Чорна стріла - Сторінка 36
- Роберт Луїс Стівенсон -Не затримуйте мене. Я розпоряджаюсь тут для мілорда Глостера.
– Мілорда Глостера? – перепитав священик. – Невже битва закінчилась так сумно?
– Так, отче мій, битва закінчилась, ланкастерці розгромлені, мілорд Райзінгем, упокій, Господи, його душу, залишився на полі битви. А тепер, з вашого ласкавого дозволу, я буду робити те, для чого прийшов сюди.
І, відсторонивши священика, приголомшеного новинами, Дік штовхнув двері й побіг угору, стрибаючи одразу через чотири східці.
З дзвіниці було видно, як на долоні, не тільки місто Шорбі, але й поле, що оточувало його, і море. Було близько дванадцятої години, день видався ясний, і сніг блищав проти сонця. Подивившись навколо, Дік побачив наслідки битви.
Глухий невиразний шум долинав до Діка з вулиць, час від часу дзвеніла сталь. В гавані не залишилось ні одного корабля, ні одного човна. Але у відкритому морі біліли вітрила і чорніли цяточки човнів, набитих втікачами. А на суші по засипаних снігом лугах скакали купки вершників. Одні з них намагалися проскочити до лісу, інші, безперечно, йоркісти, сміливо перехоплювали їх і гнали назад у місто. Погляд скрізь наштовхувався на безліч людських і кінських трупів, що чорніли на снігу.
На довершення картини, ті з піхотинців, які не знайшли місця на кораблях, все ще відстрілювались у порту під захистом прибережних шинків. Там горіло кілька будинків, дим валував у ясне сонячне небо і хмарою летів у бік моря.
Увагу молодого спостерігача на дзвіниці привернула купка вершників, що мчали в напрямку Холівуда. Вона вже наближалась до лісу. Вершників скакало чимало – ніде, скільки сягало око, не було більше такого великого загону ланкастерців, і вони залишали на снігу широкий слід. Цей слід показав Діку шлях, яким загін виїхав з міста.
Поки Дік спостерігав за вершниками, вони без перешкод досягли узлісся і повернули на північ. І на тлі темного лісу Дік побачив колір їхнього одягу, добре освітленого сонцем.
– Темно-червоний і голубий! – вигукнув він. – Клянусь, темно-червоний і голубий! Наступної миті він уже мчав униз. Перш за все треба було розшукати герцога Глостера, тому що в цьому безладді тільки він міг дати йому достатню кількість воїнів. Битва в центрі міста по суті вже закінчилась. На вулицях було повнісінько солдатів, що вештались без діла. Одні з них тягли на собі стільки здобичі, що в них аж ноги підгинались, інші, п'яні, горлали пісні. Але, скільки Дік не бігав по місту і не питав у солдатів, де герцог, ніхто з них не мав про це найменшого уявлення. І тільки випадково Дік наштовхнувся на герцога, коли той, сидячи на коні, давав наказ вибити лучників з порту.
– Сер Річард Шелтон, – сказав він, – ви прийшли вчасно. Я зобов'язаний вам тим, що ціную не дуже дорого – своїм життям, і ще тим, за що я довіку буду перед вами в боргу – перемогою. Кетсбі, коли б у мене було десять таких командирів, як сер Річард, я міг би через два тижні рушити на Лондон. А тепер, сер, якої винагороди ви хочете?
– Дайте мені, мілорде, – сказав Дік, – п'ятдесят вершників. Вони потрібні мені для того, щоб наздогнати чоловіка, якого я ненавиджу, і звільнити дівчину, яку він забрав з собою. Зробіть мені таку ласку, більше нічого не попрошу.
– А як звуть того чоловіка? – спитав герцог.
– Сер Деніел Бреклі, – відповів Дік Річард.
– Ловіть його, зрадника! – крикнув Глостер. – Це не винагорода, сер Річард. Ви робите мені нову послугу; якщо ви принесете його голову, мій борг вам тільки збільшиться. Кетсбі, дай йому солдатів. А ви, сер, поки подумайте, що я міг би для вас зробити, щоб віддячити вам.
