Чорна стріла - Сторінка 3

Вже впали сутінки і важко було влучити в постать, яка швидко бігла лугом, кидаючись з боку в бік. Цілячись, Дік відчув щось схоже на жалість, якесь напівбажання схибити. Стріла полетіла…

Втікач спіткнувся і впав. Хетч і всі переслідувачі закричали з радості. Але раділи вони передчасно. Незнайомець миттю схопився, обернувся до церкви, хвалькувато махнув на прощання капелюхом і зник у лісі.

– Щоб він здох, – заревів Беннет. – Він бігає, як злодій, біс би його вхопив. Але ви зачепили його, мастере Шелтон; він украв вашу стрілу, щоб йому добра не було.

– І що він міг робити біля церкви? – спитав сер Олівер. – Безсумнівно, що-небудь дуже погане. Кліпсбі, друже, злізь з коня і гарненько пошукай серед в'язів.

Кліпсбі пішов і незабаром повернувся з клаптиком паперу в руці.

– Це було приколоте до дверей церкви, – сказав він, простягаючи папір священикові. – Більше я нічого не знайшов, сер священику.

– Клянусь могутністю нашої матері-церкви, – вигукнув сер Олівер, – це дуже схоже на блюзнірство. Тільки королю або великому лорду дозволено вивішувати накази на дверях церкви. Але щоб кожний волоцюга в зеленій куртці приколював папірці до церковних дверей!.. Ні, це вже занадто! Навіть за менші злочини спалювали людей! Але що тут написано? Як швидко сутеніє. Добрий мастере Річарде, в тебе молоді очі. Прочитай мені, будь ласка, що тут за брехня.

Дік Шелтон взяв папір у руки і вголос прочитав. Це були погані, сяк-так зримовані вірші, написані великими неоковирними літерами:

Чотири я стріли пущу,

І чотирьом я відомщу

Злочинцям, нелюдський гніт

Мене душив багато літ.

Одну стрілу я вже послав,

І мертвим Епльярд упав.

Ти, Беннет Хетч, Грінстон спалив.

Стрілу ти чорну заслужив,

Олівер третю заслужив:

Він Гаррі Шелтона убив.

Як погань, мусиш ти померти,

Сер Деніел, тобі четверта.

Всі стріли чорні й до кінця

У чорні ввіпнуться серця.

Вони пощади не дадуть,

З лиця землі катів зметуть.

Джон-Месник із зеленого лісу і йoго веселі товариші.

До речі, в нас є ще стріли і міцна вірьовка для всіх ваших прибічників.

– Леле. Де поділось милосердя й християнські доброчесності? – з тугою в голосі промовив сер Олівер. – Живемо в мерзенному світі, і з кожним днем він стає ще гірший. Готовий поклястися на хрест Холівуда, що я винний у смерті доброго рицаря так само, як щойно народжена дитина. Є живі свідки, яким можна вірити.

– Навіщо про це говорити, сер священику, – зауважив Беннет. – Зовсім недоречні розмови.

– Ні, мастере Беннет, ти помиляєшся. Не встрявай не в своє діло, добрий Беннете, – відповів священик. – Я доведу, що я невинний. Я зовсім не хочу, щоб мене вбили через цю помилку. Хай будуть усі свідками, що я не замішаний у цій справі. Мене тоді навіть не було у Танстольському замку. Я виїхав тоді з якимсь дорученням ще до дев'ятої години ранку…

– Сер Олівер, – перебив його Хетч, – коли ви самі не бажаєте припинити цю проповідь, я вживу заходів… Гоффе, сурми, щоб сідали на коней.

Поки грала сурма, Беннет наблизився до збентеженого священика і щось швидко прошепотів йому у вухо.

Дік Шелтон помітив, як священик занепокоєно зиркнув на нього. Молодому Шелтону було над чим замислитись, бо сер Гаррі Шелтон був його батьком. Але він мовчав, і вираз його обличчя анітрохи не змінився.

