Чорна стріла - Сторінка 8

За спиною в нього висів лук, в руках була рогатина.

– Хлопці! – закричав він. – Мої веселі друзі! Ви їли тут всухом'ятку і не дуже добре почували себе. Але ж я вам завжди казав: чекайте терпляче, і щастя швидко прийде до вас. І от, дивіться, перший посланець щастя – добрячий ель!

Під схвальні вигуки хлопці поставили на землю ноші, на яких лежало велике барило.

– Та поспішайте, хлопці, – вів далі ватажок. – Нам ще доведеться попрацювати. До перевозу підійшли стрільці в темночервоній і голубій одежі; всі вони – наші мішені; всі вони покуштують наших стріл; ніхто з них не пройде крізь цей ліс. Хлопці, нас тут п'ять десятків молодців і кожного скривджено: дехто втратив землю, дехто – друзів, декого оголосили поза законом. Всі ми скривджені! Хто ж вчинив це? Сер Деніел, клянусь розп'яттям! Чи дозволимо ми йому користатися награбованим у нас добром? Сидіти в наших будинках, орати наші поля? Жерти биків? Присягаюсь, що ні. Його захищає закон, у суді він завжди виграє, та в мене за поясом є виклик на такий суд, де він все програє.

Кухар Лоулес, який в цей час налив ще елю, підніс ріг, ніби п'ючи за здоров'я промовця.

– Мастере Еллісе, – сказав він, – ви думаєте тільки про помсту. Та ви й повинні так робити. Але у мене, вашого бідного брата по зеленому лісу, ніколи не було ні землі, ні друзів. Я, щодо мене особисто, цікавлюсь здобиччю; я завжди віддаю перевагу благородному золоту і канарському вину, а не якимсь там помстам.

– Лоулесе, – відповів ватажок, – щоб повернутися в Танстольський замок, сер Деніел мусить пройти через ліс. Ми зробимо так, що цей шлях обійдеться йому дорожче за всяку битву. Потім, коли він залізе з жменькою людей, яка в нього залишиться, в свою нору, ми обложимо цього старого лиса. Всі його знатні друзі розгромлені, допомоги чекати нізвідкіля, і йому буде кінець. Це велика здобич, її вистачить на обід усім нам.

– Ну, я вже багато з'їв таких обідів, – відказав Лоулес. – До того ж, приготовляючи їх, можна обпектися, добрий мастере Еллісе. А чим ми поки що займаємось? Виготовляємо чорні стріли, пишемо вірші й п'ємо чисту холодну воду – досить-таки неприємний напій.

– На тебе, Лоулесе, покластися не можна, – відповів Елліс. – Від тебе ще тхне монастирською коморою, жадібність занапастить тебе. Ми взяли двадцять фунтів у Епльярда, забрали сім марок в гінця минулої ночі. Позавчора взяли п'ятдесят у купця.

– А сьогодні, – промовив один з молодців, – я зупинив гладкого продавця індульгенцій, він їхав у Холівуд. Ось його гаман.

Елліс полічив монети.

– Сто шилінгів, – пробурмотів він. – Дурень ти, в нього, напевно, значно більше було сховано в сандаліях або зашито у відлозі. Ти дитина, Томе Кьюкоу, рибка вислизнула з твоїх рук.

Але Елліс байдуже сунув гаман собі в кишеню. Він стояв, спершись на рогатину, і розглядав своїх товаришів, які сиділи в різноманітних позах і їли оленину, запиваючи її елем. День був щасливий, їм пощастило, але справа не чекала, і вони поспішали з обідом. Деякі з них, наївшись, повалились на траву і одразу ж заснули, немов удави, інші розмовляли або оглядали зброю, а один, у якого був дуже гарний настрій, підняв ріг з елем і заспівав:

Як сонечко сяє, як літо буває,

Тут м'яса є вдосталь для всіх, –

Привітно полюєш і п'єш-бенкетуєш

Під співи веселі та сміх.

А прийде зима, холодна, сумна,

Завіє удень і вночі. –

Із лісом прощайся, додому вертайся,

Сиди до весни на печі.