В цей час йоркісти оволоділи одним з портових шинків, кинувшись на нього з трьох боків, і взяли в полон його захисників. Дік Горбань був дуже задоволений цим і, під'їхавши ближче, звелів показати йому полонених.
Їх було четверо. Двоє – слуги мілорда Шор, один – слуга лорда Райзінгема і, нарешті, четвертим і останнім, але не останнім в очах Діка, був високий на зріст старий сивий моряк. Він був трохи напідпитку і ледве волік ноги; слідом за ним, скиглячи й підстрибуючи, біг собака. Молодий герцог суворо глянув полонених.
– Повісити! – наказав він і одвернувся, щоб спостерігати за ходом битви.
– Мілорде, – промовив Дік, – тепер я знаю, якої винагороди попросити. Подаруйте життя і волю цьому старому моряку.
Глостер обернувся й подивився Дікові в обличчя.
– Сер Річард, – відповів він, – я воюю не павиними перами, а гострими мечами, і безжально убиваю своїх ворогів. У кожного з моїх прибічників у роздертому на шматки англійському королівстві є брат або друг у ворожому таборі. І якби я почав роздавати помилування, то мені довелось би всунути меч у піхви.
– Можливо, це так, мілорде, – сказав Дік, – але я, ризикуючи позбавитись вашої ласки, буду зухвалим і нагадаю вам про обіцянку.
Річард Глостер спалахнув.
– Запам'ятайте гарненько, – сказав він, – що я не люблю ні милосердя, ні тих, хто ним торгує. Сьогодні ви поклали початок блискучої кар'єри. Я виконаю свою обіцянку, якщо ви будете наполягати на цьому. Але, клянусь небесною силою, мої милості до вас на цьому закінчаться.
– Беру на себе всі збитки, – проказав Дік.
– Дайте йому цього моряка, – промовив герцог і, смикнувши поводи, повернувся спиною до молодого Шелтона.
Дік не почував ні радості, ні смутку. Він надто добре знав герцога, щоб надавати великого значення його прихильності, бо виникала вона дуже швидко й легко і тому не викликала довіри. Він тільки побоювався, що мстивий полководець відмовиться дати солдатів. Та Дік був хибної думки про честь герцога, якою б вона не була, і, головне, про твердість його рішень. Крім того, герцог вирішив, що Дік збирається переслідувати сера Деніела, тому не міняв свого рішення. Голосно наказавши Кетсбі поспішити, герцог нагадав, що рицар чекає.
Тим часом Дік обернувся до старого моряка, який, здавалося, був байдужий і до страти, що загрожувала йому, і до несподіваного звільнення.
– Арбластере, – сказав Дік, – я заподіяв тобі багато лиха, але тепер, клянусь розп'яттям, я віддячив тобі.
Та старий моряк тільки мовчки байдуже глянув на нього.
– Життя все ж таки життя, старий буркотуне, – вів далі Дік, – і коштує воно більше за кораблі й вина. Скажи ж, що прощаєш мені. Хоч твоє життя для тебе нічого не варте, але мені воно коштувало всього мого майбутнього. Я заплатив за нього страшенно дорого. Ну, не треба бути таким жорстоким.
– Коли б у мене був корабель, – сказав Арбластер, – я був би в безпеці у відкритому морі разом зі своїм матросом Томом. Але ти забрав у мене корабель, куме, і я жебрак. А мого матроса Тома застрілив якийсь негідник. "Щоб ти здох!" – промовив Том, коли вмирав, і більше ніколи не скаже ні слова, і нещасна душа його покинула тіло. Ніколи вже я не буду плавати разом з бідолашним Томом.
Дік відчув каяття і жалість. Він хотів узяти моряка за руку, але той відсмикнув її.
– Ні, – сказав він, – облиш. Ти ж обдурив мене і розорив, тож будь задоволений цим.
