Чорна стріла - Сторінка 37

Ви поранені.

– Зовсім ні, – відповіла дівчина, – підо мною тільки вбили коня.

– Все одно я не можу кинути вас саму в полі, серед ворогів, – промовив Дік. – Хочете ви цього чи не хочете, але я візьму вас з собою. Я щасливий, що мені трапилась нагода бути корисним вам, і я можу заплатити вам хоч частку свого боргу.

Вона нічого не відповіла, а через кілька хвилин раптом спитала:

– А що з моїм дядьком?

– З мілордом Райзінгемом? – перепитав Дік. – Мені дуже б хотілося принести вам добру звістку, мадам, але в мене її немає. Тільки один раз я бачив його, під час битви. Будемо сподіватися на краще.

Розділ V

НІЧ У ЛІСІ. АЛІСІЯ РАЙЗІНГЕМ

Очевидно, сер Деніел їхав до Танстольського замку, але було ясно, що через глибокий сніг, пізній час, необхідність уникати доріг і продиратись крізь ліс він не зможе дістатись туди раніше наступного ранку.

Перед Діком був вибір: або йти по сліду рицаря і, якщо трапиться нагода, напасти на нього цієї ж ночі, коли він стане табором, або вибрати іншу дорогу і піти серу Деніелу навперейми.

Обидва плани мали серйозні хиби, і Дік, який боявся піддати Джоанну небезпекам битви, вже майже доїхав до узлісся, але так нічого й не вирішив.

В цьому місці сер Деніел повернув ліворуч і заглибився в хащу, йому довелось розтягнути свій загін вузькою стрічкою, щоб легше було просуватися поміж дерев та кущів, і слід на снігу став значно глибшим. Скільки можна було сягнути оком, цей слід звивався поміж дубів, що сплітали над ним своє вузлувате гілля. Стояла мертва тиша, не чути було ні людини, ні звіра, ні птаха; промені сонця золотили сніг і кидали на нього візерунок тіней.

– Як на твою думку, – спитав Дік одного з воїнів, – їхати нам слідом чи, може, краще піти навперейми?

– Сер Річард, – відповів воїн, – я слідкував би за ними, поки вони не роз'їдуться в різні боки.

– Ти, ніде правди діти, маєш рацію, – сказав Дік, – але ми зібрались у дорогу похапцем, не підготувавшись. Тут немає будинків, і до завтрашнього ранку нам доведеться мерзнути і терпіти голод. Що ви скажете, хлопці? Згодні ви трохи постраждати чи хочете повернутися в Холівуд, щоб повечеряти там? Я трохи сумніваюсь в успіху, і тому не хочу нікого примушувати, але я вибрав би перше.

Воїни в один голос відповіли, що вони поїдуть за сером Річардом куди завгодно.

І Дік, стиснувши коня острогами, поїхав далі. Сніг був утоптаний, і переслідувачам їхати було значно легше.

Загін Діка мчав чвалом; під мовчазним склепінням крон дерев було чути стук копит і брязкіт зброї.

Нарешті широкий слід вивів їх на второвану дорогу, що йшла з Холівуда, і тут згубився. Трохи далі слід появився знову, і Дік здивовано помітив, що він був вужчий і сніг на ньому менш притоптаний. Юнак зрозумів, що сер Деніел, скориставшись з дороги, розділив свій загін на дві частини.

Оскільки Дік не знав, куди поїхав сер Деніел – по дорозі чи по снігу, він рушив по сліду. Через якусь годину він уже був у самісінькій гущавині лісу. Тут широкий слід раптом розсипався на два десятки окремих стежечок, що йшли на всі боки.

У відчаї Дік зупинив коня. Короткий зимовий день кінчався. Невеселе, темно-червоне сонце повільно сідало за голим віттям дерев, тіні ставали нескінченно довгими, мороз боляче кусав кінчики пальців, над кіньми і людьми хмарами здіймалась пара.

– Нас перехитрили, – признався Дік. – Доведеться, кінець кінцем, їхати в Холівуд. Звідси, судячи по сонцю, до Холівуда ближче, ніж до Танстола.

