огризнувся Стрітар.

– Нічого. Треба поміркувати. А які у вас підстави підозрювати, що цей Вульф буде допомагати Духу Чорної гори?

Стрітар висунув шухляду стола і витяг аркуш паперу.

– Позавчора один чоловік в Барі отримав від Ніро Вульфа телеграму наступного змісту: "Сповістіть мешканцям за Адріатикою, що всіма справами і зобов'язаннями Вукчича займаюся я. Незабаром отримаєте двісті тисяч доларів. В наступному місяці посилаємо в Барі нашу людину для переговорів"

Стрітар прибрав папір у шухляду і засунув її.

– Ви задоволені?

– Так, схоже, ви маєте рацію. А хто цей чоловік із Барі?

– Це не має значення. Ви хочете знати надто багато.

– Я так не вважаю, товаришу Стрітар... якщо я можу так вас називати. Оскільки я з вами вкрай відвертий, я маю право розраховувати на взаємність. Нам з сином на зворотньому шляху доведеться проїхати через Барі, щоб отримати свої речі і документи, і ми можемо зустрітися з ним. Хто він?

Стрітар знизав плечима і сказав:

– Паоло Телезіо.

Вульф витріщився:

– Що!

– А в чому справа? – у свою чергу здивувався Стрітар. – Ви про нього чули?

Вульф спохмурнів.

– Справа в тому, що саме в нього ми лишили свої речі і документи. Мій знайомий із Філадельфії відрекомендував мені його, як надійну людину, котра поможе нам переправитися через Адріатичне море. І він працює на Духа Чорної гори! Хто б міг подумати. Що ж нам тепер робити?

– Нічого особливого, – відповів Стрітар. – Найголовніше – не говоріть Телезіо, що я бачив телеграму. Ви зрозуміли?

– Звісно, – ображено відповів Вульф. – Ми ж не дурні, втім, вчора ви назвали нас саме так. Чи ви так і думаєте?

– Можливо, я помилявся. Я згоден, що в Америці ви можете принести нам багато більше, ніж тут. А що стосується доказів намірів Вульфа допомагати Духу Чорної гори, мені здається, я зміг вас переконати. Ви згідні?

Вульф зам'явся.

– Мабуть, так.

– Виходить, його треба усунути. Ви згідні допомогти?

– В залежності від того, що доведеться для цього робити. Вбити людину в Америці – це не те саме, що вбити людину тут. Сам би я за це не взявся.

– Я вас і не просив. Я лише запитав, чи згідні ви допомогти. Петеру Зову знадобиться допомога. Ви говорите, що Філадельфія знаходиться в дев'яноста милях від Нью Йорка – тобто в ста п'ятидесяти кілометрах – це, навіть, добре, бо у Нью Йорку Зову було б небезпечно.