Слова завмерли на вустах Діка. Він бачив крізь сльози, що набігли йому на очі, як нещасний старий, прибитий горем, схиливши голову, побрів по снігу, не помічаючи собаки, що скиглив біля його ніг. І тут Дік вперше зрозумів, яку безнадійну гру ми ведемо в житті і що зробленого неможливо ні змінити, ні виправити каяттям.
Але в нього не було часу віддаватися сумним думкам. Кетсбі зібрав вершників, під'їхав до Діка і, зіскочивши на землю, запропонував йому свого коня.
– Сьогодні вранці, – сказав він, – я трохи заздрив вашому успіху, але він виявився нетривким. Зараз, сер Річард, я від щирого серця пропоную вам цього коня, щоб ви виїхали на ньому з цього місця.
– Поясніть мені, – попросив Дік, – що викликало цей успіх.
– Ваше ім'я, – відповів Кетсбі. – Мілорд ставиться до цього дуже уважно. Якби моє ім'я було Річард, я завтра був би графом.
– Дуже вдячний вам, сер, – сказав Дік. – Я зовсім не вірю, що коли-небудь мені знов пощастить завоювати нові милості герцога, тому дозвольте попрощатися з вами. Влада й багатство непогані, звичайно, речі, але, між нами кажучи, ваш герцог – страшна людина.
Кетсбі засміявся.
– Ваша правда, – промовив він, – але той, хто їде за Річардом Горбанем, може далеко заїхати. Ну, хай боронить вас Бог від усякого лиха! Бажаю вам найкращого!
Дік став на чолі свого загону і, наказавши воїнам їхати слідом за ним, рушив уперед. Він проїхав через місто, гадаючи, що цим шляхом їхав сер Деніел, і шукаючи ознак, які могли б підтвердити цю думку. Скрізь на вулицях валялися убиті й поранені, І в таку холоднечу теж були приречені на смерть. Ватаги переможців ходили з будинку в будинок, грабуючи, вбиваючи і горлаючи пісні. З усіх боків до Діка долинали крики пограбованих і скривджених, часом він чув стук в чиї-небудь замкнуті двері, гіркий плач жінок.
Серце Діка після випадку з Арбластером прокинулось. Він вперше побачив жорстокі наслідки своїх вчинків, і думка про нещастя, що впали на місто Шорбі, сповнила його відчаєм.
Нарешті він досяг околиць міста і знайшов той широкий слід на снігу, який помітив з дзвіниці. Він поскакав швидше, уважно придивляючись до трупів людей і коней, що лежали обабіч сліду. Багато хто з убитих був одягнений в кольори сера Деніела. Тих, що лежали горілиць, Дік навіть пізнавав.
Між мостом і лісом на загін сера Деніела, очевидно, напали лучники, бо тут скрізь валялись трупи, з яких стирчали стріли. Серед них Дік помітив молодого хлопця, обличчя якого здалось йому дуже знайомим.
Він зупинився, зліз з коня і трохи підняв хлопця. Від цього руху з його голови впала шапка, і густе довте волосся розсипалося по плечах. Хлопець розплющив очі.
– А, приборкуваче левів! – промовив він кволим голосим. – Вона поїхала. Скачіть швидше!
І нещасна дівчина знову знепритомніла.
У одного з воїнів Діка була фляжка з якимсь міцним напоєм, і з його допомогою Дікові вдалось привести її до пам'яті. Він посадив подругу Джоанни до себе в сідло і знов поскакав у напрямку лісу.
– Нащо ви взяли мене з собою? – аитала Алісія Райзінгем. – Адже я вас тільки затримую.
– Зовсім ні, – відповів Дік. – А в Шорбі кров, п'яні солдати, вбивства. Там дуже небезпечно, тож не слід бути невдоволеною, що їдете зі мною.
– Я не хочу бути зобов'язаною нікому з прибічників Йорка, – вигукнула вона. – Пустіть мене!
– Мадам, – сказав Дік, – ви самі не знаєте, що говорите.