Вони повернули ліворуч, так, що червоне сонце світило їм у спини, і рушили до абатства. Але тепер під копитами їхніх коней не було сліду, утоптаного ворогами. Вони мусили повільно просуватися по глибокому снігу, загрузаючи в кучугурах і весь час зупиняючись, щоб вирішити, куди їхати далі. Нарешті сонце зовсім сховалось за обрієм, західна частина неба померкла, і тепер вони блукали по темному лісі; над ними сяяли тільки зорі.

Через якийсь час мав зійти місяць і освітити горби, а доти на кожному кроці вони могли збитися з дороги. Загонові не залишалося більш нічого робити, як стати табором і чекати, поки зійде місяць.

Дік розставив вартових, воїни очистили від снігу невеличку площадку і після кількох невдалих спроб розвели багаття. Потім вони посідали навколо нього, поділились залишками їжі і пустили по колу пляшку вина. Дік вибрав найкращі шматки з несмачної і грубої їжі й поніс їх племінниці лорда Райзінгема, яка вмостилась під деревом осторонь солдатів.

Дівчина сиділа на одній попоні, загорнувшись в іншу і, не відриваючись, дивилася на вогонь. Коли Дік запропонував їй поїсти, вона здригнулась, наче її розбудили, і мовчки відвернулась від хлопця.

– Мадам, – сказав Дік, – благаю, не карайте мене так жорстоко. Я нічим не образив вас. Правда, я забрав вас силою, але без лихих намірів: вам доводиться ночувати в лісі, але я поспішаю так тому, що треба врятувати іншу дівчину, таку ж безпорадну й беззахисну, як і ви. До того ж не слід карати й себе, тож з'їжте що-небудь. Навіть коли ви не голодні, ви повинні поїсти, щоб у вас були сили йти далі.

– Я не візьму їжі з рук, які вбили мого дядька, – відказала дівчина.

– Мадам! – вигукнув Дік. – Клянусь розп'яттям, я навіть не доторкнувся до нього!

– Покляніться, що він живий, – сказала вона.

– Я не хочу говорити неправду, – відповів Дік. – Співчуття змушує мене засмутити вас. У глибині душі я вважаю, що він загинув.

– Як же ви смієте пропонувати мені їжу! – вигукнула дівчина. – І вас ще називають сером! Ви вбили мого доброго дядечка, і за це вас посвятили в рицарі. Якби я не була дурепою і зрадницею, якби не врятувала вас тоді у будинку вашого ворога, то загинули б ви, а не він, який вартий десятка таких, як ви!

– Я робив усе для своєї партії, так само, як ваш дядько для своєї, – відповів Дік. – Якби він був живий, – бачить Бог, як я хотів би цього, він похвалив би, а не осуджував мене.

– Сер Деніел говорив мені, – сказала дівчина, – що бачив вас на барикаді. Він твердить, що коли б ви не втрутились, то ваша партія була б розгромлена. Це ви виграли битву, отже ви й убили мого доброго дядечка лорда Райзінгема. І після цього ви, навіть не помивши рук, пропонуєте мені їсти разом з вами? Сер Деніел поклявся помститися вам. Він віддячить за мене!

Бідолашний Дік важко задумався. Він згадав Арбластера і голосно застогнав.

– І ви вважаєте, що в цьому моя вина? – спитав він. – Ви, колишній мій оборонець і подруга Джоанни?

– Нащо ви втручалися в битву? – спитала дівчина. – Ви ж не належите ні до однієї з партій, ви ж всього-на-всього тільки хлопчик, самі ноги й тулуб якими не керує розум! Для чого ви встряли в бійку? Я певна, що тільки з любові до насильства!

– Я й сам не знаю, для чого я бився! – вигукнув Дік. – Але ж ви знаєте, в англійському королівстві так повелося, що коли бідний джентльмен не б'ється на одному боці, він мусить битися на протилежному. Він не може не битися. Це неприродно.