Хетч і сер Олівер обговорили становище, в якому опинилися. Вони вирішили, що десять чоловік залишаться охороняти Танстольський замок і священика. Оскільки Беннет не міг тепер їхати до сера Деніела, то на чолі загону, що вирушав у Кетлі, поставили мастера Шелтона. Справді, іншого виходу не було, бо загін складався з темних, недосвідчених у військовій справі людей, а Діка любили – він був не по літах рішучим і серйозним. Хоч він і провів своє коротке життя у цій глушині, однак сер Олівер навчив його добре читати й писати, а Хетч – володіти зброєю й командувати військом. Беннет завжди ставився до хлопця добре й допомагав йому. Страшенно жорстокий до людей, яких він вважав своїми ворогами, цей чоловік був відданий і зичливим своїм друзям, і зараз, коли сер Олівер зайшов у сусідній будинок, щоб гарним рівним почерком написати про останні події своєму хазяїнові, серу Деніелу Бреклі, Беннет підійшов до свого учня, щоб побажати йому успіху.

– Їдьте манівцями, мастере Щелтон, – сказав він, – тримайтесь якнайдалі від мосту, коли вам дороге життя. Хай за п'ятдесят кроків попереду вас їде надійна людина: коли стрілятимуть, то в неї. Будьте обережні, поки не виїдете з лісу. Якщо ж негідники нападуть на вас, то тікайте, опір не дасть вам ніякої користі. Та тікайте вперед, мастере Шелтон, не повертайте назад, коли вам життя дороге, бо в Танстолі вам ніхто не допоможе. Ось ви їдете на велику війну, а я залишаюсь тут, і життя моє буде в страшенній небезпеці. Оскільки тільки святі знають, чи зустрінемось ми знов на цьому світі, я хочу дати вам свої останні поради. Поводьтеся обачно з сером Деніелом: покладатися на нього не можна. Не довіряйте цьому блазню-священикові; він чоловік не лихий, але робить те, що йому велять, він лише знаряддя в руках сера Деніела! Де б ви не були, забезпечте собі прихильність впливової людини, знайдіть сильних друзів. І частіше моліться за Бенетта Хетча. По землі ходять ще гірші негідники, ніж Беннет. Щасливої путі!

– Хай допоможе тобі небо, Беннете, – відповів Дік. – Ти завжди був мені добрим другом, і я цього ніколи не забуду.

– Послухайте, мастере, – нерішуче додав Хетч, – якщо цей Джон-Месник прошиє мене стрілою, то пожертвуйте за мене золоту марку, а ще краще цілий фунт, бо скидається на те, що моїй душі скрутно буде в чистилищі.

– Я виконаю твою волю, Беннете, – відповів Дік. – Та не засмучуйся так, друже. Там, де ми з тобою зустрінемося, тобі більше буде потрібний ель, ніж молитви.

– Якби дав Бог, мастере Діку, – зауважив Беннет. – Та ось і сер Олівер. З нього був би добрий воїн, коли б він володів луком так, як володіє пером.

Сер Олівер віддав Діку запечатаний пакет, на якому було написано: "Моєму вельмишановному хазяїну серу Деніелу Бреклі, рицарю. Передати негайно",

Дік засунув пакет за пазуху, наказав загонові їхати за ним і подався на захід.

КНИГА ПЕРША

ДВОЄ ХЛОПЦІВ

Розділ І

У КОРЧМІ ПІД ВИВІСКОЮ "СОНЦЕ"

Сер Деніел і його воїни зупинились на цю ніч у Кетлі та його околицях. Вони добре влаштувались і виставили сильну варту. Однак танстольський рицар був з тих людей, яким погоня за грошима ніколи не дає спочинку. І навіть тепер, напередодні битви, що мала або піднести або загубити його, він встав о першій годині ночі, щоб витрусити з своїх нещасних сусідів хоч трошки золота. Сер Деніел наживався на спірних спадщинах; він звичайно робив так: викупляв право на спадщину в якого-небудь безнадійного претендента на неї і потім з допомогою могутніх і близьких до короля лордів, ласки яких він умів запобігти, добивався несправедливих рішень на свою користь. Якщо ж цей шлях був надто довгим, він силою захоплював спірний маєток, а потім, покладаючись на свої зв'язки та на сера Олівера, який умів користатись правом як завгодно, утримував за собою те, що загарбав. Село Кетлі було одним з таких надбань. Воно потрапило до лап сера Деніела недавно, і місцеві жителі все ще чинили йому опір. Саме для того, щоб нагнати страху на незадоволених, він і повів військо цією дорогою.

