Чорна гора - Сторінка 29

Я категорично відкидав план, який Вульф хотів при першій нагоді обговорити з Петером Зовом. Перша сварка сприводу цього спалахнула у нас ще в Генуї, в номері готеля, і відтоді раз у раз поновлювалась. Я на початку хотів першим чином, щойно ми вийдемо в море, сповістити капітана про те, що на борту у нас озброєний вбивця, скоївший у Нью Йорку тяжкий злочин, з тим, щоб решту дороги Зов провів під замком. До того ж, я запропонував надіслати радіограму інспектору Кремеру, щоб приготувати Зову достойну зустріч.

Вульф знехтував моєю ідеєю під сміхотворним приводом, що у нью-йоркській поліції ніколи не чули про Зова, і нам не повірять; більше того, запевняв цей упертюх – капітан попередить Зова і той якимось чином вислизне з корабля, перш ніж той зайде в територіальні води Сполучених Штатів. У відкритому морі влада і закон зосереджені в руках однієї людини – капітана судна. Тоді я вирішив змінити тактику і зайняв наступну позицію: щойно наш корабель увійде в Нотр-Рівер, всі на борту, включно з капітаном, виявляться під юрисдикцією нью-йоркської поліції, і тоді Вульф зможе прямо з борта "Базилії" зателефонувати Кремеру, окреслити картину і запросити зустріти судно прямо на причалі. Тут вже, здавалося б, варіант залізний – комар носа не підточить.

Так ні ж, уявіть собі, Вульф, навіть, не пробував сперечатися, а просто геть-чисто зарубав мою пропозицію – і баста! Справа не тільки в його ослиній впертості. Він мав неодмінно сісти на своє, розраховане на дюжину слонів крісло, обставитися батареєю пивних пляшок, наказати мені зателефонувати Кремеру і вже потім взяти слухавку і безтурботним тоном проговорити: "Містер Кремер? Я щойно повернувся з однієї поїздки. Я привіз вам вбивцю Марко Вукчича разом з знаряддям убивства, а також готовий пред'явити вам свідків, котрі підтвердять, що він знаходився у Нью Йорку вісімнадцятого травня. Ви можете прислати кого-небудь, щоб його арештували? Ах, ви, навіть, самі приїдете? Як вам завгодно. Містер Гудвін, який супроводжував мене, допоки пригляне за ним."

Такий був план цього честолюбця. "Базилія" мала пришвартуватися в середу близько полудня. Ми зійдемо на берег і відправимося додому. Ввечері, коли стемніє, ми зустрінемося з Зовом у барі на набережній, а потім заїдемо додому до мого друга, який позиче нам свою машину, щоб ми поїхали до Філадельфії. Будинок цей міститься на Західній Тридцять п'ятій вулиці. Я заведу Зова в дім і познайомлю з Ніро Вульфом, попередньо вживши запобіжні заходи, щоб Зов не зміг тут же, на місці виконати своє завдання.

Вульф був непохитним, як скеля. Він придумав цей план, і, що б я не говорив про ризик, можливих небезпеках і інших підводних каменях, упертюх відмовлявся, навіть, слухати. Згоден, до кінця дванадцятого дня мої аргументи прийняли настільки особистий і образливий для Вульфа характер, що ми майже перестали розмовляти і Вульф, навіть, не звернувся до мене за допомогою, коли у його валізи заїла застібка. Я ж благополучно закрив власну валізу і зі словами: "Побачимось після іміграційного контроля" – вийшов з каюти. Назустріч по коридору йшов Зов.

– Все гаразд? – запитав він.

– Ага, – відповів я і рушив на палубу.

Коли офіцери іміграційної служби зійшли на берег, Вульф повернувся в каюту, а я лишився на палубі насолоджуватися нью-йоркським повітрям, дивитися на статую Свободи і милуватися хмарочосами. Мініатюрна білявочка, покачуючись, вибралася на палубу і підвалила до мене. Сонце весело припікало. Ми вже проминули Баттері і вповзали в гирло ріки, а я все думав про те, що зараз саме час подзвонити Кремеру – якщо цей бабуїн, звісно, захоче прислухатися до голосу розуму. Адже дуже прикро буде, якщо в останню хвилину щось зіпсує наші плани – наприклад, Зов вирішить, що у нього в Нью Йорку є приємніша компанія, ніж ми. Я вже вирішив було спуститися в каюту і спробувати в останній раз схилити Вульфа, коли позаду почувся його голос. Я обернувся. Він виглядав спокійним і, навіть, вдоволеним. Поглянувши по боках, він комусь кивнув. Я, витягнувши шию, виглянув поверх голів пасажирів, котрі як божевільні махали руками, і побачив Зова, стоявшого з трьома іншими стюардами біля трапа.

– Прийнятно, – промовив Вульф.

– Ага, – кивнув я. – Поки що.

І раптом з натовпу зустрічаючих донеслося волання:

– Ніро Вульф!

Я підскочив, як ужалений. Кричав фоторепортер, який вже проштовхувався до нас, усміхаючись до вух і розпихаючи пасажирів.

– Містер Вульф! Одну секундочку, – завуркотів він, приладжуючи фотоаппарат.

Слід віддати Зову належне – вагатися він не став. Мені ніколи ще не доводилося бачити, щоб людина з такою швидкістю вихоплювала пістолет. Я ледве встиг намацати в кишені свій "марлі", коли Зов уже вистрілив. Вульф похитнувся вперед і впав. Я прицілився, але стріляти не став, бо решта стюардів уже всією юрбою навалилися на Зова. Я переплигнув через Вульфа, щоб їм підсобити, але Зова вже надійно скрутили, а один зі стюардів заволодів його пістолетом. Я повернувся поглянути на Вульфа і побачив, що він привстав, спираючись на лікоть. Навколо згрудилися гаволови, котрі жваво обговорювали цю подію.

– Лежіть і не ворушіться, – велів я Вульфу. – Куди вас поранило?

– В ногу. В ліву ногу.

Я присів навпочипки. В лівій штанині, дюймах в десяти над коліном зяяв отвір. Навіть, не знаю, як мені вдалося стримати сміх. Мабуть, злякався присутності фотографа.

– Можливо, зачеплена кістка, – об'явив я. – Що я вам говорив?

– Його спіймали?

– Так.

– А пістолет?

– В надійних руках.

– Це той самий "люгер"?

– Так.

– Прийнятно. Вельми. Знайди телефон і подзвони містеру Кремеру.

Вульф розпростерся на спині і заплющив очі. Бісів упертюх.