– Той, у кого нема власних переконань, не повинен виймати меч, – сказала вона. – Ви взяли участь у битві випадково, то хіба ви не різник? Війну облагороджує тільки мета, а ви, піднявши зброю невідомо для чого, зганьбили її.

– Мадам, – відповів нещасний Дік, – я розумію свою помилку. Я надто поспішив і діяв необачно. Я украв корабель, гадаючи, що роблю добре, і цим самим загубив багато невинних людей і завдав горя одному нещасному старому. Сьогодні я зустрів його, і моє серце облилося кров'ю. Я прагнув слави й перемоги тільки для того, щоб одружитися. Але ось чого я добувся! Через мене загинув ваш родич, який ставився до мене так добре! Не знаю навіть, що я ще накоїв. Можливо, я став причиною того, що на троні опиниться Йорк, а це, мабуть, завдасть Англії тільки лиха! О мадам, я бачу, скільки на мені гріхів! Для світського життя я не гожусь. Як тільки все закінчиться, я піду в монастир і буду молитися й каятись до кінця своїх днів. Я відмовлюсь від Джоанни, відмовлюсь од військового ремесла. Я буду монахом і день і ніч молитимусь за душу вашого нещасного дядечка.

Раптом Діку, який справді шкодував, що накоїв стільки лиха, почулося, ніби дівчина засміялася.

– Мадам! – вигукнув він, гадаючи, що помилився, хоч вираз її обличчя давав йому право гадати, що він пом'якшив її серце. – Мадам, хіба вам мало цього? Я відмовлюсь од усіх радощів життя, щоб виправити те лихо, якого завдав, і своїми молитвами я вимолю рай лорду Райзінгему. Все це я готовий зробити сьогодні, в день, коли мене посвятили в рицарі, коли я вважаю себе найщасливішим молодим джентльменом у світі!

– Який ви хлопчик, – сказала вона. – Милий хлопчик!

І на превелике здивування Діка, молода леді ніжно витерла сльози з його щік, а потім, наче скоряючись внутрішньому пориву, охопила руками його шию, притягла до себе й поцілувала. Дік вкрай зніяковів.

– Ви тут начальник, – сказала вона веселим голосом, – і повинні їсти. Чому ви не вечеряєте?

– Дорога леді Райзінгем, – відповів Дік, – я хочу, щоб моя полонянка повечеряла першою. Казати правду, каяття не дозволяє мені навіть дивитись на їжу. Мені краще постити й молитись.

– Звіть мене Алісією, – сказала дівчина. – Ми ж з вами давні друзі. Давайте їсти разом: я шматок і ви шматок, я ковток і ви ковток. Якщо ви нічого не будете їсти, то й я не буду, а якщо ви з'їсте багато, то й я наїмся, як селянин.

Сказавши це, вона почала їсти, і Дік, в якого був чудовий апетит, наслідував її приклад. Спочатку він їв повільно й неохоче, але дедалі швидше й старанніше. Кінець кінцем він навіть забув слідкувати за тією, яка була йому за приклад, і добряче винагородив себе за клопіт і хвилювання, які випали на його долю цього дня.

– Приборкуваче левів, – нарешті порушила мовчання дівчина, – хіба вам не подобаються дівчата в чоловічому вбранні?

Місяць на цей час зійшов. Тепер тільки чекали, щоб відпочили коні. В світлі місяця Річард, який все ще розкаювався, помітив, що дівчина дивиться на нього майже кокетливо.

– Мадам… – пробурмотів він, здивований такою зміною.

– Нічого відмовлятися, – перебила вона. – Джоанна все мені розповіла. Лишень гляньте на мене, сер, приборкуваче левів, хіба я така вже погана? Га?

І вона повела очима.

– Ви не дуже високі на зріст… – почав було Дік. Дівчина голосно засміялась, зовсім спантеличивши й збентеживши його.

– Я – не дуже висока! – вигукнула вона. – Ні, будьте такі ж відверті, як сміливі; я карлиця, може, трохи більша за карлицю.