Чорна стріла - Сторінка 4

А я радо помилував би тебе, Тінделе, якби мені дозволяло сумління. Селдене, обережненько відтягни цього старого буркуна до найближчого в'яза і ніжненько повісь його, та так, щоб мені його було видно, коли я їхатиму звідси. Усього найкращого вам, любий мастере Кондел, дорогий мастере Тіндел. Ви дуже швидко будете в раю, усього вам найкращого.

– Мій справедливий лорде, – відповів Кондел, через силу скривлюючи обличчя в раболіпну посмішку, – вам годиться наказувати, і я, хоч і пишу дуже погано, зроблю так, як ви бажаєте.

– Друже, – мовив сер Деніел, – тепер ти напишеш зобов'язання на сорок фунтів. Годі! Ти надто хитрий, щоб твоє майно було варте тільки сімдесяти шилінгів. Селдене, подивись, щоб він написав усе як слід і належно засвідчив.

І сер Деніел, бувши найвеселішим рицарем в Англії, сьорбнув теплого елю і з посмішкою відхилився на спинку крісла.

Хлопчик на підлозі заворушився і сів, з острахом озираючись навколо себе.

– Іди-но сюди, – сказав сер Деніел, і коли хлопчик, виконуючи його наказ, підвівся і підійшов, рицар закинув голову назад і голосно зареготав.

– Клянусь розп'яттям, – вигукнув він, – який здоровий хлопчик!

Хлопчик почервонів від гніву, і в його темних очах промайнула ненависть. Тепер, коли він стояв, важко було вгадати, скільки йому років. Обличчя було серйозне, з гладкою, наче в дитини, шкірою, але постать його вражала тендітністю, і йшов він якось незграбно.

– Ви покликали мене, сер Деніел, для того, щоб посміятися з мого нещасного становища? – спитав хлопчик.

– А чому б і не посміятися? Будь такий ласкавий, дозволь мені посміятися. Якби ти міг бачити себе, ти б перший засміявся.

– Ви відповісте за цей сміх, – сказав хлопчик, знов червоніючи, – коли відповідатимете за все інше. Смійтесь, поки можете.

– Ні, не думай, любий кузене, що я насміхаюсь з тебе, – відповів сер Деніел з деякою щирістю. – Це просто жарт, цілком природний між родичами і добрими друзями. Я одружу тебе, дістану за це тисячу фунтів і надзвичайно ніжно любитиму тебе. Казати правду, я захопив тебе грубо, та інакше й не можна було. Але від сьогодні я радо допомагатиму тобі і охоче служитиму. Ти будеш місіс Шелтон – леді Шелтон, даю слово честі, бо від хлопця можна сподіватись багато. От ще. Нема чого соромитись чесного сміху, сміх розвіює смуток. Той, хто сміється, не може бути поганою людиною. Отак, добрий кузене. Мій вельмишановний хазяїне, дай повечеряти моєму кузенові, мастеру Джону. Сідай, любенький, і їж.

– Ні, – сказав мастер Джон, – я нічого не їстиму. Ви силоміць штовхнули мене на цей гріх, і я голодуватиму, щоб подбати про свою душу. Добрий хазяїне, принеси мені, будь ласка, чашку чистої води; я буду щиро тобі вдячний за це.

– Ти матимеш відпущення всіх своїх гріхів, диявол вхопив би тебе! – Вигукнув рицар. – Висповідаєшся, і ділу кінець. Нічого про це турбуватись.

Однак хлопчик виявився впертим. Він випив чашку води, знову щільно загорнувся в плащ, сів у куток і глибоко замислився.

Через годину чи дві у селі знялась метушня, вартові почали перегукуватись, долинув брязкіт зброї і тупіт копит. До корчми під'їхав загін вершників, і на порозі з'явився Річард Шелтон, забризканий грязюкою.

– Хай охороняє вас небо, сер Деніел, – привітався він.

– Як? Діккі Шелтон? – вигукнув рицар. (Почувши це ім'я, хлопчик у кутку зацікавлено підвівся). – А де ж Беннет Хетч?

