Чорний обеліск - Сторінка 43

Але Гербертові це подобається, тому я кажу:

— Це глум, а не причина!

— Вступ, — самовдоволено править своєї Герберт. — Мій вступ у члени спілки. Довелося пригощати керівників. — Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім переможно виголошує: — Спільки стрільців "Фронтові товариші". Розумієте?

Я розумію. Герберт Глум — колекціонер спілок. Інші люди збирають поштові марки чи пам'ятки війни, а Герберт — спілки. Він уже член більше ніж десяти спілок — не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов'язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: мріє, щоб після смерті йому влаштували найпишніший у місті похорон. Та оскільки він не може залишити на це доволі грошей і не має нікого, хто б оплатив такий похорон, то й вирішив стати членом усіх спілок, які лише можна знайти. Він знає, що кожна спілка, коли помирає її член, приносить вінок із написом — така його перша мета. Крім того, за домовиною завжди йде делегація від спілки зі своїм прапором — на це Герберт теж має надію. Він вирахував, що вже тепер може сподіватися на дві машини вінків, а це ж іще не кінець. Гербертові лише недавно минуло шістдесят, і він має досить часу, щоб вступити ще в якісь спілки. Він, звичайно, член спілки співаків Бодо Ледергозе, хоч не проспівав жодної ноти. Він не активний її член, а член-уболівальник, так само як і спілки шахістів "Слава коневі", спілки гравців у кеглі "Всі дев'ятки" і спілки аматорів тераріумів та акваріумів "Pterophyllum scalare", куди я його привів, сподіваючись, що за це він замовить собі в нас надмогильний пам'ятник. Та Герберт нічого не замовив. Тепер, видно, йому пощастило вступити і в спілку стрільців.

— Хіба ви були коли-небудь солдатом? — питаю я.

— Навіщо? Я член спілки, й цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться з люті, коли дізнається про це.

Шварцкопф — Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Глум щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька спілок, щоб подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом він попав у власні тенета: гонитва за спілками припала йому до вподоби, і тепер він сам збирає їх — не так відверто, як Глум, а потаємно, так би мовити, з чорного ходу; така нечесна конкуренція завдає Глумові чималого клопоту.

— Шварцкопф не так зразу й казиться, — зауважую я, щоб подражнити Герберта.

— Цього разу сказиться! Адже тут "ідеться не тільки про вінок і прапор — за труною крокуватимуть члени спілки в мундирах…

— Мундири заборонено, — лагідно пояснюю я. — Ми програли війну, пане Глуме, ви хіба забули? Вам треба було вступити в спілку поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.

Я бачу, що Глум намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, як він через кілька місяців стане членом-уболі-вальником спілки поліцаїв "За міцні кайдани". Але поки що він заперечує мені:

— До того часу, як я помру, мундири давно вже буде дозволено носити. А то як же боронити інтереси вітчизни? Не будемо ж ми бічно поневолені!

Я дивлюся на його брезкле обличчя з полопаними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово "поневолені". Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

— Крім того, — кажу я, — за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Так проводжають на кладовище лише кадрових військових.

— За моєю труною теж ітимуть! Сьогодні вночі мені дано тверду обіцянку. Сам президент пообіцяв.

— Аякже! Чого п'яний не наобіцяє!

Герберт ніби не чує моїх слів.

— І не тільки це, — шепоче він. — Головне, що буде салют над могилою.

На його невиспаному обличчі — зловтішний тріумф.

Я сміюся йому у вічі.

— Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні носити зброю також заборонено! За Версальською угодою, пане Глуме. Тож поставте хрест на свої мрії про салют.

Та Герберта ніщо не бере. Він хитро усміхається й хитає головою:

— Що ви там знаєте! В нас давно вже є таємна армія. Чорний рейхсвер! — Він хихотить. — Я матиму салют! Через кілька років однаково все буде, як і було. Загальна військова повинність і армія. А то як же нам жити?

Вітер приносить із-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби плескає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Глум чхає.

— Шварцкопфа остаточно переможено, — самовдоволено каже він. — Президент спілки пообіцяв мені, що його ніколи не пустять до них.

— Він може вступити в спілку колишніх артилеристів, — кажу я. — Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.

Праве око в Глума нервово сіпається, але він махає рукою.

