Чорна стріла - Сторінка 7

Скажу навіть, що для хлопця ти дивний і недоладний, а от дівчина з тебе була б вродлива, Джоне. Ти був би гарненькою дівчиною.

– Але ти не вважаєш мене дівчиною? – спитав Метчем.

– Звичайно, ні. Я просто жартую, – відповів Дік, – з часом з тебе буде справжній мужчина, Джоне. Ти ще будеш славетним воїном. Цікаво знати, кого з нас першого посвятять в рицарі. Мені до смерті хочеться бути рицарем. "Сер Річард Шелтон, рицар", непогано звучить, га? Але й "сер Джон Метчем" теж звучить непогано.

– Підожди, Діку, дай мені напитись, – сказав Метчем, зупиняючись біля джерельця, що витікало а пагорба і наповнювало піщану ямку завбільшки з кишеню. – Ах, Діку, якби знайти що-небудь поїсти! В мене аж серце щемить від голоду.

– Чого ж, дурню, ти не їв у Кетлі? – спитав Дік.

– Я дав обітницю… мене ввели в гріх, – затинався Метчем, – а зараз я їв би навіть сухий хліб.

– Сідай тоді і їж, – сказав Дік, – а я поки піду пошукаю стежки.

Він зняв з пояса торбу, вийняв з неї хліб і кусочки в'яленої свинини. Метчем жадібно накинувся на їжу, а Дік пішов уперед і зник серед дерев.

Незабаром він натрапив на байрак, на дні якого у мертвому листі дзюркотів струмок. За байраком знову росли дерева, але вже не верби і в'язи, а дуби і буки, і були вони вищі. У листі шелестів вітер, що майже зовсім заглушував шум його кроків по м'якій траві, та незважаючи на це, Дік обережно крався від одного товстого стовбура до Іншого, пильно оглядаючи все навколо. Раптом повз нього промайнув олень і зник у кущах. Дік зупинився, дуже незадоволений з цього. Ясно, що ця частина лісу була безлюдна, та олень, що, немов гонець, побіг перед ним, своєю появою міг сповістити кого-небудь про його присутність. І Дік, замість того, щоб іти далі, підійшов до високого дерева і видерся на нього.

Йому пощастило. Дуб, на який він виліз, був найвищим деревом у цій частині лісу, і з нього було добре видно навколишню місцевість. Дік, вмостившись на вершині цього дуба і гойдаючись під сильним вітром, побачив позад себе всю болотисту рівнину аж до Кетлі, річку Тілл, що звивалась серед порослих лісом острівців, а спереду – білу стрічку дороги, що зміїлась по лісу. Човна вже привели до ладу, і він плив до перевозу. Крім цього човна, не було ніяких ознак, що виказували б наявність людей, тільки вітер шумів у гіллі дерев. Дік уже хотів злізти з дуба, як раптом, глянувши востаннє на болото, помітив серед нього кілька темних цяточок, що рухались до річки. Було ясно, що стежкою швидко просувається якийсь невеличкий загін. Діка стривожило це; він швидко спустився на землю і повернувся до свого товариша.

Розділ IV

ЛІСОВА ВАТАГА

Метчем добре відпочив, до нього повернулися сили, і хлопці, яких підганяло те, що побачив Дік, швидко проминули решту лісу, спокійно перейшли дорогу і пішли вгору по схилах пагорбів, на яких стояв Танстольський ліс. Дерева тут росли купками, піщані галявинки між ними поросли вереском, дроком, де-не-де траплялись старі тиси. Місцевість ставала дедалі все більш нерівною, все частіше зустрічались байраки і горбки. Вітер все дужчав, дерева гнулись, мов тонкі лози.

Нарешті хлопці вийшли на одну з галявин. Раптом Дік упав у траву і повільно поповз назад до дерев. Метчем дуже здивувався, бо не бачив ніяких підстав для цього, але зробив так само, як його товариш, і тільки коли вони сховалися в гущавині, він попросив пояснити, що трапилось.