– Ось вам пакет від сера Олівера. В ньому все сказано, – відповів Річард, подаючи листа. – І, прошу вас, вирушайте негайно до Райзінгема, бо по дорозі сюди ми зустріли гінця, який шалено гнав коня, поспішаючи з листами. Він сказав, що мілорд Райзінгем в облозі і що йому конче потрібна ваша допомога.

– Як ти сказав? В облозі? – спитав рицар. – Тоді ми поспішимо залишитись тут, Річарде. В нашому нещасному англійському королівстві повелось так, що той, хто їде тихіше, буває далі. Кажуть, що спізнюватися небезпечно, але мені здається, що надмірний поспіх губить людину, запам'ятай це, Діку. Однак дай мені глянути, яку худобу ти пригнав. Селдене, замкни за мною двері!

Сер Деніел вийшов на вулицю і при тьмяному світлі смолоскипів оглянув своє нове військо, його не любили як сусіда й хазяїна, але ті, хто воював під його прапором, любили його як воєначальника. Його рішучість, його не раз доведена хоробрість, його турбота про воїнів, навіть його досить грубі насмішки – все це подобалось хоробрим воїнам в латах і шоломах.

– Клянусь розп'яттям, – вигукнув він, – що це за наволоч! Всі ви криві, як луки, і худі, як списи. Друзі, під час битви ви будете йти попереду, бо таких, як ви, не шкода й втратити. Дайте мені подивитись на отого старого негідника, що сидить на рябій шкапині. Та дворічний баран верхи на свині більш схожий на солдата, ніж ти. А, Кліпсбі, ти теж тут, старий пацюк? За тобою я аж ніяк не плакатиму, ти поїдеш попереду всіх, а на груди я причеплю тобі мішень, щоб можна було зручніше цілитись; ти показуватимеш мені шлях.

– Я покажу вам який завгодно шлях, сер Деніел, тільки не той, що веде до зради, – сміливо відповів Кліпсбі.

Сер Деніел зареготав.

– Гарно сказано! – вигукнув він. – Язик у тебе добре підвішений, дідько б тебе вхопив. Прощаю тобі це веселе слово. Селдене, нагодуй людей і коней.

І рицар вернувся в корчму.

– Ну, друже Діку, – сказав він, – призволяйся. Ось тобі ель, ось м'ясо, їж, а я читатиму. Сер Деніел розпечатав пакет і, прочитавши листа, спохмурнів. Деякий час він сидів задумавшись. Потім, кинувши гострий погляд на свого вихованця, сказав:

– Діку, ти читав ті погані вірші?

Хлопець відповів ствердно.

– В них згадується ім'я твого батька, – вів далі рицар, – і якийсь божевільний звинувачує нашого нещасного базіку-священика в тому, що він убив його.

– Сер Олівер гаряче заперечує це, – відповів Дік.

– Заперечує? – різко вигукнув рицар. – А ти не звертай на нього уваги, бо він любить розводити теревені, торохтить, як горох. Я сам колись на дозвіллі розповім тобі про всю цю справу. В убивстві твого батька запідозрили якогось Дакуорта, але тоді часи були такі непевні, що не можна було добитись ніякого правосуддя.

– Це трапилось у Танстольському замку? – спитав Дік, і серце в нього забилось дужче.

– Це трапилось між Танстольським замком і Холівудом, – відповів спокійно сер Деніел, але нишком глянув з підозрою на обличчя Діка. – Та їж швидше, бо зараз поїдеш в Танстол, повезеш від мене кілька рядків.

На обличчі Діка з'явився смуток.

– Дуже прошу вас, – сказав він, – послати когось із селян. Благаю вас, дозвольте мені взяти участь у битві. Я можу битися, повірте мені.

– Не сумніваюсь, – відповів сер Деніел і сів писати листа. – Та слави тут не здобудеш. Я стоятиму в Кетлі, аж поки не з'ясується, хто переможе, а тоді приєднаюсь до переможців. Не думай, що це боягузтво, Діку, це просто мудрість. Наше нещасне королівство знесилене заколотами, король то на троні, то у в'язниці, і ніхто не знає, що буде завтра. П'яниці та дурні б'ються один з одним, а лорд Здоровий Глузд сидить і вичікує.

