Чорна стріла - Сторінка 30

Вам я здаюсь в полон разом з цим весельчаком, відмовившись від захисту цього святого місця. Краще вбийте мене своєю власною благородною рукою на цьому місці, тільки не віддавайте мене, благаю вас, в руки цього чоловіка, якого я на весь голос обвинувачую, що він убив мого батька, що він незаконно привласнив мої маєтки і прибутки. Ви своїми вухами чули, якими тортурами він погрожував мені. Це буде проти вашої власної честі, якщо ви видасте мене моєму запеклому ворогові і старому гнобителю. Судіть мене справедливо згідно з законом і, коли виявиться, що я справді винний, карайте мене милосердно.

– Мілорде, – крикнув сер Деніел, – навіщо ви слухаєте цього вовка? Закривавлений кинджал викриває його брехню.

– Ні, добрий рицарю, вислухайте мене, – відповів незнайомець. – Ваша власна гарячковість свідчить в деякій мірі проти вас.

І тут раптом наречена, яка опритомніла декілька хвилин тому і дико дивилась на цю сцену, вирвалась з рук тих, хто тримав її, і впала на коліна перед джентльменом.

– Мілорде Райзінгем, – скрикнула вона, – вислухайте мене в ім'я справедливості. Ця людина силоміць тримає тут мене, вона викрала мене з рідного дому. З того дня я ніколи не бачила ні жалю, ні співчуття, ніхто не втішив мене, ніхто, крім Річарда Шелтона, якого тепер обвинувачують і намагаються занапастити. Мілорде, якщо він і був учора ввечері у будинку сера Деніела, то це я привела його туди, він прийшов тільки заради мене і нікому не думав чинити зла. Поки сер Деніел був добрим до нього, він часто бився з ним разом проти "Чорної стріли"; але коли його підлий опікун став важити на його життя і він втік вночі, рятуючи свою душу, з цього кривавого дому, куди було йому подітись, – йому, безпомічному і без копійки грошей? І якщо він потрапив у погану компанію, кого слід винити – хлопця, з яким поступили так несправедливо, чи опікуна, який зловживав своїм обов'язком?

Маленька юна леді впала на коліна поруч з Джоанною.

– А я, мій добрий лорде і дядю, – сказала вона, – я можу засвідчити з чистим сумлінням перед лицем всіх, що ця дівчина каже правду. Я, недостойна, провела цього юнака в будинок сера Деніела.

Граф Райзінгем слухав їх, не говорячи ні слова, і коли вони кінчили, ще довго мовчав. Потім він подав Джоанні руку, щоб допомогти їй підвестися, але дівчині, яка назвала його дядею, він не подав руки.

– Сер Деніел, – сказав він, – тут дуже заплутана справа, яку я, з вашого дозволу, візьму на себе, щоб розібратися в ній і все влаштувати. Отже, будьте задоволені: ваша справа в надійних руках, а зараз йдіть негайно додому і перев'яжіть свої рани. Сьогодні холодно, і я не хотів би, щоб ви застудили їх.

Він зробив знак рукою, пильні слуги, що слідкували за його найменшим рухом, передали цей знак далі. Тієї ж миті знадвору пролунали різкі звуки фанфар, і через головний вхід у церкву ввійшли лучники і воїни, одягнені в кольори лорда Райзінгема. Вони забрали Діка і Лоулеса з рук тих, хто все ще затримував їх, і, зімкнувши ряди навколо полонених, вийшли з церкви.

Коли вони проходили повз Джоанну, вона простягнула обидві руки до Діка і крикнула: "Прощай!", а подружка нареченої, анітрохи не збентежена очевидним незадоволенням свого дяді, послала Дікові поцілунок рукою і сказала: "Не падайте духом, приборкуваче левів!"

Вперше за весь цей нещасливий ранок на обличчях людей з'явилася посмішка.

