Чорний обеліск - Сторінка 42

Але так, як про нього розмовляють розумні люди. А ти б чого хотів? Декламувати вірші?

Тяжко ображений, я знов хапаюся за пляшку. Та не встигаю підняти її, як Герда цілує мене. Губи в неї мокрі від пива, але поцілунок такий міцний і щирий, що я миттю знов опиняюся на тропічному острові. Адже тубілки теж п'ють пиво.

— А знаєш, що мені в тобі подобається? — каже Герда. — Те, що ти таке старосвітське ягня! І де ти тільки навчився всіх оцих дурниць? Ти ставишся до кохання, мов студент-корпорант, який озброївся шпагою і уявляє собі, що йдеться до дуелі, а не до танцю. — Герда тіпається зі сміху. — Ох ти ж, мій надутий німцю, — ніжно додає вона.

— Це знов образа? — питаю я.

— Ні, просто факт. Тільки ідіоти думають, що бувають нації кращі й гірші.

— А ти не надута німкеня?

— В мене мати чешка. Це трохи полегшує мою долю.

Я дивлюся на голе безтурботне створіння, що лежить

поруч, і раптом у мене виникає бажання мати дві або принаймні одну бабусю чешку.

— Золотко, — каже Герда. — Кохання не має почуття гідності. Але я боюся, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду.

Я беру сигарету й думаю: як жінка може таке казати?

Герда стежить за мною.

— Як жінка може таке казати, правда ж? — усміхається вона.

Я знизую плечима. Вона потягається й підморгує мені. Потім поволі заплющує одне око, а другим пильно дивиться на мене. І під цим поглядом я раптом здаюся собі якимось провінційним учителем. Герда каже правду — навіщо завжди до всього тулити принципи? Чом не сприймати все таким, як воно є? Яке мені діло до Едуарда? Що таке слова? І що таке норкове хутро? І хто кого обдурює? Едуард мене, чи я його, чи Герда нас обох, чи ми обидва Герду, чи ніхто нікого? Із нас трьох тільки Герда щира, а ми — хвальки й базіки, що виголошують заяложені фрази.

— Ти думаєш, що з мене ніколи не вийшло б сутенера? — питаю я.

Вона хитає головою.

— Жінки задля тебе не спатимуть із кимось іншим, щоб заробити тобі грошей. Але не журися: головне, що вони спатимуть із тобою.

Я вже хочу обережно скінчити цю розмову, проте не витримую.

— А Едуард?

— Нащо тобі Едуард? Я ж тобі вже все пояснила.

— Що пояснила?

— Що він фраєр. Людина, яка має гроші. В тебе ж їх нема. А мені вони потрібні. Зрозумів?

— Ні.

— Тобі й не треба цього розуміти, дурненький. І заспокойся — ще нічого не сталося й довго не станеться. Як щось буде, я тобі сама скажу. А ти не роби з цього трагедії. Життя не таке, як тобі здається. Затям собі тільки одне: має рацію завжди той, хто лежить у постелі з жінкою. Знаєш, чого я хочу?

— Чого?

— Поспати ще з годинку, а тоді приготувати бараняче рагу з часником, щоб було багато часнику…

— А хіба ти можеш приготувати його тут?

Герда показує на стару спиртівку, що стоїть на комоді.

— Якщо треба, то я приготую на ній обід на шість осіб. Рагу по-чеському! Таке, що оближешся! До рагу ми візьмемо внизу бочкового пива. Це не суперечить твоїм ілюзіям про кохання? Чи, може, згадка про часник зачіпає ніжні струни твоєї душі?

— Ні,— відповідаю я і відчуваю себе підкупленим. А проте на серці в мене так легко, як давно вже не було.

XVI

— От несподіванка! — кажу я. — Так рано! Та ще й у неділю!

Спершу я подумав, що то якийсь злодій товчеться в конторі у ранковому сутінку, але, зійшовши вниз, побачив там Різенфельда з оденвальдських гранітних заводів — і це о п'ятій годині ранку!

— Ви, мабуть, помилилися, — кажу я. — Сьогодні ж день, присвячений господу богові. Навіть біржа не працює. Тим паче ми, скромні безбожники. Чи, може, десь пожежа? Чи вам треба грошей для "Червоного млина"?

Різенфельд хитає головою.

— Просто дружні відвідини. В мене вільний день між Дене й Ганновером. Щойно приїхав. Навіщо так рано йти до готелю? Кава й у вас є. А що поробляє та чарівна дама, яка живе напроти? Вона рано встає?

— Он воно що! — кажу я. — Виходить, вас пригнала сюди жага! Ви ще такі молоді! Вітаю вас! Але вам не пощастило. В неділю її чоловік завжди дома. Він атлет і жонглює ножами.

— Чемпіон світу з жонглювання ножами — я, — незворушно відповідає Різенфельд. — Особливо як до кави мені Дадуть ще шматочок селянського сала й чарку горілки.

— Ходімо нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, пограєте на піаніно.

Різенфельд відмахується.

— Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода й надмогильні пам'ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж тут є й горілка.