Замість відповіді Дік показав пальцем на протилежний бік галявини, де, вимальовуючись своєю темною глицею на тлі неба, росла височенна ялина, її стовбур був рівний, мов колона, але футів за п'ятдесят від землі він роздвоювався, утворюючи розгалуження. На цьому розгалуженні, неначе моряк на мачті, стояв чоловік у зеленому плащі поверх лат і пильно роздивлявся на всі боки, його волосся вилискувало проти сонця; прикривши однією рукою очі, він з розміреністю машини повільно повертав голову то в один, то в другий бік. Хлопці перезирнулись.

– Спробуємо обійти його зліва, – сказав Дік. – Ми за малим не вскочили в біду, Джоне.

Через десять хвилин вони натрапили на широку стежку.

– Цієї частини лісу я не знаю, – зауважив Дік. – Куди виведе нас ця стежка?

– Побачимо, – відповів Метчем.

Через якийсь час стежка вивела їх на вершину пагорба і круто завернула вниз у байрак, що нагадував своєю формою чашку. На дні байраку, в густих заростях глоду, видніли руїни кількох будівель без покрівлі, почорнілих, мов від огню, і лише димар, який самотньо височів над ними, свідчив про те, що тут колись жили люди.

– Що це може бути? – пошепки спитав Метнем.

– Клянусь небом, не знаю, – відповів Дік. – Зовсім нічого не знаю. Ходім подивимось, тільки обережно.

Вони обережно сходили вниз, продираючись крізь зарості глоду, серця їх неспокійно билися. Тут, очевидно, ще недавно жили люди, бо в гущавині вони натрапили на здичавілі фруктові дерева і городні рослини та побачили в траві сонячний годинник, колись, напевно, тут був сад. Пройшовши ще трохи, вони зупинились перед руїнами будинку.

Колись це була гарна і міцна будівля, її оточував глибокий рів, але тепер він був сухий, і на його дні лежало каміння, а через нього, неначе місток, лежав сволок. Дві стіни ще стояли, і крізь їх пусті вікна світило сонце, а решта будинку завалилась і лежала купою уламків, вкритих кіптявою. Всередині крізь уламки пробивалось, кілька маленьких зелених кущиків.

– Мені здається, що це Грімстон, – прошепотів Дік. – Він належав якомусь Сімону Мелсбері; сер Деніел був його запеклим ворогом. Ось уже п'ять років, як Беннет Хетч спалив цей будинок. Слово честі, мені шкода його. Він був такий красивий.

В байраці було затишно і тепло. Раптом Метчем, торкнувши Діка за плече, підняв угору палець.

– Слухай, – сказав він.

Тишу порушив якийсь дивний звук. Він повторився двічі, перш ніж хлопці зрозуміли, що це таке. Скидалось на те, що хтось прочищає собі горлянку. Слідом за цим хрипкий, грубий голос заспівав.

Спитав, підвівшись з місця, король усіх бродяг:

"Веселі друзі! Чом це ви гуляєте в лісах?"

І Гамелен безстрашний у відповідь йому:

"Ніхто із нас не хоче йти в місто, у тюрму".

Співець замовчав, ледь чутно дзенькнуло залізо, і знову запанувала тиша.

Хлопці дивились один на одного. Хто б не був їх невидимий сусід, він знаходився по той бік зруйнованого будинку. Враз Метчем почервонів, перебіг по сволоку, що лежав через рів, і обережно поліз на купу уламків всередині будинку. Дік не встиг його стримати і тепер був змушений йти слідом за Метчемом.

В кутку зруйнованого будинку два сволоки впали хрест-навхрест і утворили разом з уламками щось схоже на малесеньку комірку. Хлопці потихеньку залізли туди. В цій схованці їх зовсім не було видно, а крізь бійницю в стіні вони могли спостерігати за всім, що відбувалось за будинком.