Розділ V

ГРАФ РАЙЗІНГЕМ

Незважаючи на те, що граф Райзінгем був тоді найвидатнішою особою в Шорбі, він скромно оселився в приватному будинку одного джентльмена на околиці міста. Тільки воїни, що стояли на варті біля дверей будинку, та гінці на конях, які безперервно приїжджали і від'їжджали, свідчили про те, що тут була тимчасова резиденція знатного лорда.

Через те, що в будинку не знайшлося вільного приміщення, Діка замкнули в одній кімнаті з Лоулесом.

– Ви добре говорили, мастере Річарде, – сказав бродяга. – Чудово було сказано, і я, з свого боку, від щирого серця вдячний вам. Тут ми в надійних руках; нас тепер будуть судити справедливо і, безсумнівно, сьогодні ввечері пристойно повісять разом на одному дереві.

– Авжеж, мій бідний друже, я навіть не сумніваюсь в цьому, – відповів Дік.

– Проте у нас залишається ще одна надія, – зауважив Лоулес. – Така людина, як Елліс Дакуорт, зустрічається одна на десять тисяч; ви дорогі його серцю за вашу щиру вдачу і за ім'я вашого батька. Знаючи, що ви невинні в сьогоднішньому вбивстві, він переверне землю і небо, щоб звільнити вас.

– Боюсь, що з цього нічого не вийде, – сказав Дік. – Що він може зробити? У нього тільки жменька людей. Який жаль! Коли б це весілля було призначене на завтра… Завтра вранці я зміг би побачитись з однією особою, і тоді було б зовсім інакше. А тепер вже нічим не допоможеш.

– Гаразд, – сказав Лоулес. – Якщо ви будете рішуче відстоювати мою безневинність, я відстоюватиму вашу. Це, мабуть, нам не допоможе; але якщо мене й повісять, то, у всякому разі, не за те, що я мало молився.

Дік поринув у спогади, а старий пройдисвіт, вмостившись у кутку, насунув свою чернечу відлогу на обличчя і заснув.

Незабаром він вже голосно хропів, його довге життя, сповнене труднощів і пригод, притупило в ньому почуття страху.

День майже кінчався, коли двері відчинилися і Діка повели сходами нагору в теплу кімнату, де біля вогню сидів, замислившись, граф Райзінгем.

Коли Дік увійшов до кімнати, граф Райзінгем підвівся.

– Сер, – сказав він, – я знав вашого батька. Він був благородною людиною, і це примушує мене поставитись до вас більш поблажливо. Але я не можу приховати від вас те, що над вами тяжить серйозне обвинувачення. Ви знаєтесь з убивцями і розбійниками, є очевидні докази того, що ви воювали проти короля, вас підозрюють в тому, що ви по-розбійницькому захопили корабель, вас знайшли в блюзнірському одязі схованим у будинку вашого ворога, в той же вечір була вбита людина…

– Якщо ви дозволите, мілорде, – перебив його Дік, – я відразу признаюсь в тому, в чому я винний. Я вбив цього Раттера, а на доказ цього, – сказав він, шукаючи щось за пазухою, – ось лист, який я вийняв з його торбинки.

Лорд Райзінгем взяв листа, розгорнув його і перечитав двічі.

– А ви читали його? – запитав він.

– Прочитав, – відповів Дік.

– Ви за Йорка чи за Ланкастера? – спитав лорд.

– Мілорде, зовсім недавно мені поставили таке саме питання, і я не знав, як саме відповісти на нього, – сказав Дік, – але, відповівши один раз, я відповім так само і вдруге. Мілорде, я за Йорка.

Граф схвально кивнув головою.

– Чесна відповідь, – сказав він. – Але навіщо ж тоді ви передаєте мені цього листа?

– А хіба не всі партії, мілорде, борються проти зрадників?! – вигукнув Дік.