З цими словами сер Деніел обійшов до іншого кінця столу і, повернувшись до Діка спиною, почав писати листа, бо історія з чорною стрілою дуже занепокоїла його.

Тимчасом молодий Шелтон старанно їв. Раптом хтось торкнув його за руку, і він почув у себе над вухом тихий шепіт.

– Робіть вигляд, що нічого не чуєте, благаю вас, – шепотів голос. – Будь ласка, поясніть мені, як дістатися найкоротшим шляхом до Холівуда. Благаю вас, добрий хлопчику, допоможіть нещасному, що потрапив у біду, покажіть мені шлях, щоб я міг врятуватися.

– Ідіть стежкою повз вітряк, – відповів Дік так само тихо, – вона доведе вас до переправи через Тілл, а там знову спитаєте.

Не повертаючи голови, Дік продовжував їсти. Однак куточком ока він побачив, як хлопчик, якого називали мастер Джон, крадькома вийшов з кімнати.

"Він зовсім не старший за мене, – подумав Дік, а ще назвав мене "добрим хлопчиком"! Та якби я знав, що це просто хлопчак, то скоріше повісив би цього негідника, ніж показав би йому шлях. Якщо він поїде через болото, то я можу наздогнати його і нам'яти йому вуха".

Через півгодини сер Деніел вручив Дікові листа і звелів йому мчати в Танстольський замок. А ще через півгодини після того, як поїхав Дік, до кімнати вбіг гонець від мілорда Райзінгема.

– Сер Деніел, – сказав гонець, – ви втрачаєте нагоду здобути велику славу. Сьогодні вдосвіта знову розпочалася битва, і ми розбили їхній передовий загін і розігнали праве крило. Попереду остання битва. Коли б на нашому боці було ваше свіже військо, ми б скинули їх у річку. Ну що, сер рицар? Невже ви будете останнім? Це не зробить вам честі!

– Я тільки що зібрався вирушати, вигукнув рицар. – Селдене, дай сигнал. Сер, Я негайно буду з вами. Ще немає й двох годин, як більша частина мого війська прийшла сюди. Що тут поробиш? Поспішаючи, можна загнати коней. Швидше, хлопці!

У вранішньому повітрі весело заграла сурма, на головну вулицю з усіх боків збігалися воїни сера Деніела і шикувалися перед корчмою. Вони спали із зброєю і не розсідлували коней, і через десять хвилин сто важко озброєних вершників і лучників, чисто одягнених і добре дисциплінованих, стояли в лавах. Більшість з них була в одязі, який носили слуги сера Деніела – темно-червоного і блакитного кольорів, що надавало їм чепурного вигляду. Найкраще озброєні стояли спереду, а далі, так щоб не було видно, в кінці колони, було жалюгідне поповнення, що прибуло вчора ввечері. Сер Деніел з гордістю дивився на свій загін.

– Саме такі хлопці потрібні в скруті, – сказав він.

– Справді, гарні хлопці, – відповів гонець. – Жаль тільки, що ви не вирушили раніше.

– Нічого не поробиш. Так уже повелось, що на бенкеті все краще буває спочатку, а в битві наприкінці, сер, – сказав рицар і сів на коня. – Гей! – закричав сер Деніел. – Джон! Джоанна! Та де ж вона, клянусь святим розп'яттям. Хазяїне, де ця дівчина?

– Яка дівчина, сер Деніел? – сказав хазяїн. – Я не бачив ніякої дівчини.

– Ну, тоді хлопчик, старий дурню! – вигукнув рицар. – Хіба ти не розгледів, що це дівчина? На ній темно-червоний плащ. Вона порушила піст, напившись води, пам'ятаєш. Де ж вона, негіднику?

– Допоможіть нам, святі угодники! Ви звали його мастер Джон, – сказав хазяїн. – А я ні про що й не догадався.