— Нагорі в мене є багато краща.

— Мені досить і такої.

— Гаразд, як хочете, пане Різенфельде!

— Чого ви так кричите? — питає Різенфельд. — Я ж за цей час не оглух.

— Бо дуже радий, що бачу вас, пане Різенфельде, — відповідаю я ще голосніше й розкотисто сміюся.

Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюся збудити Георга й дати йому зрозуміти, що сталося. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з'їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Різенфельд, не знаючи того, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратися тільки крізь вікно.

— Гаразд, то я принесу вам каву сюди, — кажу я і біжу сходами нагору.

Там я беру "Критику чистого розуму", обв'язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Георговим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: "Різенфельд у конторі", роблю в записці дірку і спускаю її мотузкою на том Канта. Кант кілька разів стукає у вікно, і незабаром звідти з'являється лиса Георгова голова. Він дає мені рукою знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я показую йому на мигах, що ніяк не спекаюся Різенфельда. Просто ж викинути його з контори я не можу: надто залежить від нього наш хліб насущний.

Я тягну назад "Критику чистого розуму" і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Георга — вона ловить пляшку й затягує всередину. Хтозна, коли Різенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю тим самим способом ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Георга ніби хтось зітхає — то з пляшки вибивають корок. Ромео і Джульетта на якийсь час урятовані.

Пригощаючи Різенфельда кавою, я поглядаю у вікно й бачу Генріха Кроля, що йде подвір'ям. Крім інших своїх вад, цей комерсант-патріот має ще й погану звичку рано вставати. Він називає це: "Підставляти груди вільній природі божій". Звичайно, бога він уявляє собі не якоюсь там лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.

Він жваво трясе Різенфельдові руку. Різенфельда зустріч не дуже тішить.

— Не затримуйтесь через мене, — каже він. — Я тільки вип'ю кави й подрімаю, поки треба буде йти.

— Ну, що ви! Такий дорогий гість! І так рідко буваєте в нас! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок, щоб пригостити пана Різенфельда?

— Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері,— відповідаю я. — Здається, в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана безладність! У кайзерівській Німеччині було інакше.

Генріх кидає на мене лютий погляд і коротко питає:

— Де Георг?

— Я не сторож вашому братові, пане Кролю, — відповідаю я біблійною фразою знову голосно, щоб повідомити Георга про ще одну небезпеку.

— Ви не сторож братові, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.

— Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, з палкої любові до свого фаху і з дружньої пошани до володаря оденвальдського граніту я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, мабуть, помітили, пане Кролю.

— От бачите, — гірко мовить Генріх Різенфельдові.— Через це ми й програли війну. Через хистку інтелігенцію і через євреїв.

— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.

— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.

— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд.

Генріх збентежено дивиться на нього.

— А, ви жартуєте, — знехотя каже нарешті він. — Я збуджу Г еорга.

— Я б його не будив, — голосно зауважую я.

— Прошу не давати мені порад!

Генріх підходить до дверей. Я не тримаю його. Георг же не глухий і, мабуть, досі замкнувся на ключ.

— Нехай собі спить, — каже Різенфельд. — Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.

Генріх зупиняється.

— Чому б вам не прогулятися на вільну природу божу з паном Різенфельдом? — питаю я. — А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас напечуть свіжих булочок, похмуре царство смерті буде оздоблене букетом свіжих гладіолусів, і Георг уже сидітиме тут, поголений і напахчений одеколоном.

— Боронь боже, — мурмоче Різенфельд. — Я краще залишуся тут і посплю.

Я безпорадно стискаю плечима. Мабуть, мені таки не пощастить спровадити його звідси.

— Про мене, то й залишайтесь, — кажу я йому. — А я тим часом піду славити господа.

Різенфельд позіхає.

— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Бог та й бог, ви кидаєтесь ним, як камінцями.

— В тім-то й лихо! Ми всі стали з ним запанібрата. Бог завжди був найближчим приятелем кайзерів, генералів і політиків. А нам забороняли навіть вимовити його ім'я. Але я йду не молитись, а тільки грати на органі. Ходімо зі мною!

Різенфельд відмахується від мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Хай Георг сам дає собі раду. Єдине, що я здатен зробити, це піти з дому — може, тоді й ці двоє підуть. Про Генріха я не турбуюся: Різенфельд якось уже спекається його.

Місто вмите росою. До початку відправи ще більше як дві години. Я повільно чвалаю вулицями. Так рано гуляти я не звик. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок. Хвилину я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми "Бок і сини", що випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в малесеньких барильцях.

Хтось плескає мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позад мене стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Глум, на прізвисько Чума.

Я сердито дивлюся на нього й питаю:

— Доброго ранку чи доброго вечора? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

Герберт відригує таким сопухом, що в мене мало не виступають на очах сльози.

— Отже, ще не лягали, — роблю висновок я. — І не соромно вам? Яка ж причина була отак упиватися? Жарт? Чи щось поважне? Іронія? Чи звичайний розпач?

— Відзначали вступ до спілки, — каже Герберт.

Я не люблю кепкувати з прізвищ.