– Я хотів би, щоб це було так, молодий джентльмене, – відповів граф. – Принаймні я схвалюю ваші слова, Я бачу, що у вас більше юнацького запалу, ніж лихих намірів. І коли б сер Деніел не був могутнім прихильником нашої партії, я б підтримав вас у вашій боротьбі з ним. Я розпитував про вас. Виявляється, що з вами справді вчинили жорстоко, і це вас виправдує. Але послухайте, сер, я перш за все вождь партії королеви, і хоч за вдачею я справедлива людина і навіть схильний до надмірного милосердя, все ж я повинен зараз діяти в інтересах моєї партії, щоб утримати в нас сера Деніела.

– Мілорде, – сказав Дік у відповідь. – Не вважайте мене зухвалим і дозвольте попередити вас. Невже ви справді розраховуєте на вірність сера Деніела? Наскільки я пам'ятаю, він дуже часто переходив з партії в партію.

– Так вже заведено в Англії. Чого ж ви хочете? – запитав граф. – Але ви несправедливі щодо танстольського рицаря. Якщо вірність взагалі властива нашому невірному поколінню, він останнім часом вірний нам, ланкастерцям. Навіть під час наших останніх невдач він не зрадив нас.

– Якщо ви побажаєте, – сказав Дік, – глянути на цього листа, то трохи зміните свою думку про нього.

І Дік вручив графу листа сера Деніела до лорда Венслідейла. Обличчя графа зразу ж змінилося; він гнівно нахмурився, як розлючений лев, і його рука мимоволі схопилася за кинджал.

– Ви це теж читали? – запитав він.

– Читав, – сказав Дік. – Він пропонує лордові Венслідейлу ваш власний маєток.

– Ваша правда, мій власний маєток! – відповів граф. – Я ваш покірний слуга за цей лист. Він показав мені лисячу нору. Наказуйте ж мені, мастере Шелтон; я негайно віддячу вам. Я почну з того, що, незважаючи на те, йоркіст ви чи ланкас-терець, чесна людина чи злодій, повертаю вам свободу, йдіть в ім'я Діви Марії! Але не осудіть мене за те, що я затримаю і повішу вашого приятеля Лоулеса. Злочин вчинений прилюдно, і покарання має теж бути прилюдним.

– Мілорде, перше моє прохання до вас: помилуйте його теж.

– Це старий, давно вже засуджений мерзотник, злодій і бродяга, мастере Шелтон, – сказав граф. – По ньому вже давно плаче шибениця. Так чи інакше, не сьогодні-завтра йому не уникнути кари. Так чи не краще його повісити зараз?

– Ні, мілорде, його привела сюди тільки любов до мене, – відповів Дік, – і я був би жорстоким і невдячним, якби покинув його в біді.

– Мастере Шелтон, ви набридливі, – суворо відповів граф. – Ви обрали поганий шлях, щоб досягти чогось на цьому світі. Однак, щоб позбавитись вашої настирливості, я зроблю ще одну милість для вас. Я його теж звільняю, але йдіть обережно і якнайшвидше вибирайтеся з Шорбі. Бо цей сер Деніел (хай святі покарають його!) жадає вашої крові.

– Мілорде, поки що я можу тільки словами засвідчити вам мою вдячність, але сподіваюсь найближчим часом хоч частково відплатити вам послугою, – відповів Дік і вийшов з кімнати.

Розділ VI

ЗНОВУ АРБЛАСТЕР

Вже стемніло, коли Дік і Лоулес потихеньку вислизнули через чорний хід з будинку, де знаходився сер Райзінгем з своїми воїнами.

Вони зупинились біля садової стіни, щоб вирішити, яким шляхом краще вибиратись звідси. Небезпека була надзвичайно велика. Якщо хто-небудь із слуг сера Деніела побачить їх і зчинить галас, збіжаться люди і по-звірячому вб'ють їх на місці. Але небезпека загрожувала їм не тільки в самому місті Шорбі, навіть за містом, у чистому полі їх на кожному кроці могли затримати вартові. Вони йшли деякий час і помітили в полі вітряк, з поруч з ним величезну комору.