— Це все жарти. В місті є тільки спілка стрільців. Ні, Шварцкопфові каюк. Завтра я зайду до вас, погляну на пам'ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.

Він вибирає собі пам'ятник, відколи я працюю в Кролів. За це його й прозвали Чумою. Герберт — вічна пані Нібур. Він ходить від нас до Гольмапа й Клоца, а звідти до Штайн-маєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну втіху в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі й пам'ятник, проте Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому — на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає в термос кави, бере склада-ний стільчик, пакунок тістечок і з великою приємністю просиджує там кілька годин, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням на пам'ятник він ще й досі вимахує перед носом фірм, що торгують надгробками, як погонич морквиною перед мордою осла. Хоч як ми скачемо, а спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться прогавити якусь чудову новинку — електричний дзвінок у домовині, телефон абощо.

Я неприязно дивлюся на нього. Швидко він відплатив мені за гармати!

— Ви нічого не дістали нового? — поблажливо питає він.

— Нічого, що могло б вас зацікавити… За винятком хіба… але його вже майже продано, — відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.

Герберт клює на мій гачок.

— Що саме?

— Це не для вас. Грандіозна річ, але вважайте, що продана.

— Та що ж саме?

— Склеп. Видатний твір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…

Глум сміється.

— У вас немає в запасі давніших вигадок?

— Ні. Така річ промовляє сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, щоб кожного року день його смерті відзначали у вузькому колі. Це буде ніби щороку новий похорон. Розмір склепу якраз розрахований на це: там є лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не гляне!

Глум знову сміється, але вже не так зверхньо. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає від річки до нас невагоме бліде срібло.

Глум перестає сміятися.

— То у вас є такий склеп? — питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, що боїться прогавити чудову нагоду.

— Та забудьте ви про нього! Шварцкопф його майже купив. Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір'я!

— Я не люблю качок. Вони мають присмак болота. То я прийду подивлюся на ваш склеп.

— Не поспішайте. Побачите його в природному оточенні — коли Шварцкопф поставить його на кладовищі.

Глум знову сміється, але цього разу вже трохи силувано. Я теж сміюся. Ми не віримо один одному, але кожен із нас ковтнув принаду: він — Шварцкопфа, а я — надію на те, що цього разу він, може, не вислизне вже з наших рук' "

Я йду далі. Зі "Староміського двору" тхне тютюном і вивітреним пивом. Я заходжу на заднє подвір'я. Переді мною — мирна картина. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара сопуху з вишнівки, ялівцевої та хлібної горілки, наче віє запашний пасат з острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки й гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, утрачений рай, думаю я, бодай хоч уві сні, ось воно, велике братерство!

Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.

— Рятуйте! — раптом каже хтось із тих, що сплять на землі.

Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тому цей голос вражає мене, ніби якийсь променевий удар. Мені спирає дух у грудях. Рятуйте, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?

Відправа скінчилася. Старша сестра віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б брати, але я не можу відмовитись: сестра образилася б.

— Я послала вам на сніданок пляшку вина, — каже сестра. — В нас немає більше нічого, щоб віддячити вам. Але ми молимося за вас.

— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.

Усмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у ченців і черниць, у в'язнів, хворих і шахтарів.

— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалася в нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.

Я не допитуюсь, чому він його посилає, бо згадую, що поборник бога Бодендік також снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.

Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п'є лише каву.

— Пляшку, з якої ваша велебність так щедро налили собі вина, послана мені в рахунок платні,— звертаюсь я до Бо-дендіка.

— Я знаю, — відповідає вікарій, — та хіба ви, завзятий безбожнику, не апостол толерантності? Тому дайте своїм друзям спокійно скуштувати краплю вина. Вам зашкодить, як ви самі вип'єте на сніданок цілу пляшку.

Я не відповідаю. Слуга церкви вважає, що загнав мене на слизьке, і відразу ж переходить у наступ.

— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, добре хильнувши вина.

— Що таке?

— Із страхом перед життям, що проступає з кожної клітинки вашого тіла, як…

— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.

— Як піт, — докінчує Бодендік, що не довіряє представникові науки.

— Коли б я боявся життя, то став би щирим католиком, — кажу я і тягну до себе пляшку.

— Дурниці.