Весь цей час хлопці лежали й слухали, тільки Річард зняв арбалет і тримав у руці залізний гачок, яким натягують тятиву. Вони боялись навіть поворухнутися, і вся сцена з лісового життя пройшла перед їх очима, наче в театрі. Та враз виставу перервали. Якраз над схованкою Діка і Метчема височів димар. Раптом в повітрі почувся свист, потім сильний стук, і біля них впали уламки стріли. Хтось згори, можливо, той самий вартовий, якого хлопці бачили на ялині, поцілив у вершечок димаря.

Метчем тихенько скрикнув, Дік теж здригнувся з несподіванки і впустив залізний гачок. Проте людей на лужку стріла не здивувала, бо це був умовний сигнал, якого вони чекали. Всі одразу схопилися на рівні ноги, підтягували пояси, пробували тятиви на луках, перевіряли в піхвах мечі та кинджали. Елліс підвів руку, вигляд у нього був невблаганний і лютий, білки очей сяяли на його засмаглому обличчі.

– Хлопці, – сказав він, – ви знаєте свої місця. Не випускайте нікого з рук живим. Епльярд був тільки закускою, а тепер ми починаємо справжній обід. Я клянусь небом жорстоко помститися за трьох чоловік: за Гаррі Шелтона, Сімона Мелсбері і, – тут він ударив себе у широкі груди, – за Елліса Дакуорта!

Продершись крізь кущі, на лужок вибіг червоний від швидкого бігу чоловік.

– Це не сер Деніел! – промовив він, ледве переводячи подих. – Їх усього семеро. Стріла долетіла?

– Тільки що, – відповів Елліс.

– Чорт візьми! – вигукнув вартовий. – Мені здавалось, що я чув, як вона свистіла. Доведеться йти не ївши!

Через хвилину всі люди "Чорної стріли" пішли в різні боки, бо кожний поспішав на своє місце, і лужок перед зруйнованим будинком спорожнів. Тільки казан на багатті, яке тепер ледве горіло, та частина оленячої туші на гілляці свідчили про те, що тут хтось був.

Розділ V

КРИВАВЕ ПОЛЮВАННЯ

Хлопці лежали нерухомо, поки останні звуки кроків не злилися з шумом вітру. Тоді вони підвелися і, ледве ступаючи, тому що від незручного положення у них затерпли ноги, вибрались з руїн і по сволоку перейшли через рів. Метчем, піднявши з землі гачок від арбалета, пішов попереду; Дік з арбалетом у руках йшов, важко ступаючи здерев'янілими ногами, слідом за ним.

– А тепер підемо в Холівуд, – сказав Метчем.

– В Холівуд! – вигукнув Дік. – Йти в Холівуд тоді, коли добрих людей чекає смерть? О, ні! Це міг би зробити хто завгодно, тільки не я! Швидше я пошлю тебе, Джоне, до всіх чортів!

– Невже ти покинеш мене? – запитав Метчем. —

– Звичайно, покину, – відповів Дік. – Якщо я не встигну попередити цих людей, я загину разом з ними. Невже ти думаєш, що зможеш умовити мене покинути в біді людей, серед яких я виріс? Ні, я не зроблю цього! Віддай мені гачок від мого арбалета.

Але Метчем не збирався віддавати йому гачок.

– Діку, – сказав він, – ти поклявся всіма святими, що доведеш мене до Холівуда. Невже ти порушиш свою клятву? Невже ти покинеш мене… клятвопорушнику?

– Зрозумій мене. Я клявся з найкращими намірами, – заперечив Дік. – Я хотів виконати свою клятву; але тепер все складається по-іншому. Поміркуй сам, Джоне. Дозволь мені тільки попередити цих людей і, якщо доведеться, виступити разом з ними проти спільного ворога; а як все виясниться, ми знову підемо своєю дорогою, і я не порушу своєї клятви.

– Ти глузуєш з мене, – відповів Метчем. – Ці люди, яким ти хочеш допомогти, полюють за мною, щоб занапастити мене.

Дік почухав потилицю.

– Я нічого не можу зробити, Джоне, – сказав він. – Іншого виходу немає. А що б ти зробив на моєму місці? Тобі, хлопче, загрожує не така вже велика небезпека, а їх чекає смерть. Смерть! – додав він. – Подумай над цим! Якого біса ти затримуєш мене тут? Давай сюди мій гачок! Боже милий! Невже вони мають загинути?