Зазирнувши в цю бійницю, Дік і Метчем аж похололи від страху, бо зрозуміли, що опинились в дуже скрутному становищі. Повернутись назад було неможливо, вони ледве насмілювались дихати. На лужку біля рову, не далі як за тридцять кроків від того місця, де вони причаїлись, горіло багаття. Над багаттям висів казан, в якому щось кипіло і парувало, а біля казана стояв худорлявий, високий на зріст чоловік з червоним обличчям. У правій руці він тримав залізну ложку, за поясом в нього стирчав мисливський ріг і величезний кинджал. Він, здавалось, насторожено прислухався, ніби почув щось в зруйнованому будинку. Очевидно, це й був співець. Очевидно, коли він мішав щось у казані, до його вуха долинули звуки необережних кроків. Трохи далі спав, загорнувшись у коричневий плащ, інший чоловік; над його обличчям літав метелик. На вкритому квітами кущі глоду висіли лук, колчан із стрілами і половина оленячої туші.

Нарешті чоловік біля казана перестав прислухатися, підніс ложку до рота, сьорбнув, хитнув головою, знов почав мішати ложкою і заспівав:

"Ніхто із нас не хоче йти в місто у тюрму", –

прохрипів він, продовжуючи пісню з тих слів, на яких зупинився:

О сер, нікому в світі не чинимо ми зла,

Хоч в добрих ланей короля бува летить стріла.

Співаючи, він час від часу підносив до рота ложку, дув на своє вариво і куштував з виглядом досвідченого кухаря.

Нарешті він, мабуть, вирішив, що їжа готова, витяг з-за пояса ріг і тричі затрубив у нього.

Чоловік, що спав, прокинувся, перевернувся на другий бік, відігнав метелика і повів навколо очима.

– Чого ти трубиш, брате? – спитав він. – Обід?

– Еге ж, дурню, обід, – відповів кухар, – тільки поганенький, без елю і без хліба. Тепер невелика радість сидіти в лісі, а були часи, коли добрий чоловік міг жити, наче єпископ, якщо йому лише не дошкуляли дощі й морози, – елю й вина було скільки душа забажає. Тепер у людей в серці немає відваги, а цей Джон-Месник, спаси й помилуй Бог, всього-на-всього опудало, що лякає ворон.

– Ти тільки й думаєш, як би наїстися й напитися, Лоулесе, – відказав співрозмовник. – Потерпи трохи, кращі часи ще повернуться.

– Та що там казати, – відповів кухар. – Я чекаю кращих часів ще з дитячих років. Я був францисканським монахом, був королівським лучником, був моряком і плавав по солоних морях, траплялось блукати по зелених лісах і стріляти королівських оленів. І що з цього вийшло? Нічого! Мені слід було залишитись у монастирі. Значно краще бути ігуменом Джоном, ніж Джоном-Месником. Та ось, до речі, і вони.

Один за одним на лужок почали виходити високі, ставні хлопці. Кожний, підходячи, витягав з піхов ніж, брав миску, зроблену з рогу, клав у неї м'ясо з котла і сідав на траву їсти. Одягнені й озброєні вони були по-різному: деякі в рудих сорочках тільки з ножем та старим луком, деякі були справжніми лісовими чепурунами: носили шапки й куртки з темнозеленого сукна; за поясом в них стирчали стріли з гарними перами, на перев'язі висів ріг, меч і кинджал були при боці. Всі зголодніли і через те були мовчазні. Ледве привітавшись, вони жадібно накидались на м'ясо.

Їх зібралось уже чоловік з двадцять, як раптом в кущах глоду почулися радісні голоси, і незабаром на лужок вийшли п'ятеро чи шестеро чоловік з ношами. Попереду йшов високий на зріст, кремезний чоловік з сивиною у волоссі й коричневим, наче прокопчений окіст, обличчям. Неважко було догадатися, що він тут ватажок.