О другій годині ночі сер Деніел сидів у корчмі біля каміна, тому що вночі в оточеному болотами Кетлі було холодно. Коло його ліктя стояв кухоль пахучого елю. Шолом із забралом він зняв і сидів, загорнувшись у яскраво-червоний плащ – худий, засмаглий, лисий, з опущеною головою. В нижній частині кімнати розташувались його люди… Їх було дванадцятеро. Кілька чоловік спало на лавках, решта стояла на варті коло дверей. Недалеко від сера Деніела спав на підлозі загорнутий у плащ хлопчик років дванадцяти-тринадцяти. Перед рицарем стояв хазяїн корчми.

– Так от, хазяїне, запам'ятай мої слова, – сказав сер Деніел. – Роби тільки так, як я велю, і я завжди буду до тебе добрим. Треба, щоб моїми селами управляли надійні люди, і я хочу, щоб головним констеблем обрали Адам-е-Мора. Подбай про це. Якщо оберете не таких, як мені треба, то вам буде погано. Я вам не попущу, бо всі ви завинили передо мною тим, що платили данину Уолсінгему. І ти теж платив, хазяїне.

– Славетний рицарю, – відповів хазяїн, – я готовий поклястись вам хрестом Холівуда, що я платив Уолсінгему з примусу. Ні, відважний рицарю, я не люблю негідників Уолсінгемів; вони бідні, як церковні миші. Мені потрібний такий могутній лорд, як ви. Спитайте кого хочете, я завжди був на вашому боці.

– Можливо, – сухо мовив сер Деніел, – в такому разі ти заплатиш вдвічі більше.

Хазяїн корчми болісно скривився, однак в той неспокійний час такої біди міг зазнати кожний орендар, і він, мабуть, був радий, що легко відбувся.

– Селдене! – гукнув сер Деніел, – Давай сюди другого.

Один із слуг увів старого чоловіка, блідого, як полотно, його трусила болотна лихоманка.

– Гей, ти, – сказав сер Деніел, – як тебе звуть?

– З дозволу вашої милості, – відповів старий, – мене звуть Кондел, Кондел з Шорбі.

– Про тебе мені розповіли погані речі, – сказав сер Деніел. – Ти замішаний у зраді, не сплатив данини, тебе звинувачують у смерті кількох чоловік. Виявляється, ти дуже хоробрий. Та я тебе приборкаю.

– Вельмишановний і шляхетний лорде! – вигукнув старий. – Даруйте на слові, це якась плутанина. Я самотній і бідний чоловік, я нікого не кривдив.

– Помічник шерифа висловлювався про тебе страшенно погано, – мовив рицар. – "Схопіть, – казав він, – цього Тіндела з Шорбі".

– Кондел, мій ласкавий лорде, мере звуть Кондел, – сказав нещасний.

– Кондел чи Тіндел – все одно, – холодно зауважив сер Деніел. – Ти, правду кажучи, попався, і в мене дуже великі сумніви щодо твоєї чесності. Якщо ти хочеш врятувати свою шию від зашморгу, щвиденько напиши зобов'язання на двадцять фунтів.

– Двадцять фунтів, мій ласкавий лорде! – скрикнув Кондел. – Це ж чистісіньке безумство. Все моє добро не варте й сімдесяти шилінгів!

– Кондел чи Тіндел, – відповів, посміхаючись, сер Деніел. – Я піду на риск. Напиши мені зобов'язання на двадцять фунтів, а коли я стягну з тебе все, що зможу, то стану до тебе ласкавішим і пробачу решту.

– На жаль, ласкавий лорде, я не можу цього зробити, бо не вмію писати, – відказав Кондел.

– На жаль, – передражнив рицар, – коли так, то тут вже нічим не зарадиш.