– Річарде Шелтон, – сказав Метчем, дивлячись просто йому у вічі, – невже ти збираєшся виступити на боці сера Деніела? Хіба ж ти глухий? Хіба ти не чув, що сказав Елліс? Чи, може, ти не маєш серця, в тобі не говорить кров твоїх рідних, твого батька, якого вбили ці люди? "Гаррі Шелтон", сказав він; а сер Гаррі Шелтон був твоїм батьком, і це так ясно, як день.

– Чого ти від мене хочеш?! – вигукнув Дік. – Невже ти хочеш, щоб я повірив цим лиходіям?

– О, ні. Я вже давно чув про вбивство твого батька, – відповів Метчем. – Ходять уперті чутки, що його вбив сер Деніел. Він вбив його, порушивши свою клятву; в своєму власному домі він пролив безневинну кров. Небо жадає помсти за це вбивство, а ти, син забитого, йдеш втішати і захищати вбивцю.

– Джоне! – вигукнув юнак. – Мені невідомо нічого. Можливо, все це й справді було так. Звідки мені знати? Але розсуди сам: сер Деніел зростив мене і вигодував; я грався і полював разом з його людьми, і раптом я залишу їх в хвилину небезпеки! О, хлопче! Якби я так вчинив, то повністю втратив би свою честь. Ні, Джоне, ти не смієш просити мене про це, ти не захочеш бачити мене таким підлим.

– Але ж твій батько, Діку? – нерішуче промовив Метчем. – Хто ж помститься за нього? А твоя клятва, яку ти давав мені? Адже ти клявся, закликаючи у свідки всіх святих.

– Мій батько?! – вигукнув Шелтон. – Батько велів би мені йти захищати своїх! Коли правда, що сер Деніел вбив його, то настане час і ось ця рука вб'є сера Деніела; але зараз я не можу залишити його людей в біді. А щодо моєї клятви, дорогий Метчем, то ти звільниш мене від неї. Ти звільниш мене від неї, щоб я зміг врятувати життя багатьох людей, які не зробили тобі нічого поганого, і щоб я врятував свою честь.

– Щоб я, Діку, звільнив тебе від клятви? Ніколи! – сказав Метчем. – Якщо ти покинеш мене, ти – клятвопорушник, і я розповім про це всім.

– Мій терпець увірвався, – сказав Дік. – Віддай мій гачок! Давай його сюди!

– Не віддам, – сказав Метчем. – Я врятую тебе проти твоєї волі.

– Не віддаси?! – крикнув Дік. – Я примушу тебе віддати!

– Спробуй, – сказав Метчем.

Вони стояли, дивлячись один одному в вічі, готові до бійки. Раптом Дік підбіг до нього, і хоч Метчем зразу ж відскочив убік, Дік миттю наздогнав його, вирвав у нього з рук гачок від арбалета, грубо повалив його на землю і став над ним, стиснувши кулаки, лютий і розчервонілий. Метчем лежав, уткнувшись обличчям в траву і навіть не намагався чинити опору.

Дік натягнув тятиву арбалета.

– Я тебе провчу! – розлючено кричав Дік. – Клявся я чи не клявся, забирайся геть від мене!

Він повернувся і побіг. Метчем зразу ж схопився і помчав за ним.

– Що тобі потрібно? – крикнув Дік, зупиняючись. – Чого ти біжиш за мною? Відчепись!

– Я біжу, куди хочу, – сказав Метчем. – Тут, в лісі, я вільний робити, що хочу.

– Ти зараз же відчепишся, клянусь Богородицею! – відповів Дік, знімаючи свій арбалет.

– Який же ти хоробрий! – сказав Метчем у відповідь. – Стріляй!

Дік збентежено опустив зброю.

– Послухай, – сказав він, – ти вже й так досить розгнівав мене, йди звідси, йди геть по-доброму, а то, хочу я цього чи ні, мені доведеться прогнати тебе силоміць.

– Ну що ж, – сказав Метчем уперто. – Ти сильніший за мене.